У моїй особистій симпатії чи антипатії до виставок ключову роль відіграє здатність тривалий час перебувати у зорганізованому куратором чи художником просторі, читати, розмовляти, думати, дивитися, спостерігати і при цьому — не втомлюватися.

Востаннє персональну виставку Влади Ралко з назвою «Весілля» я відвідала навесні у Voloshyn Gallery. У буклеті до виставки сказано, що центральною частиною експозиції є цикл «Урочистість». Утім, особисто для мене якраз простір був вирішальним елементом експозиції. Полотна та об’єкти були розташовані так, що звільняли (а не заповнювали) простір — і нарешті можна було розслабитися, звільнитися від перенасиченості вулиць людьми, автівками, рекламою, новобудовами, які все інтенсивніше виростають у найменших проміжках київської забудови.

На виставці я знову відчула, наскільки мені бракує вільного простору в повсякденні. І це відчуття часто виникає не від щільності об’єктів чи суб’єктів довкола, а від специфіки їхньої взаємодії. Цю специфіку легко спостерігати, приміром, автобусом подорожуючи Європою. На кордоні між Угорщиною і Сербією твоїм паспортом легко можуть ляснути по нозі іншого пасажира, що наважився заснути перед відповідальним моментом контролю. А угорський водій може довго з тебе вимагати євро за багаж, хоча кілька днів тому ти вже прямувала цим самим автобусом і тоді твій багаж був у категорії «ручної поклажі».

«В усіх роботах серії  має відчуватися атмосфера задухи від відсутності виходу там, де його зазвичай шукають — немає ані дверей, ані справжньго небокраю. Вийти на волю можливо тільки крізь людське, там, де воно є, і там, де ми здатні його впізнати», — так Влада закінчує свою передмову до книжки «Привид свободи (Своє, моє, чуже, спільне, вільне)», виданої за мотивами серії робіт «Урочистість».

«Людяність», про яку тут ідеться, складно адекватно описати. Ба більше, саме слово вже аж занадто було скомпроментовано хоча б за останні сто років. І все ж трапляється, що особисто я відчуваю цю «людяність» як полегшення в тілі, коли фізично покидаю зону життя, затиснену між раціонально накинутим планом типової архітектури радянських міст та загарбницькою приватизацією просторів цих міст сьогодні, чи коли у взаємодії звичне в повсякденному співіснуванні бюракратичне «так треба» не стає зворотнім боком свавілля «хочу/можу все».

Серія робіт Ралко, що була експонована зокрема і в законсервованій будівлі турбази в Каневі, експлікує просторові, часові і ментальні розриви нашого ближнього довкілля. Ми ніби живемо у дещо замороженій конструкції (на кшталт тієї турбази), трохи підрихтованій з різних боків, подекуди приватизованій і відбудованій, подекуди кричуще кітчевій, а трапляється, що навіть обжитій зі смаком і чуттям. Розхристаність такої дійсноті добре передана у живописі Влади — недоладність верху до низу, середини до країв, чогось одного до чогось іншого. Так ніби ця недоладність стає певним об’єднувальним принципом і деяким смислом і дійсності, і її образу.

Серія робіт з циклу «Урочистість» засновується на власних кількарічних спостереженнях художниці за канівськими весіллями. На перший погляд, в карнавальності та надмірності образів весільних урочистостей немає нічого дивного. День весілля є таким собі часом порушень перед входом у монотонний ритм сімейного життя. Утім, якщо буденність уже вся наскрізь пронизана порушеннями і невідповідностями, якщо вона день за днем не тримається купи, то чи не стає такий карнавал всього лише ствердженням і прийняттям розбурханого стану?

У ході розмірковувань про живопис Влади Ралко спадають на думку враження від згущення дійсності у фільмі Сергія Лозниці «Донбас» (сцена весілля зокрема), де, з одного боку, гіпербола як художній прийом є очевидною, а з іншого боку, розрив між гіперболізованою художньою дійсністю і дійсністю за межами екрану подекуди наближається до нульових значень.

Дорога до порожнього простору, створеного Владою у галереї, пролягає повз три картини «весільного поїзда» з образами соковитого місива з людських тіл і весільних атрибутів – повз святкові вакханалії довкола дорогущих автівок. В кінці цього шляху ніби межа двох світів — урочисто-помпезного і ще невідомо якого. Чого мені чекати у тому ще-невідом-якому-світі? Збоку там стоїть врізана в пеньок сокира, а на стіні – два маленьких малюнки з серії «Переоблік». Може бути, що це вільний простір, а може, десь із-за кутка вийде «невидимий Хязяїн», як його описує Ралко, з претензіями через твій заступ на його територію.

Стоячи на тій межі, я думаю про вписаність нашого побуту в урочистості і церемоніали, про відмірювання життя датами. Про бажання свята, якого можна чекати, і яке неначе звільняє від необхідності працювати. Чи справді це є аж такою необхідністю для людини? Думала про паради на Майдані незалежності. Про жінку, яку я зустріла на дільниці під час останніх виборів і яка солодко ностальгувала за гімном і атмосферою свята під час радянських «виборів» — за цукерками, печивом, гарно вбраними людьми і сімейним обідом. Про «свято референдуму з кульками і дітьми», як його описав колись один знайомий, на окупованих, а тоді звільнених територіях на сході України. Про сутністу свободу людини вибирати своє заняття, а значить — свободу відмовлятися від будь-якої діяльності. 

«Ми починаємо розуміти, чому церемоніал і літургія так важливі для влади. В них відбуваєься захоплення і вписування в окрему автономну сферу бездіяльності, яка і є головною в людському житті. У формі свята і Слави влада тривко розташовує у своєму власному центрі те, що з її точки зору, виступає як непредставима бездіяльність людини і Бога. Людське життя бездіяльне і позбавлене цілі, але саме ця відсутність справи і цілі роблять можливою безприкладну людську діяльність» , — пише Джорджо Агамбен.

Я також думаю про Владу Ралко як про художницю, яка часто резонує з моїм відчуттям простору і подій, що розгортаються в ньому. Про її здатність схоплювати розриви і нестикування, про талант залишати ці нестикування живими на площині полотна. Про її існування «всередині часу», що за її словами є ознакою того, що художник «може мовити про щось важливе взагалі».

Текст: Мар’яна Матвейчук

Роботи надані художницею