Якщо в кінематографі режисери найчастіше зверталися до канонізованого і найвідомішого тексту авторки «Лісова пісня», то художники діафільмів працювали й з менш відомими творами. В кіно драму-феєрію «Лісова пісня» екранізували щонайменше чотири рази. Першим до цього тексту звернувся у 1961 році режисер Віктор Івченко, відомий зокрема своїми ліричними фільмами-портретами сильних і незламних жінок. Двадцять років потому «Лісову пісню» екранізував оператор «Тіней забутих предків» і один із режисерів-засновників школи українського поетичного кіно Юрій Іллєнко. Не менш цікаво світ «Лісової пісні» втілився і в анімації. У 1976 році Алла Грачова на студії «Укранімафільм» в аванградній стилістиці вперше анімувала драму Лесі Українки. А вже у цьому ювілейному 2021 році глядачі сподіваються побачити на екранах 3D-мультфільм «Мавка. Лісова пісня», над яким уже понад п’ять років працюють українські аніматори.  

Тексти Лесі Українки знайшли своє відображення не лише в кіно й анімації, але і в такому вінтажному виді мистецтва, як діафільми. Діафільм — це ряд зображень з підписами на позитивній плівці. Перегляд діафільмів щоразу ставав чарівним дійством для радянських дітей. Плівку заряджали в так звані діапроєктори або фільмоскопи й в темній кімнаті проєктували на білу стіну або натягнуте простирадло. Цей вид мистецтва існував на перетині літератури, кіно, образотворчого мистецтва, книжкової графіки та коміксів, і навіть часом театру: глядачі нерідко вголос в підкреслено артистичній манері озвучували текст з екрана. Разом із тим, діафільми суттєво відрізнялися від усіх перелічених мистецтв.  Матеріальний носій діафільмів — кіноплівка, тому їх часто створювали на кіностудіях документальних фільмів, де також розміщувались і цехи анімації. В Україні за діафільми відповідала студія «Укркінохроніка». Спочатку художник на альбомних листах вручну малював зображення в обраній ним техніці (акварель, гуаш, пастель, туш і т.п.), разом зі стрічкою з текстом приклеював його на картонку. Потім ці малюнки фотографували й переносили на кіноплівку. В Довженко-Центрі збереглися зроблені художниками паперові макети до близько 700 діафільмів. На відміну від діафільмів на кіноплівці, макети напрочуд гарно зберегли кольори та фактури оригінальних малюнків.  

Діафільмами часто займалися непересічні талановиті художники, зокрема Тіберій Сільваші, Анатолій Василенко, Галина Кислякова та інші, для яких працевлаштування на студії було гарним підробітком, але також і можливістю втілювати свої власні проєкти у вільний від роботи час. Наприклад, видавати маніфести про «хронореалізм» і малювати «неоформалістичні» абстрактні картини, як це робив у 1970-х роках Тіберій Сільваші. Але про деяких художників, які створювали діафільми, залишилося напрочуд мало інформації. Можливо, через те, що діафільми вважали прикладним мистецтвом і рідко досліджували як художнє явище, тому й автори могли в кращому разі розраховувати лише на невеликий абзац в енциклопедії. 

Особливо поширеним явищем діафільм став в СРСР в другій половині ХХ століття і сьогодні вважається неодмінним атрибутом радянського дитинства. Але далеко не всі діафільми розійшлися масовими тиражами й стали хітами сімейних переглядів. Діафільми за текстами Лесі Українки вважаються доволі рідкісними й маловідомими. Тим цікавіше їх передивитися сьогодні. У своїх текстах авторка переосмислює не лише український фольклор, але й працює з середньовічною народною поезією, лицарським епосом. У них відчувається обізнаність з тогочасною європейською літературою, впливи неоромантизму і символізму. Ці тенденції намагаються відтворити та підкреслити художники діафільмів.  

Приємно дивує поява в цьому переважно дитячому виді мистецтва діафільму «Камінний господар» за поетичною драмою Лесі Українки про найвідомішого в історії спокусника — Дона Жуана. Леся Українка була першою жінкою-письменницею у світовій літературі, яка присвятила твір цьому герою. В художньому вирішенні діафільму, який випустили у 1979 році, помітне бажання художника Олега Костюченка підкреслити іспанське середньовічне походження розказаної історії, але також відчуваються посилання до українського художнього модерну — передусім малюнків і графіки Георгія Нарбута.  

Інший діафільм за поемою Лесі Українки «Роберт Брюс, король шотландський» також бере за основу легенди пізнього Середньовіччя, але цього разу шотландські. В центрі сюжету — визвольна боротьба за незалежність Шотландії від Англії. Ця історія, написана в далекому 1893 році, сучасниками авторки безпомилково зчитувалася як аналогія до українсько-російських стосунків. Не випадково діафільм випустили саме у переламному 1991 році. В стилі малюнків О. Кирієнка відчуваються впливи монументального живопису, особливо в зображенні масових батальних сцен.

Дуже своєрідний з точки зору стилю і кольорового вирішення діафільм за мотивами дитячої казки «Лелія», намальований у 1990 році художницею Галиною Кисляковою. Казка вперше була надрукована у 1890 році в дитячому журналі, який видавала «Руська бесіда» на Буковині. Попри популярність письменниці, через цензурні обмеження її тексти не дуже хотіли друкувати в українських виданнях, тому її ранні твори часто виходили друком за приватні гроші або за межами Російської імперії. Про Галину Кислякову, з усіх художників, які займались створенням діафільмів на твори Лесі Українки, відомо найбільше. Вона створювала плакати на тему державних свят, дитячі діафільми та афіші для фільмів. 

Під народну казку стилізований діафільм «Біда навчить» 1977 року художника Юрія Северина. Казку-першооснову про не надто кмітливого, але допитливого горобця вперше надрукували в журналі «Дзвінок» у 1891 році у Львові, також за межами імперії.  

Діафільми за творами Лесі Українки допомагають подивитися на її тексти очима художників, які повинні були зробити неможливе — передати багато сторінок тексту за допомогою кількох десятків зображень і рядків тексту, побудувати причинно-наслідкові зв’язки та динаміку оповіді, передати авторський стиль… І дуже майстерно з цим впоралися.