Скріншоти чатів, колаж Дарʼї Цимбалюк

Від ruin porn до «заброшка-еротики»: дослідження Вікторії Донован та Дар’ї Цимбалюк про Сєвєродонецьк

У цьому есеї ми, двоє дослідниць з Університету Сент-Ендрюс, будемо спиратись на дослідження, проведене спільно з художницями та художниками та кураторками і кураторами Дмитром Чепурним, Олександром Кучинським, Катериною Сірик та Віктором Засипкіним, щоб проаналізувати, як творчі спільноти з Донбасу мобілізують культурний потенціал постіндустріальних ландшафтів регіону. Протягом пандемії ми регулярно проводили семінари зі своїми партнерами й партнерками у Zoom. На семінарах, котрі були то бурхливими, то веселими, то зворушливими, ми презентували свої поточні проєкти, які формують або використовують поняття Донбасу. Цей есей ґрунтується на етиці фемінізму та «взаємній етнографії», основою для яких поміж інших стали праці Донни Гаравей та Паломи Ґей-і-Бласко. На усіх етапах дослідження ми старалися радше «писати разом», а не «писати про» наших партнерок і партнерів, залучити їх до кожного кроку в процесі дослідження: від постановки головних питань до створення бази даних для аналізу та коментування написаної роботи. Спільне занурення у тему дозволяє нам зменшити ризики експлуатації та екстрактивізму під час проведення дослідження. Ландшафти й спільноти Донбасу часто зображаються як екзотичні абстракції, які мають викликати в решти населення країни або подив, або почуття суперництва, або страх, що певним чином вплинуло на теперішню війну у цьому регіоні. Ми своєю чергою не хочемо, щоб наше дослідження посилювало або закріплювало такі тенденції.

 

Палац культури, Новодружеськ. Фото Катерини Сірик

«Треба дати лад фундаменту. Все потріскалось, треба щось із цим робити», — коментує художник із Сєвєродонецька Олександр Кучинський, чия творчість стосується покинутих місць регіону. Його голос лунає з-за екранної заставки, на якій помітно мальовничо підсвічену інсталяцію з раритетів радянського періоду: бюст Чайковського, розмальований фарбою і сердечками, що стоїть поряд із візерунчастим квітковим горщиком, позаду яких знаходиться безформна купа бетону, покрита садовими скульптурами, іграшками та іншим культурним «сміттям». Олександр розповідає про свої проєкти й одночасно надсилає у наш Telegram-чат посилання на інші місцеві культурні ініціативи, пов’язані з руїнами. Невдовзі чат заповнюється промовистими зображеннями індустріальної занедбаності, зокрема з акаунту міських дослідниць та дослідників Vanishing Soil в Instagram, а також музичними відео апокаліптичної фолк-групи «Рвы и нервы», в яких показано «сталкерок» і «сталекерів», котрі блукають промисловими руїнами.

 

Зустріч команди в Zoom, скріншот
Скріншоти чатів, колаж Дарʼї Цимбалюк

Дора Апель приписує авторство терміна ruin porn письменнику та фотографу Джеймсу Д. Гріффіну. Він використав його, аби прокоментувати тенденції немісцевих фотографувати Детройт. Немісцеві фотографи та фотографки надміру зосереджувались на руїнах міста, при цьому вони були далекі від проблем його жителів і жительок, серед яких і сам Гріффін. З’явившись у контексті Детройта, термін ruin porn був запозичений з метою опису великої кількості архівів (пост)апокаліптичної занедбаності, які можна знайти в Instagram та артгалереях в усьому світі. Серед них помітна особлива зацікавленість ruin porn зі Східної Європи, при чому найбільш очевидним прикладом можна назвати Чорнобильську зону відчуження. Естетика ruin porn передбачає невіддільні ієрархічні відносини, у яких експлуататорський погляд фотографа сприяє задоволенню вуаєристичних бажань глядачів і глядачок, вилучених із контексту зображених місць. Джеймі Ранн озвучив етичні проблеми, властиві постсоціалістичному фетишу руїн у статті, котра була опублікована у «Калверт» (Calvert Journal) 2014 року: «Такі фотографії справедливо критикують за те, як вони применшують, естетизують і дегуманізують місто, зображаючи архітектурну форму оголеною та позбавленою людського, так само як порнографія об’єктивує жіноче тіло». Тут романтична традиція «споглядання руїн», згідно з якою, за словами Андреаса Шьонле, «руїна — метафора рефлексії, рефлексії культури, яка осмислює власне становлення», здобуває більш негативну інтерпретацію. Втамування пристрасті до постіндустріальної величі має «присмак експлуатації». Ймовірно, збуджує та викликає розпал не становлення власної культури, а відсторонення від постсоціалістичного чи постіндустріального «Іншого».

У своєму дослідженні Апель пропонує «дистанціюватись від осудливого вживання терміну «порно» і натомість зосередитись на розумінні того, як і чому руїни збуджують нас. Відповідаючи на пропозицію Апель, в цьому есеї ми покажемо, як місцеві діячки та діячі та групи використовують властивість руїн збуджувати. Тут варто звернутися до тексту, написаного феміністичною критикинею Одрі Лорд, яка у своєму есеї «Використання еротичного: еротичне як сила» (Uses of the Erotic: The Erotic as Power, 1978) протиставляє порнографію, в якій акцент іде на відчуття без почуттів, феміністичному поняттю еротичного:

«Я вважаю, еротичне виконує кілька функцій, перша з яких полягає в отриманні енергії від того, коли ти на глибинному рівні розділяєш захопленість іншою людиною. Розділення радості – фізичної, емоційної, душевної або інтелектуальної — сприяє утворенню місточка між учасниками та учасницями, який може бути основою у порозумінні між ними стосовно тих багатьох речей, якими вони не діляться, а тому зменшує загрозу їх розбіжностей»

Ми опираємось на це розрізнення, хоча і не абсолютизуємо його, аби розширити своє розуміння тих видів сучасної практики, які стосуються постіндустріальної архітектурної спадщини Донбасу. Те, що може здатися ruin porn у момент споживання, неочікувано розкриває цілий ряд спільних, чуттєвих, турботливих практик тих, хто займається «сталкерством» на руїнах колишньої радянської цивілізації. На наш погляд, фокус зміщується від розпусної споживачки чи споживача ruin porn, вуайєристки або вуаєриста, котрі самі у кімнаті онаністично переглядають далекі від власної реальності зображення бідності та занепаду. Натомість увага зосереджується на тих групах, які у своїх експедиціях до «заброшок» (закинутих будівель) регіону займаються певним видом чуттєвого та інтелектуального обміну, який більшою мірою наближається до еротичного у розумінні Лорд. Таким чином, «заброшка», іменник жіночого роду зі зменшувальним закінченням, що може вказувати на інтимність, близькість, стає місцем не відчуження й експлуатації, а взаємності та взаємопов’язаності.

Робота Олександра Кучинського та Катерини Сірик із «заброшками» у Сєвєродонецьку й навколо ставить під сумнів уявлення про постіндустріальне фотографування руїн як акт експлуатації та відкриває можливість для нового розуміння практики обміну і турботи, що стоїть за створенням таких зображень. Катерина та Олександр регулярно відвідують закинуті промислові об’єкти у своєму регіоні. Вони є частиною групи, що включає до 30 людей. У кожного та кожної свої інтереси: дехто приєднався з етнографічними намірами задокументувати та заархівувати матеріальну культуру радянської промисловості, яка на даний час, згідно з законом про декомунізацію 2015 року, набула, за словами Катерини, статусу «официального мусора»; інші — мають творче бачення: священні храми пролетарської праці містять величезний потенціал для культурної адаптації з метою створення місць для артінсталяцій, виставок та рейвів; решта долучається просто так, відвідати нові локації та зробити кілька класних селфі.

Спільний досвід подорожей, отримання доступу та дослідження цих місць сприяє формуванню зв’язків між членами й членкинями групи, приводячи, як пояснює Катерина, до виникнення спільноти «інтенсивного й осмисленого характеру». Робота по збереженню, якою вони займаються, і яку Олександр називає дигерством, теж є проявом турботи. Матеріальні сліди радянської індустріалізації, як-от брошури, годинники чи періодичні таблиці — з обережністю витягуються з їхніх зникаючих контекстів, переносяться до багажників і перевозяться додому для очищення та зберігання. Цікавим є те, що такого роду тілесна практика протидіє насильству візуалізації. Коли ми просимо Катерину поділитися фотографіями своєї роботи під час однієї з наших онлайн-зустрічей, вона вагається, справедливо остерігаючись, мабуть, що зображення постіндустріальної занедбаності можуть потрапити на ринок експлуататорського споживання та репродукції. Більш охоче вона пояснює, яке місце займають ці будівлі в її житті та житті членів та членкинь групи: «[заброшки] глубоко сидят в жизни каждого из нас… мы привыкли там бывать». Крім того, Катерина звертає увагу на відсутність альтернативного, офіційного терміну, який можна було б використовувати замість розмовного «заброшка», і що ця лінгвістична прогалина збігається з фактичною відсутністю адміністративних процедур, необхідних для формулювання і розуміння постіндустріальних пам’яток архітектури. Тому «заброшки» потребують динамічного і гнучкого методу дослідження, в основі якого — «безмірна залученість» [«безмерная вовлеченность»] і «дуже дивна, дуже неоковирна, дуже в деякому сенсі збочена естетика і любов» [«очень странная, очень корявая, очень в некоторых смыслах извращенная эстетика и любовь»].

Палац культури, Новодружеськ, фото Катерини Сірик

Групова поїздка у містечко Новодружеськ влітку 2020 року є чудовим прикладом зближення між членкинями та членами группи та створення зв’язків зі спільно відвіданими місцями. Знайшовши в одному з місць старий радянський банер «С днем шахтера, дорогие товарищи!» Катерина, Олександр та інші вирішили принести його до закинутої шахти. Зрештою група опинилася у напівзруйнованому Палаці культури, де також проводили свій час місцеві підлітки. Обидві групи швидко знайшли спільну мову [«мы быстро нашли общий язык»] і разом здійснили акт комеморації та ревіталізації у занедбаному Палаці культури, розтягнувши плакат у різних частинах будівлі. У цьому спільному акті рефлексія на тему радянської та індустріальної спадщини не вербалізована, натомість вона прожита тілом — видертись, тримати й прикріпити; саме цей досвід проживання на фізичному рівні реконструює дії попередніх поколінь, копіюючи жести, направлені на пошук найкращого місця, щоб повісити схожий предмет. Всі стають діячами у процесі спільного згадування і дослідження, де минуле — не скам’янілість, а речовина, яка запускає процес грайливої взаємодії з навколишнім простором та між людьми. Тут руїни не лише символізують розпад і кінець колишньої цивілізації, вони не відсторонені від повсякденного життя, а стають місцем зближення та формування сьогоднішніх соціальних зв’язків.

Повертаючись до Лорд та поняття еротичного, пропонуємо тлумачити ці види практики на «заброшках» як феміністичну, горизонтальну форму взаємодії з постіндустріальним ландшафтом. Ці види практики відхиляються від вертикальних способів бачення та «пізнання» занедбаності, що складають основу ruin porn. Якщо говорити про горизонтальний тип практики, слід зазначити, що тут зовсім необов’язково має перевагу саме зір, йдеться радше про тілесну присутність, досвід тіла, яке пересувається простором будівлі, здатність цього тіла копати, тримати, чіпати руками та гладити різні матеріали і текстури. У короткометражці, розміщеній на YouTube від «Громадського» в серії Donbas Reality Check, Катерина та журналіст Іван Бухтіяров досліджують занедбану фабрику в Сєвєродонецьку. Вони підбирають і перебирають руками покинуті залишки промислового виробництва, огортаючи долонями резистори й просіюючи магнієві кристали крізь пальці. Ці кадри нагадують образи фільму Кіри Муратової — руки, які досліджують «променисту тактильність речей», як красномовно зауважила Ірина Шульцкі. У такому втіленому знанні, де на передній план замість раціо виступає відчуття, для нас і знаходиться еротичне.

 

Артрезиденція «Плюс/Мінус», Сіверськодонецьку. Фото Дар’ї Цимбалюк

2019 року ми відвідали артрезиденцію «Плюс/Мінус» у Сіверськодонецьку в рамках літньої школи донбаських студій «Завод дав нам все», яку ми координували спільно з Дмитром Чепурним та іншими колегами. Наприкінці нашого візиту Катерина Сірик та Юлія Красільникова запропонували нам зробити групову фотографію у їхньому архівному сховищі, переповненому радянськими раритетами, які група назбирала протягом свого дигерства. На цьому фото ми тримаємо різні предмети у хвацьких позах: один студент фліртує зі слухавкою стаціонарного телефона; інша студентка тримає протигаз; я (Вікторія) стою зліва і нервово прокручую касетну плівку. Дивлячись на цю фотографію, ми знову ж таки згадуємо про візуальний егалітаризм Муратової, орнаментальну естетику, яка стирає межу між людьми та матеріальними текстурами світу, в якому вони живуть. Ми наполягаємо на тому, що акцент на дотику і тактильності у цьому підході до спадщини — це те, що робить його феміністичним. Тут індустріальне минуле не матеріалізоване чи ідеалізоване, не заховане на безпечній відстані за музейною вітриною чи комп’ютерним екраном. Воно є присутнім у своїй безладній повноті, переповнене почуттями та творчим потенціалом.

Шахта «Томашевська-Південна», Новодружеськ. Фото Катерини Сірик

Ми попросили мисткинь та митців, культурних активісток та активістів розповісти про їхній досвід відвідання «заброшок».

Катерина Сірик — культурна активістка, організаторка та очільниця мистецької резиденції «Плюс/мінус» у Сіверськодонецьку, співкураторка проєкту «Донбас — сімейний фотоархів», який збирає та оцифровує сімейні фотоальбоми мешканців та мешканок Луганщини. Завдяки резиденції на центр дозвілля і мистецьку тусовку перетворилося місцеве кафе «Шахматное». З 2012 р. Катерина співпрацювала із Центром аудіовізуальних мистецтв «Луганда хаус», а з 2013 р. була однією з організаторок ревіталізації колишнього заводу в Луганську на мистецький центр «10 цех». З 2014 року живе у Києві та Сіверськодонецьку, організує рейви, досліджує «заброшки».

Я из Луганска, — мой опыт вот этой заброшенной жизни начинается оттуда, поле для этого там как раз предполагалось, как вы понимаете, весьма урожайное. И я помню себя на заброшке уже в школе, на переломе возрастов — в смысле, вот это юношество, бурлящее вопросами и всякими неудобностями. Я гуляла вокруг места, где я жила, и на моем пути была заброшка, я туда заходила. Это был бетонный недострой такой, коробка в два этажа. Я приходила туда и забиралась наверх, и просто глядела, думала, слушала музыку. Ну, как это у всех бывает.

Я училась в школе в районе первой горбольницы, это в общем-то такая зеленая окраина, больничный городок, в районе Острой могилы. Это место с лесным массивом, где недалеко находилась уже приходящая в недееспособность невероятная самолетная часть… Рядом в лесу находилась моя школа. Потом авиационное училище расформировалось, и в распоряжение школы перешла основная его административная часть — многие корпуса с прекрасными кабинетами. А моя начальная школа осталась в лесу и очень быстро превратилась в заброшку. Переходя из третьего в пятый класс, я переносила некоторые вещи, бумаги на отработках на субботниках в новую школу. Я очень много в то время видела там документации и сохранила для себя одну фотографию — фото класса 1963 года. До сих пор помню лица этих школьников… Это был неизвестный для меня класс. Я просто сохранила ее. И на самом деле я только сейчас поняла, какое невероятное количество времени я совершенно неосознанно сидела и смотрела на эти лица неизвестных мне людей, зафиксированные отпечатки. А еще в полное состояние заброшки пришла усадьба, в которой я начинала свои бальные танцы. Я помню внутреннее убранство этого старого помещения. Это было прекрасно. И на моих глазах оно истлело в ничто, даже не осталось напоминания о какой-то колоннаде. 

Понятное дело, что я в общем-то всегда предпочитала все формы «контркультуры», и все мое, на тот момент еще плохо осознающее себя существо, уже бунтовало и не хотело видеть подобные процессы. Я, конечно, была приверженцем всей альтернативной сцены, музыки, искусства. И заброшки в этом смысле — невероятно атмосферные, зрелищные места, где я ловила кадры, фотографировала.

Место разрушения, этакой протягивающейся во времени материи, архитектуры, которая постоянно у нас на фоне жизни, уже давно в жизни каждого из нас есть, и мы этого даже не трудимся никак толком артикулировать для себя. Какую точку сборки ты для себя выберешь, когда будешь смотреть на эти заброшки. 

Руїни Донсоди в Лисичанську, фото Олександра Кучинського

Ключевое слово тут — «атмосфера», да, эфир, который соединяет все. Я благодарна за это слово малявкам, которых осенью встретила. Они висели на заборе возле заброшки по улице Гоголя в Северодонецке. Пацаны лет десяти и старше. И начинаю смеяться. А они начинают тоже смеяться, говорят, что «нас попалили», все дела. И я их давай расспрашивать: зачем вы лезете на заброшки? «Ну как зачем? За атмосферой». И эта «атмосфера» — ключевая такая категория, которая отличает заброшки от незаброшек, живое от неживого, умирающее от рождающегося.

Важным таким пунктом моего заброшечного опыта еще был луганский «10 цех». Это проект самоорганизованного, независимого, но уже весьма дееспособного культурного центра. Полторы тысячи квадратных метров, неэксплуатируемых пятнадцать лет, десятый цех бывшей фабрики в центре города Луганска. Очень любопытная история. В общем-то она вся только о том, как мы оживляли этот цех.

А сейчас мы базируемся в «Шахматном» в Северодонецке. Дальняя каморка обустроена для всяких артефактов. И здесь же все собрание советских фотоаппаратов. «Мы» — это в узком кругу, около 30 человек в общем, получается, что зона покрытия — это 100-150 человек. Это первые-вторые контакты, то есть это просто друзья. «Шахматное» — это столица модернизированной заброшечности.

Знайдені на «заброшках» речі і твори тепер вдома у «Шахматному», фото Олександра Кучинського

А Северодонецк — это удивительное место: имея пытливый урбанистический ум и несколько побратимов, мы вскоре выяснили, что в черте города более 150 заброшек. Мое самое любимое в этом смысле наглядное пособие — проспект Центральный. Там была основная инфраструктура культурная и социальная, и Ленин там стоял, «ДК химиков», а заканчивается он Ледовым дворцом. И город продает это частнику, а частник не может справиться с таким ресурсом, и в результате в течение 5-10 лет это становится заброшкой. Проспект Центральный — это такие отмирающие культурные пласты. Но все еще с чувством формализованности, официальности. Поэтому любая деятельность внутри города — не важно, или это просто первый контакт с людьми, которые живут в твоем дворе и имеют какие-то интересы, неминуемо тебя приводит к поиску альтернативных площадок, которые как минимум менее официальные, менее материально затратны и доступны для каких-то даже разовых мероприятий. И в этом смысле — здравствуйте, снова заброшки. Это еще и зрелищно, это красиво. Поэтому мы самые лучшие знатоки в мире и эксперты в том, как пространственные пласты истории, архитектуры разлагаются на твоих глазах в невероятных масштабах. То есть, мы здесь действительно самые-самые. Поэтому очень быстро появилась Google карта заброшек Севера. Очень быстро на некоторые объекты стали ходить просто для туризма, экскурсии, просто кофе с поводом для разговора… Время и место.

И мы сталкиваемся с каким-то количеством такой артефактности, такой документальности, на которую уже сложно закрыть глаза. Разлетающиеся по ветру, например, ящики личных дел Приборостроительного. Я выгребала закрома актового зала Завода сопротивлений перед международным рейвом. Я находила там такое количество просто никому не нужного уже мусора. Эти ящички сопротивлений, которыми я до сих пор кормлюсь: себе и другим на память. Мы еще плюсуем постоянную проблематичность, идентичность донбасскую, живые актуальные какие-то вопросы. Вот он, Донбасс.

Знайдені на «заброшках» речі, фото Олександра Кучинського

И только здесь по Северодонецку так побегав в течение нескольких месяцев группой в 5-6 единомышленников, мы насобирали несколько полок артефактов, относящихся к истории этих промышленных центров и миллионов жизней людей, которые здесь работали. В какой-то момент ты не можешь не относиться ко всему этому с азартом. Ты наблюдаешь, как время тлеет, вся материя просто на глазах, как капля воды пробивает этот гипс каких-то красивенных барельефов, как проваливаются потолки, или разбираются пионерлагеря, и это настолько максимально быстро. Но если туда хотя бы раз входила жизнь, то очень быстро к зданиям возвращается интерес. Заброшки, в которых мы были, они стояли неизменными десятилетия, но после арт-акций были как-то переориентированы. Это такая естественная социальная волна после внимания. А с другой стороны, я же наблюдала, какое количество заброшек просто перестает существовать как материя, навсегда.

«Весна 1993», 2020. Олександр Кучинський., Використані фотографії були знайдені Катериною Сірик на «заброшці» у Костянтинівці

Олександр Кучинський – художник із Сіверськодонецька, учасник експедицій на «заброшки»:

Перша «заброшка», яку я зараз згадую — це в мене навпроти будинку був колишній дитячий садок і там залишки інфраструктури: літня кухня, склади там були, і ми там лазили в дитинстві. Воно ж усе цікаво. Ну і після цього вже в підлітковому віці по місту закинуті об’єкти, той же УВЦ — недобудований обчислювальний центр, багатоповерхівка біля Льодового Палацу.

Вже пізніше разом із друзями стали часто виїжджати на якусь локацію, погуляти й розвідати, чи є залишки закинутих якихось підприємств? І друге — це вже цілеспрямовані вилазки на конкретні підприємства з ціллю подивитись, що там залишилось, в якому воно стані, знайти якісь документи. Іноді, буває, трапляються фотографії. Якісь речі, які можуть нам щось розказати про минуле цього місця, про людей, котрі там працювали. Це стосується в тому числі й деяких заводських інформаційних стендів типу цивільної оборони. Щось конкретне, присвячене даному підприємству. Це рідше трапляється, але теж.

Декілька разів за останній час бували на колишньому кар’єрі крейдяному в Білогорівці, тому що там просто гарно і можна гриби позбирати. І на помповій станції під Лисичанськом, «Карфаген». У кар’єрі там більше ландшафт, кольори та місцева флора, яка росте на цих крейдяних породах. Вона явно відрізняється від решти локацій в степу десь або в полі.

Крейдяний карʼєр у Білогорівці, фото Олександра Кучинського

Тепер у нас є уже невеликий архів. Якщо брудне — відмивається від пилу. Якщо фотографії якісь чи документи — це все рівняється, відчищається. В цілому, досить брудний копіткий процес. У планах ми б хотіли створити із цього архів, хоча б в електронному вигляді для початку. Все це відсканувати, відзняти.

В мене найбільший інтерес до візуальних матеріалів, до фотографій або документів, до предметів мистецтва (що також іноді попадається), які зроблені невідомими авторами. Можливо, навіть цими ж робітниками, котрі там працювали. Це наче неофіційне мистецтво українське в Радянському Союзі. Тільки ці роботи явно були зроблені не професіоналами, а простими людьми, котрі, як це в нас зазвичай буває, хтось щось для себе робив. 

Мистецький твір, знайдений під час візитів на «заброшки». Фото Олександра Бучинського

Ці речі ми часом використовуємо в інсталяціях. Робимо якийсь захід в тому ж «Шахматному», тоді предмети ідуть на оформлення приміщення. Старі світильники, промислові ліхтарі — все це легко відновити. Ми зі старих фільтрів зробили світильник на стіну, який світить такою градацією кольорів. Особливо важливі речі — вони так і зберігаються, а які можна якось застосувати та використати, ми такий recycling проводимо.


Відновлений світильник, фото Олександра Кучинського

А ще у нас була акція в Новодружеську. Вона відбулася доволі спонтанно. Я просто якось прийшов на «Шахматне» і побачив банер «С Днем шахтера, дорогие товарищи!». Ось, і я одразу побачив картинку перед очима, що це обов’язково потрібно буде сфотографувати десь на фоні зруйнованої шахти або якогось об’єкта, пов’язаного з вугільною промисловістю. Ну і ми потім через деякий час поїхали в Новодружеськ шукати шахту Томашевську-Південну, яка була закрита в 1975 році. І напрочуд вона все ще збереглась, все ще стоїть. Там, правда, вже нема металевого копера, бо розібрали. Але так, велика частина споруд все ще навіть охороняється. Ми зустріли сторожа місцевого. Там працює підстанція, і, скоріш за все, ще й водовідлив. І це одна з небагатьох, напевне, шахт в нашому регіоні, по якій видно ще, що це шахта. І вже на зворотному шляху ми заїхали в цей Палац культури й потім вирішили вивісити банер там. Наступного дня ми вже зустріли дітей, котрі там тусувались, і зробили фотосерію. Їм просто було цікаво взяти участь. Для них це своєрідною грою було. 

Особисто мені «заброшки» цікаві як з естетичної точки зору, так і через інтерес до історії. Мені цікаво просто побачити, чим жило старе покоління, яке зараз активно ностальгує за Радянським Союзом. Ці закинуті об’єкти в принципі, і те, що ми там знаходимо — це як пазл збираєш, і з кожним шматочком тобі стає все зрозуміліше, чому, власне, наш регіон ось такий, який він є. 

Мій дід по маминій лінії приїхав на Донбас із Воронезької області. І в нього там дуже захоплива історія. Він тікав із колгоспу (йому було сімнадцять років), стрибнув на товарняк. Заприятелював перед цим із директором, розповів йому про свої якісь там мрії, і той за пляшкою горілки дістав із сейфа йому паспорт і сказав: «Тікай звідси, бо ти тут пропадеш все одно». І він поїхав на Донбас. Він переховувався від міліції. Ну і власне на Донбасі він вже познайомився з бабусею. Сім’я бабусі до цього переїхала з Харківської області. Скоріш за все, їх хотіли розкуркулити, але вони встигли втекти. Бабуся моя працювала залізничником, в дитячому садочку, на заводі з виробництва щебеню. Дід працював у токарних майстернях. Він на Донбасі вже вчився на червонодеревника. Він робив меблі. В тому числі підпільно на замовлення комусь. І на шахті потім працював на насипці. Тягав вагонетки. Власне кажучи, оці терикони він робив. А по лінії батька мій дід працював на хімпідприємстві, на «Азоті». Недавно я дізнався, що мій прапрадід по татовій лінії, місцевий — із Вовчоярівки. В нього було доволі велике землеволодіння, і його розкуркулили. А потім на землі, де в нього була ділянка, побудували нафтопереробний завод, який за правління Януковича викупили росіяни. І вони його закрили на реконструкцію. І він зараз стоїть, не працює.

Помпова станція «Донсода-Карфаген» у Вовчоярівці, фото Олександра Кучинського

Я думаю, треба частіше взагалі відвідувати закинуті місця, щоб хоча б розуміти, чому в нас настільки депресивний регіон. Тому що, коли люди починають ставити питання, «чому це закинуто?», «хто довів ці місця до такого стану?», це дає відповіді на доволі багато з них. Я, коли починав вивчати, шукати в інтернеті якусь інформацію про Донбас і про різні заводи, дізнався: один збанкрутував у 2000-му році, інший у 2006-му, «Донсоду» остаточно закрили в 2010-му. Грубо кажучи, через «заброшки» мені вдалося зрозуміти, чому змогла відбутися війна. І продовжується. Тому що, коли закривають ті ж підприємства, багато з яких були містотворчими, люди залишаються без роботи. Людей викидають на вулицю. Паралельно їх накачували пропагандою. І тим самим готували ґрунт.

Тоді як уже існують чудові приклади — в Івано-Франківську завод «Промприлад», який знаходиться в центрі міста, і люди скинулись, і почали його ревіталізовувати. В нас схожих об’єктів, як «Промприлад», сотні. Лише на одному Донбасі. Які займають гігантські території. Наприклад, в Лисичанська є величезний потенціал, тому що це місто досить старе. Йому там скільки, ну, років триста, і там все ще збереглась величезна кількість дореволюційної архітектури. Той же район «Донсоди», відомий своєю бельгійською спадщиною. Це місце могло б стати чим завгодно абсолютно: і культурним центром, і індустріальним центром знову втілитись. Або як зараз більш трендово — змішані райони, які самі себе обслуговують: і культурні, і робочі місця, і офіси, і дозвілля, й інше. Просто зараз всі ці процеси з ревіталізації промислової спадщини, переосмислення, вони всі дуже гальмуються через війну. Але водночас, як би дивно це не звучало, завдяки війні про Донбас хоча б почали говорити. І такої концентрації різноманітних ініціатив і культурних івентів, напевне, в Україні більше ніде немає. Що, як на мене, вже створює, вже промацує ґрунт для подальших трансформацій регіону.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: