Що нового приносить формат аудіотуру в спосіб нашої взаємодії з містом? Аудіопрогулянка зазвичай складається зі звукового файлу, який створений для прослуховування в навушниках у різних локаціях за умови попередньо створеного маршруту. Аудіопрогулянка за моделлю Pic Pic — це імерсивний театр, що відбувається в місті. І цей театр змінює не стільки досвід тіла в місті, скільки змінює сприйняття. Фактично місто не змінюється, проте виникає новий ракурс, з якого ми на нього дивимся. Нові деталі оприявнюються за допомогою музики та слів.  

Це імерсивний гібридний досвід, в якому, з одного боку, ми фізично перформативно діємо у публічному просторі, а з іншого — працюють технології. В результаті створюється комплекс тілесної памяті за допомогою руху, зору та слуху. Ми можемо назвати цей досвід мультисенсорним, він змушує нас зовсім по-різному реагувати та відчувати. Така практика є більш емоційною, на відміну від простого прослуховування запису або тільки візуального сприйняття простору. Водночас це суттєво відрізняється від формату екскурсій, що також мають маршрут, але вибудовуються за точним лінійним наративом.

«Зникла подруга» — це поєднання пластів, і в цій історії лінійної розповіді немає. Складається певний комплекс відчуттів, які згодом трансформуються в цілісний пазл, а лінійність вибудовується самою вулицею і містом, оскільки слухач все одно потрапляє з точки А в точку Б. 

Завдяки новому інструментарію роботи з усною історією та практиками пам’яті, аудіопрогулянка може порушувати теми, що замовчуються у суспільстві. Увага до голосу та музики може зробити почутими голоси тих груп населення, чиї утиски відбуваються через їхню нечутність. Однією з таких вразливих груп є люди, які працюють у сфері надання сексуальних послуг. Саме з цією темою працює аудіопрогулянка «Зникла подруга». 

Авторка проєкту Марія Борисова так розповідає про задум створення прогулянки та вибір цієї тематики:

«Я не пам’ятаю, в який момент і через що саме, але мене ця тема зацікавила. Зацікавила саме зі сторони реалій для жінки, які вони є. І, звісно, мене обурює слатшеймінг. Мені було дивно відчувати, що в нашому суспільстві, в нашій країні є таке явище, явище доволі популярне. Є люди, які користуються послугами жінок, сплачують їм гроші за секс, і категорія людей, яка це робить, і ці послуги існують. Водночас у суспільстві є осуд жінки за велику кількість сексуальних партнерів, і мені здається, що це лицемірство. Слатшеймінг як певне явище або навіть такий симптом нашого суспільства ускладнює життя цим жінкам, які дійсно цим займаються і за гроші. На мою думку, коли в нашій мові є слово “шлюха” саме як образа, то навіть ті клієнти, які приходять до жінок, можуть зверхньо до них ставитися і думають, що вони мають право вдарити, бо кращі за, грубо кажучи, “шлюху”. Я думаю, що це впливає на те, що люди дозволяють собі, зокрема, силу».

Дослідження, покладене в основу аудіопрогулянки, базується на історичних та літературних джерелах, а також інтерв’ю. В літературному полі авторка спиралася на твори, що безпосередньо стосуються Києва, а саме: «Яма» (1915) Олександра Купріна та роман Ольги Шалацької «Київські крокодили» (1904). Історичне дослідження ґрунтувалося на різних києзнавчих матеріалах, сегментованих за тематиками. Завдяки історичному екскурсу та порівняльному аналізу можна висвітлити сучасні умови сфери сексуальних послуг. Наприклад, станом на кінець 19 століття існувала чітка регламентація роботи борделів. Це був звід правил про заборону абортів, про обов’язкове відвідування лікаря, локації, де може та не може розташовуватись бордель тощо. Наявність цих правил демонструє прийняття адміністрацією міста, країни такого явища й намагання його регулювати. Це ніяк не означає краще існування жінки в умовах такої регламентації та не оцінюється в межах позитивності/негативності, однак порівняння такої моделі з нинішньою показує, як змінилася роль арбітра. Зараз цю роль у регуляції беруть на себе громадські організації. 

«Це один з прикладів, коли люди перебирають на себе певні функції апарату держави. Бо фактично підтримки, зокрема медичної, для жінок, які займаються такою діяльністю, чи артикульованої важливості на якомусь загальному рівні — немає. І презервативи та швидкі тести на ВІЛ роздають дівчата, як моя знайома, які працюють у відповідних громадських організаціях», — розповідає Маша.  

Важливою частиною дослідження були інтерв’ю з жінками, які безпосередньо залучені в секс-працю (нинішні та колишні працівниці), а також жінками, які займаються громадською діяльністю в організаціях підтримки секс-працівниць, або в організаціях, де одним з напрямків є допомога таким категоріям (переважно попередження поширення інфекції ВІЛ). Таким чином множинність суб’єктивних переживань та історій з різним розумінням та досвідом створює ще один погляд на цю розповідь. 

На основі вищезазначених матеріалів було побудовано маршрут прогулянки, проте автори не прив’язують аудіо до конкретних локацій. Сьогодні в будь-якому будинку може проживати жінка або чоловік, які надають сексуальні послуги за гроші. Тому за основу йде прив’язка до аудіовізуального та тілесного досвіду, виводячи на перший план призму більш емпатичного сприйняття. 

Простір грає ключову роль у прояві соціальної гегемонії та формує досвід і динаміку влади у ньому. Ідентичність людей також конструюється завдяки місцям, в яких вони живуть та працюють. Фізичний простір, що займають ці групи населення, може демонструвати їхній відносний статус у суспільстві. Тому важливо розширити нашу базу знань про ставлення секс-працівників до простору, в якому вони перебувають. І в який спосіб політика, що регулює ці простори, впливає на умови, з якими вони стикаються.  

Водночас Марія Борисова зазначає, що маршрут аудіопрогулянки намагається не диференціювати місця за ступенем комфорту або безпеки. 

«І на найкращій площі може відбуватися аб’юз, і в найкрутішому будинку може відбутись зґвалтування». Отже, локація — це весь Київ.

«Зникла подруга» — це розповідь ПРО, а не ВІД сторони якоїсь особи. У нашому публічному просторі залученість секс-працівниць в суспільний діалог та можливість відкрито говорити про свій досвід майже відсутня. Навряд чи ця аудіопрогулянка може надати суб’єктність таким жінкам та почути їхній голос, проте вона вже є включенням табуйованної теми в публічний простір та дискусію. Ніби протидіючи таким механізмам влади, як стирання й усунення на периферію «неприємних» і «важких» проблем та цілих груп людей, прогулянка займає центральні вулиці міста. 

Наостанок Маша розповідає про мету й перспективи розвитку цього проєкту:

«У перспективі, я думаю, що великій кількості людей вона просто зверне увагу на цю тему, і це вже дуже важливо. Бо розумієш, наша подруга зникла. Це прикметник, а не дієслово в минулому часі. Це те, що ніби є, але його не видно. Цілого явища, хоча воно продовжується в кожному новому дні. Добре, якщо хтось задоволений своїми умовами і це дійсно вибір, але сумно, якщо в цій тіньовій сфері хтось має ризик для здоров’я, навіть для життя. Здоров’я і психічного, і фізичного. Тому метою цієї прогулянки є найперше звернути увагу та підсвітити це явище. Причому метою прогулянки не є показати, що все погано, тому що не хочеться стигматизувати і ще більше робити прірву між тими, чиє життя не повязане зі секс-роботою, і хто у вихідний день прийшов послухати, який там жах. Це не повинно бути таким контентом. Але це має саме звернути увагу».