Геніальна формула Пушкіна «Натхнення ж бо не продається, рукопис можна ж бо продать» об’єднує професіоналів усіх часів і народів. Об’єднує, щоправда, більшою мірою її друга частина, адже в першій пітьма й таємниця поезії — цей хліб для обраних і приречених. Продаючи картину колекціонеру й отримуючи гроші, сучасний художник нічим не відрізняється від Рембрандта, котрий проробляв таку операцію з голландським купцем. А листи Леонардо до Лодовіко Моро, у яких він рекламує свої таланти й уміння, нагадують тексти тих проєктів, що їх строчать у багаті фонди нинішні пошукувачі різноманітних грантів. Уже потім ідуть речі, які об’єднують і професіонала сучасних Нью-Йорка й Києва, і середньовічного живописця, і флорентійського художника XV століття, і японського майстра, і господаря паризької майстерні, і східного мініатюриста. Це володіння ремеслом.

Професіоналами вважають тих, хто володіє системою знань і навичок, і використовує їх найефективніше. Творячи щодень у своїй культурній парадигмі, вони народжують речі, які мають відбиток особистості, котра їх створила. Вони — Автори.

Де ж межа між холодним ремісництвом і професіоналізмом Автора-художника?

Не важить, чи усвідомлює це сам художник, але практично, у своїй щоденній роботі, та й у житті взагалі, він відповідає на одвічні питання, які багато кому видаються банальними: що таке мистецтво, де його місце в житті суспільства і хто такий сам художник?

Місце західного художника визначено доволі чітко. Його регламентовано давно усталеним художнім ринком і рейтингом художника в ринковій ієрархії. І я не бачу тут великої різниці — продає він свій дар на галерейному ринку чи на ринку грантів. По суті, товар — це його робота, його ідеї, його ім’я, його імідж.

Я не хочу розглядати тут глибинні проблеми творчості. Мене цікавить сам факт існування такого феномену, як художник. Чим є для суспільства цей дивний і, очевидно, «непотрібний» продукт культури? Чи може соціум обійтися без нього? Так, безумовно, може, крім тих випадків, коли художник виконує важливі для суспільства функції, тобто виконує певне соціальне замовлення як професіонал.

Поза тим його присутність має якийсь таємничий, незбагненний, ірраціональний за своєю суттю, провокативний відбиток. Схоже, ця фігура, яка зринає спонтанно й наче без видимої потреби, все-таки має якусь особливу для організму людства функцію.

І якщо продовжувати цю аналогію, я порівняв би його з якимсь ферментом, що впливає на покращення обміну речовин у суспільстві. Він структурує його на духовному рівні. Вписуючись у генетичну пам’ять людства, художник впливає на його бачення, чуття, свідомість, даруючи особистості безцінний досвід шляху до самої себе, до здобуття гармонії зі світом. Парадокс полягає в тому, що, перебуваючи всередині організму суспільства, художник через свою професію перебуває поза ним. Це стан спостерігача й водночас учасника. Ця унікальність зберігається, доки він зберігає свою позицію незаангажованості. Це чисте й унікальне місце — місце аутсайдера.

Авторство — акт. Акт унікальності бачення. А воно неможливе без відсторонення.

В історії мистецтв, у кожному разі Нового часу, постать Автора була головною, нехай і не безперечною, але завжди героїчною. Зона його дії — пошуки істинної людської долі. І досвіду любові, де проявляється нерозривне тяжіння різного, де в лику буття висвічується цілісність життя і смерті. Це точка зору, за яку доводиться платити високу ціну. Саме точка зору. Розташування ззовні. Згусток суб’єктивності. Дар — це бачення, сплетене з долею. Це екзистенційна драма, яка безкінечно повторюється під різними небесами в різні епохи, змінити яку Автор може тільки ціною зради Дару. Адже людська доля — це можливість реалізуватися, відбутися. І в цьому акті створення самого себе — досвід Авторства.

Ремісник чесно грає свою роль — провідника загальноприйнятих естетичних ідеалів або ж виконавця соціальних замовлень. Ці категорії художників в усі часи існували поруч, хоча в чистому вигляді вони трапляються дуже рідко. Я не думаю, що наш час суттєво змінив такий стан речей, він хіба що якоюсь мірою абсолютизував постать ремісника. Саме вона виявилася найпридатнішою для нової художньої стратегії, будучи перетвореною на професіонала-інтерпретатора.

Ідея новизни і наявність критики, які живили мистецтво два останні століття, відходять у минуле. Головним для сучасного мистецтва стає не так створення нового твору (тексту), як його інтерпретація. Сьогоднішнє мистецтво визначається через контекст, через рефлексію про контексти, через їхню актуалізацію. На місце автора дедалі частіше претендує фігура Куратора — посередника в естетичній грі. Для інтерпретатора реальність — це словник, каталог, енциклопедія. Ідею і її реалізацію розведено. Виробник ідеї вигадує проєкт, матеріальна реалізація якого не обов’язкова або ж її може здійснити хто завгодно. Енергія Автора зникає, чи вона здобуває інше наповнення? Усе залежить від того, як на це подивитися.

Креативність як життєвий принцип — це можливість безкінечно переглядати усталене. І для культури загалом геть не важливо, реалізовано проєкт чи ні. Наведу приклад. Восени минулого року відбувалися Дні культури України у Франції. Троє київських живописців (Олександр Животков, Анатолій Криволап і автор цих рядків) отримали запрошення взяти участь в одному проєкті разом із художниками зі Львова й «українськими парижанами». Сталося так, що ми не встигли відіслати свої роботи до Парижа. Наші прізвища були на плакатах, запрошеннях і в каталогах, але роботи на виставку не потрапили. Цю ситуацію можна розглядати як нереалізований проєкт, а з іншого боку — як наш радикальний, концептуальний жест.

Що ж є символом нинішнього стану культури? Голлівуд із його міфологією? Інтернет? «Святі» місця мистецтва — музеї? Чи і те, і друге, і третє? І де межа між «високим» і «низьким» у сучасній культурі?

Імовірно, ми присутні при згасанні того, що називають «твором». І річ тут не в дюшанівському реді-мейді. У підсумку виставлений ним як предмет мистецтва унітаз був актом критики, безпосередньо пов’язаним із проблемою «твору», як і вся постдюшанівська традиція з її варіаціями цієї проблеми.

Наразі питання полягає в тому, чи збереже мистецтво свою самостійність. Свою самоцінність. Чи воно розчиниться в комунікативних потоках і зникне в комфорті цивілізації? Криза «авторства» — це радше не горезвісна «смерть автора», а окреслена ще Шпенґлером у «Присмерку Європи» криза й кінець фаустіанської культури.

Отже, чи потрібен тепер і чи потрібен майбутньому Автор?

Для самого Автора, очевидно, такого питання взагалі не існує. Творчість — спосіб відбутися. Спосіб бути. Мистецтво — жест смертної людини, затиснутої двома точками її існування — народженням і смертю. І з усвідомленням цієї істини потрібно все-таки щодня йти до майстерні. І знати, що зроблене тобою щодня стає дедалі вразливішим, і з гіркотою усвідомлювати, що багато чого колись зникне. Залишиться тільки те, чому судилося зберегтися.