Це світове явище, а не лише українське, або радянське: куратори й митці про АРВМ

З одного боку — до творчого спадку Ади Рибачук та Володимира Мельниченко* прикуто все більше уваги: влітку було відреставровано їхній комплекс фонтанів «Зорі та сузір’я» біля Палацу дітей та юнацтва; регулярно відбуваються виставки графічних робіт, дитячих ілюстрацій, скульптури. Ведуться дискусії щодо можливості відновити створену ними «Стіну пам’яті» на Байковому кладовищі. Просто зараз створюють як мінімум дві документальні стрічки про АРВМ, прем’єра фільму Ксенії Кравцової «Шелест кроків» запланована вже на кінець жовтня 2019 року.

Але з іншого боку — мало кому з пересічних громадян відомі імена художників, а в культурному осередку Аду і Володимира здебільшого знають тільки як авторів знищеної «Стіни пам’яті» й крематорію.

Ми запропонували кільком кураторам та архітекторам, які так чи інакше досліджували творчий спадок АРВМ, розказати, чому він є унікальним і чим саме цікаві проєкти подружжя. 

На наш запит відгукнулися заступниця генерального директора НАМУ, Ольга Балашова; історикиня мистецтва, кураторка дослідницького проєкту «Дитвидав» Поліна Байцим; мистецтвознавиця, Катерина Лісова та київський фотограф, художник й архітектор, Олександр Бурлака.  

58.jpg

*АРВМ — ініціали київських художників монументалістів Ади Рибачук та Володимира Мельниченко, саме так вони зазвичай підписували свої твори, книги, листи.

Чому творчість Володимира і Ади була унікальною для свого часу? 

Ольга Балашова, заступниця генерального директора НАМУ з питань розвитку: «Цікаво, що з одного боку, Ада і Володимир були «вмонтовані» в систему того часу, а з іншого — були надто вільними й самобутніми. Система не змогла їх «відформатувати» й «перетравити», як це було з багатьма іншими.

Це люди, з дуже футуристичним, космополітичним мисленням. Вони фокусувалися на інтелектуальних сенсах, виходили за межі побутового життя. Вони були просякнуті любов’ю до людини, до Всесвіту, до природи.

Чого лише варта їх втеча на острів, на північ, їх життя там, їх спорідненість з природою. Такий їх досвід дуже круто маркує, чим були 60-ті не просто в Радянському союзі, а взагалі у світі. Тому що це був час емансипації, чуттєвої взаємодії зі світом, бажання втекти від рамок, обмежень, соціальних догм.

Взагалі, я вважаю, що творчість Володимира Мельниченко й Ади Рибачук — це світове явище, а не лише українське, або радянське». 

Поліна Байцим, історикиня мистецтва, кураторка дослідницького проєкту «Дитвидав»: «Якщо узагальнювати, то спадщина АРВМ є унікальною, насамперед, через роботу з ненецькою культурою, що є зразком такого мистецького осмислення культури меншин, коли художники не вдаються до бездумної апропріації чи стилізації, а дійсно досліджують її, ставляться з повагою, і згодом стають частиною спільноти-носія. Зокрема, АРВМ також були тим мистецьким дуетом, діяльність якого, часом без артикульованих намірів самих митців, стала викликом ідеологічному цензуруванню мистецтва».

Архівні кадри Едуарда Тімліна, зроблені під час будівництва Стіни пам`яті

Архівні кадри Едуарда Тімліна, зроблені під час будівництва Стіни пам`яті

Катерина Лісова, мистецтвознавиця: «В історії українського мистецтва не так багато прикладів творчих тандемів, а такі арт-екстремали, як Ада Рибачук та Володимир Мельниченко — унікальний приклад. Гадаю, саме відчайдушність вирізняє їх поміж інших, ця ознака знайшла відображення в творчому житті художників у повній мірі.  

Вони часто кидали виклик самим собі, часом  творили не завдяки, а всупереч. Експериментували, знаходили свої формули образотворчості, впроваджували  неординарні технологічні рішення художніх завдань. Вони повністю відійшли від художньої естетики соцреалізму, і, як зазначав сам Володимир Мельниченко, їм хотілось виражати емоції, шукати індивідуальних засобів виразності в мистецтві». 

Олександр Бурлака: «Хоча взагалі усі художники є унікальними, вважаю цінним те, що цей дует був певною мірою типовим для свого часу. На хвилі короткочасної культурної відлиги в СРСР 1960-х вони втілюють усі притаманні цій епосі риси: зв'язок мистецтва та науки, робота в різних сферах (текст, ілюстрація, скульптура, монументальне мистецтво, архітектура). По справжньому унікальною у світовому контексті є робота над «Парком пам'яті» як великий твір, концептуально розроблений від ескізу до реалізації як ритуал та простір».

Кадри зі стрічки «Шелест кроків»

Кадри зі стрічки «Шелест кроків»

Кадри зі стрічки «Шелест кроків»

Кадри зі стрічки «Шелест кроків»

Чим цікавий їхній підхід до роботи, теми з якими працювали митці, інструменти й методи, які вони використовували?

Ольга Балашова: «Перше, що спадає на думку — «Парк пам’яті» і один з його ключових об’єктів — «Стіна пам’яті». Це неймовірна історія. Володимир і Ада пропонували модернізувати те, що було вкорінене в суспільстві навіть не століттями, а тисячоліттями. Дослідивши й усвідомивши неймовірний об’єм культурних шарів, які взагалі були доступні людині того часу, художники запропонували змінити сценарій відходу людини від земного життя.

З одного боку — це феноменальна зухвалість, а з іншого — так могли мислити лише виключні особистості. І не тільки мислити, а ще й дійти до реалізації свого задуму. Майже».

Поліна Байцим: «Ада і Володимир, за сучасним словником, мультидисциплінарні художники, які не визначаються роботою виключно з одним медіумом — як-от «живописці» чи «графіки», наприклад. Вони працювали у живописі, графіці, скульптурі, пластичній архітектурі (за визначенням Володимира) та в монументально-декоративному мистецтві; і однаково комфортно почували себе у різних сферах. Ада також була талановитою письменницею. Окрім вражаючої продуктивності, швидкого опанування і сміливого поєднання технік, варто також наголосити, що робота АРВМ з ненецькою культурою, з дітьми (особливо на острові Колгуєв), та з травмою (зокрема, «Стіна пам’яті» та проєкту Бабиного Яру) може слугувати методологічним орієнтиром для сучасних мистецьких ініціатив».

Ада Рибачук, Володимир Мельниченко. Ескізи ілюстрацій до роману Леоніда Первомайського «Дикий мед», 1965

Ада Рибачук, Володимир Мельниченко. Ескізи ілюстрацій до роману Леоніда Первомайського «Дикий мед», 1965

Ада Рибачук, Володимир Мельниченко. Ескізи ілюстрацій до роману Леоніда Первомайського «Дикий мед», 1965

Ада Рибачук, Володимир Мельниченко. Ескізи ілюстрацій до роману Леоніда Первомайського «Дикий мед», 1965

Катерина Лісова: «Їх творчий метод — живий пошук.  Цікавим фактом є те, що закінчивши відділення живопису Київського державного художнього інституту, митці майже відійшли від малярства. Вони більше проявили себе в області графіки, монументального мистецтва, скульптури, кераміки. Працювали переважно в авторських техніках. Найулюбленішими техніками естампу були монотипія, гравюра на дереві, автолітографія, майстри часто поєднували ці техніки. Оформлюючи дитячі видання та розробляючи ескізи монументальних творів, художники використовували аплікацію, в цій техніці виконані чудові ескізи оформлення Київського центрального автовокзалу, а також ілюстрації до видання «Зелена Лапка». 

Кадри зі стрічки «Шелест кроків»

Кадри зі стрічки «Шелест кроків»

Масштаб потенціалу винахідників проявився під час роботи над «Парком пам’яті» — меморіального комплексу на Байковому кладовищі. Рибачук та Мельниченко запропонували архітектурну пластику крематорію, яка згодом здобула світове визнання. Ще одним об’єктом комплексу була «Стіна пам`яті» — горельєф завдовжки 214 м. Висота монументу від 2 до 14 м. Митці розробили унікальну техніку формування рельєфів. Спочатку було сплетено каркас з металевих дротів, він задавав об’єми, після цього у створену форму заливали бетон. Це був титанічний труд, цей процес зведення, плетіння унаочнює справжню одержимість художників задумом, адже навіть збагнути, якими зусиллями це все відбувалося непросто. Ця процесуальність надзвичайно важлива в даному випадку, недарма останнім часом архівні кадри «Стіни пам’яті» неодноразово були експоновані на художніх виставках».

Олександр Бурлака: «Вони працювали (та Володимир продовжує працювати) з дуже широким колом тем. Найцікавіше для мене, як у їхніх творах поєднується модерність, древні міфи, українська культура, культура народів Крайньої Півночі, зв'язки з роботами інших художників, реакція на трагедії та травми нашої історії». 

Яку роботу Володимира й Ади ви б хотіли виділити? Вважаєте особливо цікавою / сильною / важливою? Чому?

Ольга Балашова: «Це монументальні твори, зокрема комплекс мозаїк для Будинку Дітей та Юнацтва, тоді — Будинку Піонерів. Що вражає в їх творчості — так цей масштаб задуму. У них нічого не буває просто для прикраси. Усюди — шари змісту, закладені на всіх рівнях. З одного боку ти бачиш просто симпатичний візуальний образ і можеш пройти повз, але якщо заглиблюєшся туди — тобі відкриваються цілі світи.

Ада Рибачук, Володимир Мельниченко. Ескізи ілюстрацій до роману Леоніда Первомайського «Дикий мед», 1965

Ада Рибачук, Володимир Мельниченко. Ескізи ілюстрацій до роману Леоніда Первомайського «Дикий мед», 1965

Ада Рибачук, Володимир Мельниченко. Ескізи ілюстрацій до роману Леоніда Первомайського «Дикий мед», 1965

Ада Рибачук, Володимир Мельниченко. Ескізи ілюстрацій до роману Леоніда Первомайського «Дикий мед», 1965

Дуже цікаво, як вони цю історію створювати, продумували, що в якому місці розміщено, який має бути сценарій руху відвідувачів, дітей, в яких ритуалах вони мають взяти участь і що має бути у полі їх зору. Вони створювали образи, розраховуючи, як ці образи впливатимуть на становлення дітей. Там немає нічого ідеологічного. Палацом Піонерів не має жодного ідеологічно забарвленого зображення. Там все про дітей, про їх тип мислення, про їхній «життєсвіт», про те, як діти відчувають, думають, пізнають, відкриваються цьому світу.

Поліна Байцим: Я б, звичайно, хотіла виокремити дитячі ілюстрації АРВМ, оскільки я займаюсь саме цим аспектом їхньої творчості. АРВМ мали особливий підхід до створення творів для дітей: вони не спрощували зображення з метою, мовляв, полегшити сприйняття дитині, а навпаки, ставились до своєї аудиторії з повагою, створюючи візуально цілісні ілюстрації, насичені різноманітними деталями. Окремо я хочу зазначити ілюстрації до роману Леоніда Первомайського «Дикий мед», які так і не були надруковані, і проєкту Бабиного Яру, що так і не було втілено, як приклади мистецького осмислення травматичних подій.

Кадри зі стрічки «Шелест кроків»

Кадри зі стрічки «Шелест кроків»

Катерина Лісова: У творчості художників було два важливих етапи, і вони взаємопов’язані. Перший — це острівний період, другий пов’язаний з роботою над «Парком пам’яті». Знайомство з ненецькою культурою вплинуло на світосприйняття художників, це прослідковується в усіх проявах їх мистецької практики. Зараз мені важко сказати, що саме в контексті творчості Ади та Володимира важливіше, проте точно знаю, що історія «Парку пам’яті» — унікальна сторінка в історії українського мистецтва.  Особисто мені надзвичайно цікаві світлини, що демонструють етапи зведення «Стіни пам’яті». Мене захоплює той факт, що дивлячись на кадри, зроблені Володимиром Мельниченком, процес створення масштабного монумента сприймається як своєрідна художня акція...

Олександр Бурлака: Мої улюблені — це твори з монументального мистецтва. Якщо не згадувати «Парк пам'яті» на Байковому, тоді — це мозаїки в інтер'єрі Автовокзалу (1957–1961 рр.). Це їхня перша робота з архітектором Авраамом Мілецьким. Ці дуже прості, але вивірені мозаїки є душею будівлі, яку, здається, скоро ми втратимо.

 Текст: Катерина Варапай

Nastya Kalita