Підтримати

Тьєррі Пако та фестиваль «ХОДА»: місто як пішохідна утопія

10 квітня у межах щорічного фестивалю «Французька весна» відбулася лекція філософа Тьєррі Пако/Thierry Paquot «Ситуаціоністський дрейф або прогулянка як метод дослідження сучасного міста». Розповісти про дрейф та психогеографію — поняття, якими ми завдячуємо паризьким ситуаціоністам середини ХХ сторіччя — філософа запросив фестиваль пішохідної культури «ХОДА».

 Фестиваль пішохідної культури «ХОДА» має на меті привернути увагу до тих точок в містах, які могли б бути пішохідними, та запропонувати шляхи, що допомогли б зробити їх комфортними для мешканців.

Якою психогеографією сьогодні б захоплювалися ситуаціоністи? Чи забезпечує місто чуттєве вираження кожного містянина ­— великого чи маленького, чоловіка чи жінки? Розкриття його тіла? Гармонію з природою та її стихіями? Чи можливо віднайти у кожному місті його «дух», що характеризується вдалим поєднанням урбаністики, розмаїття та відмінності?  

Тьєррі Пако дав відповіді на ці запитання та розповів, як за допомогою прогулянок та ситуаціоністського дрейфу віднайти у кожному місті його «дух». Окрім цього, філософ дав трохи контексту, в якому формувалися поняття «дрейфу», історії — що значать вулиці для міста та як розвивається психогеографія сьогодні. Ми записали основні положення з лекції Тьєррі та ділимося з вами конспектом.

Лекція Тьєррі Пако відбулася в межах партнерської програми з фестивалем «Французька весна» за підтримки Посольства Франції в Україні та Французького Інституту в Україні.

Прочитати про одного з основоположників «дрейфу» — французького філософа Гі Дебора, можна в рубриці «Знати».

Перші міста були побудовані близько 5000 років тому. Саме слово «вулиця» в перекладі з латини значить «зморшка». Мені подобається думати, ніби вулиці — це «зморшки» на обличчі міста, по яким можна побачити, скільки йому років. Після різних катастроф саме по залишках вулиць (а вони єдине, що залишається) археологи та історики досліджують, чим жило місто.

У XIV ст. стається перемога торговців над церквою в містах Європи. А прогулянка як вид діяльності з’являється лише в XVI ст. в Італії. До цього пішки ходили лише бідні. Хоча, звісно, і Сократ, і Горацій ходили пішки, як ми дізнаємося з різних джерел. Тоді відкриваються сади, якими починають гуляти буржуа та інші перехожі.

Буржуа можна вважати першими пішоходами, бо їм лікарі радять прогулюватися після приймання їжі — це корисно для здоров’я. А для цього потрібна інше взуття, одяг… Так розвивається ця культура.

Але саме французи особливо починають ставитися до ходи. Вони вводять термін «фланерство». Взагалі вважається, що фланерство — це паризький вид діяльності. Про це говорить Вальтер Беньямін: Париж допоміг сформувати тип фланера, який блукає, ходить туди-сюди, вештається.

Але фланер — це не роззява. Фланерувати — це гастрономія для ока, як говорив Оноре де Бальзак. Фланер завжди уважний, він насолоджується хореографією міста.

Місто для фланера відкривається з двох сторін водночас: як пейзаж та як замкнута кімната. Бо він наче роздивляється, але й закритий в межах міста.

З початком індустріалізації прогулянок в містах знову стає менше. Та й до цього було важко: карети, коні — все це було перешкодами для пішоходів, як зараз машини тощо.

У ХХ столітті люди замислилися про те, як «привласнити собі місто». Так само і зараз під час пандемії ми міркуємо, як зробити міста комфортнішими для життя перехожих.

Поняття дрейфу придумала група ситуаціоністів в Парижі, а саме Мішель Бернштейн, яка тоді була подругою Гі Дебора.

«Дрейф» походить від derive, що означає «бути віднесеним». Саме на цьому й наголошували ситуаціоністи — аби вирватися з бездумного капіталістичного ладу, потрібно створити ситуацію та віддатися їй.

Тож ситуаціоністи віднайшли такий спосіб прогулянки та дослідження міста: вони кидали ключі або монетку на карту Парижа, йшли в те місце, брали таксі та просили відвезти туди, куди водію хотілося б. Це вони робили вночі, брали вино в барах і йшли, куди їх заводив дрейф.

Дрейф — це результат певної випадковості, але при цьому випадковість є об’єктивною, адже метод був заздалегідь узгоджений (кидання ключів або монети). Дрейфувати завжди ходили в групах по 2-4 людини.

У післявоєнний період, коли всі були заклопотані роботою, коли встановлювався капіталістичний устрій та розвивалася реклама, ситуаціоністи обрали дозвілля як єдиний спосіб заперечити «блаженне споживання». Полишити робочий чи торговельний лад заради ходіння.

Сьогодні період, який ми переживаємо, змінює наше чуттєве сприйняття. Ми виходимо на вулиці й чуємо тишу міста. Ми змінюємо машини на велосипеди. Тому я закликаю архітекторів думати про те, як функціонуватиме місто в різну пору доби, в різні сезони. Думати про «хронотопію» міста. Містян же — усвідомити важливість свого тіла та ходіння у власному темпі. Коли ти квапишся — ти в стресі й не маєш можливості споглядати життя довкола.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: