Слово «Югославія» завжди було чарівним для жителів колишнього Радянського союзу. У моєї мами, наприклад, до сих пір є сукня, тканину для якої привіз мій тато з Югославії, а замшеві чобітки звідти старшокласницею я навіть носила до школи. Югославські товари означали хорошу якість. Тато з приємністю згадує ту свою подорож до Чорногорії на відпочинок у 80-х. Крім усього іншого, пам’ятає також відвідини меморіалу Тіто, до якого возив їхню групу спеціальний автобус.

Мої ж відвідини цього музею, який тепер включений до Музею Югославії, залишили в мене неоднозначні відчуття. З одного боку, музейна тиша, розбавлена дзюркотінням фонтанів по дорозі з однієї будівлі до іншої, акуратно висаджені троянди, багато простору довкола — все це має деякий заспокійливий ефект. Працює кафе, де можна придбати сувеніри з Тіто, акуратно підстриженими газонами гасають діти. З іншого боку, «гробове» (в прямому сенсі) мовчання і краса колишньої резиденції комуністичного лідера викликає деяку тривогу.

Музей Югославії є одним із найбільш відвідуваних музеїв у Сербії. Розгляньмо історію виникнення інституції. Усі три будівлі музею раніше належали меморіальному комплексу Йосипа Броза Тіто. До того, як отримати своє теперішнє ім’я, музей звався Музеєм історії Югославії (з 1996 року до 2006 року) і утворився внаслідок злиття меморіалу Тіто і Музею революції югославських народів. Останній був заснований у 1959 році Лігою комуністів Югославії. У 1978 для нього почали будувати нову будівлю, яку планували відкрити у 1981 році — до сорокової річниці революції в Югославії. Споруду так ніколи й не завершили, наразі там живуть бездомні. 

Для зберігання численних подарунків, які югославський лідер отримував від кожної школи, дитсадка, фабрики, шахти тощо, місто Белград у 1962 році подарувало йому на день народження Музей 25 травня. Пізніше він також став частиною меморіалу Тііто.

Будинок квітів, в якому наразі похований комуністичний лідер,  побудували у 1975 році як зимову резиденцію для роботи й відпочинку. Наразі він усе ще є одним із найбільш відвідуваних місць у Белграді, особливо на день народження Тіто.

Коли Югославія розпалася, увесь комплекс закрили для відвідувачів, а охорону відпустили. У дев’яностих музей став «тягарем, небажаним свідком минулого, сліди якого ретельно стираються з теперішнього» [1]. Музейники зіткнулися з проблемою нерозуміння того, як сприймати «спадщину» Югославії, як, умовно кажучи, «покласти її на полицю музею» і яким має бути цей музей. Це стало темою дослідження, яке триває вже двадцять років. На сьогодні Музей Югославії описує себе як «відкриту інституцію, яка спонукає різних суб’єктів до активного сприйняття сучасності за допомогою сучасної інтерпретації минулого» [2].

Коли я зайшла до Будинку квітів, китайці радісно фотографувалися на фоні гробу з надписом Йозеф Броз Тіто. Будинок дійсно засаджений квітами й обклеєний фотографіями видатних політичних діячів, із якими зустрічався. Тут і макет спеціального блакитного поїзда, яким Тіто їздив по країні, і збільшені фотографії Королеви Єлизавети, що власною персоною каталася цим поїздом разом із комуністичним лідером. Трохи далі стіна подарованих очільнику країни естафетних палиць.

Кожної весни з кінця другої світової війни і аж до 1987 року в Югославії відбувалися естафети молодості. За цей час було виготовлено більше, ніж 22 тисячі вітальних естафетних палиць, які містили вітання з днем народження Тіто. У цей день кожен дитсадок чи школа, чи фабрика намалася передати привітання лідеру. Змагання продовжувалися навіть після смерті Тіто. Край їм поклали художники з Neue Slowenische Kunst, які у 1987 році виграли конкурс дизайну плакату для змагань і використали за основу пропагандистський постер часів гітлерівської Німеччини, проявляючи ідентичність культу Гітлера і Тіто. Плакат прийняли як належне, аж поки один інженер не згадав, що він бачив схожий плакат десь у підручниках з історії… [3].

Серед проєктів, організованих музеєм, дослідження сприйняття спадщини Тіто через коментарі сучасників (різного віку, статі, професії) одного об’єкта з безмірної спадщини Тіто — такий собі соціокультурний зріз контексту функціонування цієї речі в суспільстві. Серед коментарів тут і там проскакують ностальгійні нотки, мовляв, звісно, людям промивали мозок і говорили, як думати і жити, але, з іншого боку, не було етнічних конфліктів — люди розмовляли різними мовами й могли мирно жити разом. Ностальгійні нотки звучать не лише від старшого покоління. Захоплення від мультикультурності колишньої Югославії висловлює, приміром, і тридцятирічний вчений.

Феномену ностальгії була присвячена конференція у Музеї Nostalgia on the Move [4] у 2017 році. Серед іншого, автори ставили питання про природу, як вони висловлюються, Тітостальгії, природу захоплення могутністю держави, хай навіть автократичної, яку йому вдалося створити. Ностальгію там описують як «пам’ять мінус негатив», тобто зі сприйняття минулого викреслюють усі його проблемні сторони і труднощі, усі поразки і провали, залишаючи лише солодкий спогад про задоволення. 

У фільмі «Г’юстон, у нас проблема» [5] проєкт «комуністичної Югославії» представлений як така авантюра: екномічний успіх соціалістичної країни має своєю основою нахабний продаж задорого провальної космічної програми Сполученим Штатам Америки. І хоча згадуваний фільм, знятий як мокументарі чи пак, докуфікшн, лише частково засновується на реальних фактах і багато де їх фальсифікує, доповнює чи перекроює, загальний настрій фільму збігається з відчуттям від країни, якої сьогодні більше немає на карті світу, — відчуттями великої ілюзії, яка розпалася після смерті ілюзіоніста.

Режисер фільму Žiga Virc навмисне корегує тканину реальності за своїм сценарієм точнісінько так само як «комуністичні» творці працювали над перетворення дійсності відповідно до уявлюваних комуністичних ідеалів. Пропаганда розмиває відмінність між фактом і фікцією. Терор, як пише Ханна Арендт, «замінює канали кордони і канали спілкування між окремими людьми сталевою стрічкою, яка так тісно стягує їх разом, що вони ніби сплавляються між собою, ніби вони — одна людина» [6]. І хоча Ханна називає тодішню Югославію однопартійною диктатурою, а не тоталітарною державою, суттю правління якої є терор, все ж вищеописана відокремленість, ізольованість людей одне від одного, здається, проявилася у війнах після смерті Йозефа Тіто.

Так ніби люди, що звикли комунікувати не напряму, а через посередника (Тіто), разом із втратою такого посередника враз втратили дар спілкування. Так ніби лідер закривав своєю потужною статурою (читай офіційною версією історичних подій 1939—1945 років) громадянську війну, яка мала місце між хорватами і сербами, про яку ніколи не згадували в шкільних підручниках [7]. Певною мірою, покоління 60-70-х років, як пише Славенка Дракуліч, яке з радістю носило модні джинси до школи і добре знало (на відміну від їхніх батьків), що туалетний папір є невід’ємною частиною життя, мусило воювати у війні своїх дідусів [8]. Мовчання про історичні події 1939-1945 років у поєднанні з офіційною версією історії уможливило цю наступну війну.

Недаремно, як описує Славенка Дракуліч, воєнні лідери, які під час югославських війн направляли свої армії одна проти одної, поводилися ніби близькі друзі чи родичі, потрапивши разом у табір для воєнних злочинців. «Ледь не зворушливо бачити, на яку духовну єдність здатні ці чоловіки, яке сильне в них почуття солідарності. […]  Можна подумати, що після того, як за ними зачинилися двері в’язниці, вони перетворилися на інших людей. Раптом зник кудись увесь той націоналізм, який зруйнував країну й забрав чверть мільйона життів», — пише Славенка Дракуліч [9]. Можливо, їх знову почав об’єднувати той образ «втраченого раю», який після смерті бога вони між собою забажали криваво поділити.

Можливо, серед іншого, люди, які з сумом озираються назад за югославським «какую страну просралі», ностальгують саме за цим специфічним типом єдності, за цим типом буття опосередкованим кимось, думка про який робить страждання від життя трохи більш зносним.

Одна з книжок Славенки Дракуліч називається «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися». У моєму разі «ми» включає, перш за все українців і мене саму. Ну і що там «у нас»? Ми позносили ленінів, але дискурсу з цього скидання «екс-кумирів», які за мого особистого життя перетворилися на свого роду іконічні знаки радянського світу, так і немає. П’єдестал Леніну у Києві, постійно приваблює художників чи міських активістів щось на ньому споруджувати. Але це щось неодмінно визначається самим цим п’єдесталом. П’єдестал стає контекстом для будь-якої дії довкола нього, а, як відомо, контекст завжди сильніший за вписаний у нього конкретний випадок. Так само площу в Харкові, з якої знесли Леніна, я сприймаю саме як площу «площа відсутності Леніна», що зовсім не означає, що цього не слід було робити…

Дискурси, які виникають довкола радянського минулого України, декларуючи себе як протилежні, мов люстерка відбивають один одного. Правоорієнтовані хочуть перемогти — ГУЛАГ, комунізм, Леніна, радянське. Їм здається, що знищуючи назви вулиць, пам’ятники, будинки, мозаїки вони тим самим знищують і самого свого ворога, займаючи його місце. Натомість їхні лівоорієнтовані опоненти, заявляючи, що наше ставлення до радянського минулого визначає наше сьогодні, дозволяють собі відділити естетику радянського від її етики, не гребуючи при цьому насолодою від такої естетики.

Згадаймо, що комуністичні держави, зокрема Югославія, постали на ідеологічному фундаменті перемоги над фашизмом. Саме в цей бетонний фундамент вони залили всі минулі конфлікти і неоднозначності співжиття людей з різним походженням. І питання, яке мене хвилює у зв’язку з цим — чи можна якось подолати тоталітарні чи авторитарні устрої, не перемагаючи їх силою? Якого характеру і витривалості може бути зусилля розщеплення стиснутої ременем ідеологічної спільності? Переможені, якщо й ностальгують, то, принаймні, не можуть цього робити публічно. А чи можна позбавити ностальгії тих, кого не перемогли? І що за дискурси вони вибудовують на своїх розвалинах?

Із Музею Югославії я поверталася тією самою дорогою. При виході з музейного комплексу мені відкривається знайомий з дитинства краєвид на сірі панельки і на фонтан, який не працює. Я йду парком, минаю порожні постаменти і не маю шансів запитати в перехожих, які постаті займали місця на цих бетонових квадратах, адже в парку майже немає людей. Я згадую фразу хорватки Славенки Дракуліч, що цілу націю не можна вважати винною за злочини, в тому числі за воєнні, але націю можна вважати відповідальною за злочини — і політично, і морально. Я думаю, як це — помістити цілу країну в музей (як ідею?) і чи може такий жест музеєфікації допомогти нарешті виробити погляд на минуле, не засліплений ні ностальгією, ні перемогою.

[1] https://www.muzej-jugoslavije.org/en/o-nama/

[2] https://www.muzej-jugoslavije.org/en/o-nama/

[3] https://www.rtvslo.si/news-in-english/slovenia-revealed/a-slovenian-poster-challenged-yugoslavia-s-communist-orthodoxy/326571

[4] https://www.muzej-jugoslavije.org/wp-content/uploads/2018/01/Nostalgia-on-the-Move-2.pdf

[5] https://www.youtube.com/watch?v=Q_oQFplWs_g

[6] Ханна Арендт. О природе тоталитаризма// Опыты понимания, 1930-1954. Становление, изгнание и тоталитаризм.  – Издательство Института Гайдара. – М., 2018. – С. 563.

[7] Славенка Дракуліч. Як ми пережили комунізм і навіть сміялися. – Yakaboo Publishing. – К., 2019. – С. 70.

[8] Славенка Дракуліч. Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочини на суді в Гаазі. – Видавничий дім «Комора» – К., 2018.  – С. 70.

[9] Славенка Дракуліч. Вони б і мухи не скривдили. Воєнні злочини на суді в Гаазі. – Видавничий дім «Комора» – К., 2018.  – С. 185.

 Мар’яна Матвейчук