Позавчора закінчилась виставка в рамках фестивалю Earthmate, яка поєднала серію художніх інтервенцій на території публічних просторів ботанічного саду ім. М. М. Гришка.

Готуючи виставку, ми задавали собі питання про екологічну свідомість як можливість/неможливість реалізації нової міжвидової етики. Хоч у локальному контексті цей сценарій дій та реакцій є надоптимістичним, ми запропонували учасникам/цям представити висловлення, сформовані у взаємодії із системою ботанічного саду. Важливим компонентом підготовки інтервенцій була співпраця та порозуміння із тими, хто тут працює та мешкає. Під час роботи над створенням виставки атмосфера була сприятливою та привітною. Працівники/ці ботанічного саду провели для нас серію екскурсій до своїх лабораторій. Ми показали їм дещо зі своїх практик; вони презентували свої дослідження. Яна Бачинська провела серію інтерв’ю зі  співробітниками та співробітницями. Загалом, я бачила певну взаємну зацікавленість. Перед виставкою художники/ці отримали дозволи на інтеграції до всіх обраних ними просторів: печер, теплиць, оранжерей. Частково монтаж фестивалю волонтери/ки проводили разом із працівниками/цями ботанічного саду. 

Тому вкрай несподіваною стала бурхлива реакція на серію фотографій Олексія Зінченка Earth. Ці знімки є документацією нинішнього стану різних українських кладовищ, частина з яких включена у міський ландшафт. Разом із Дар’єю Кольцовою та Андрієм Сигунцовим ми зійшлися на необхідності розміщення п’яти робіт у різних зонах ботанічного саду. Ця серія за нашим задумом являла своєрідний vanitas — нагадування про минучість життя. Це нагадування трапляється глядачу/ці у різних місцях ботанічного саду. Кладовища — простори, де людина остаточно та фізично поєднується із землею. Саме ці місця демонструють, що людська природа не відрізняється за сутністю від природи інших істот. Тобто є зрозумілою ілюстрацією безглуздості уявлення людини про себе як про центр існування всесвіту. Що і є важливою частиною екологічної свідомості. 

Перебування цих робіт у просторі ботанічного саду викликало різкий спротив. Щойно з’явившись, знімки стали об’єктами агресії представників/ць ботанічного саду, учасників/ць фестивалю, глядачів/ок, відвідувачів/ок ботсаду та організаторів/ок фестивалю по сусідству. Першими, як тільки фотографії були встановлені на місцях, взялись до діла працівники та працівниці ботанічного саду. Їх неймовірно лякала присутність фото на головній алеї. За кілька хвилин до відкриття виставки я встигла перехопити першу брудну плівку, якою намагалися завісити знімок біля центрального майданчика. «Якщо ви негайно їх не приберете з ботанічного саду, то ми їх зараз самі демонтуємо, адже це бачать всі люди! Це ж кладовища!» — коментували ображені. 

Тут, за думкою куратора Костянтина Дорошенка, я мала зачинити фестиваль та одразу ж прибрати все через реакцію директорки ботанічного саду, яка підтримала цю паніку. Моєю метою було збереження робіт в цілісності та продовження експонування їх на фестивалі, незважаючи на неприйняття. Кураторська група була впевнена, що фотографії мають залишитись. Разом з усім проєктом. Говорити у концепції про необхідність взаєморозуміння та відразу обрати найрадикальніший варіант — це лицемірне протиріччя щодо принципу, за яким готувалась виставка. Деякий час ми займалися «перетягуванням штори». Я пояснювала, чому знімки мають залишитись. Ми по черзі знімали білі штори з фото, хтось із працівників повертав їх. Як не дивно,  мене почули — вимоги прибрати роботи з території саду та активна паніка припинились зранку. Деякі продовжували скаржитись, тож три дні ми провели, аргументуючи сенс присутності робіт. Ми вирішили перемістити стенд ближче до головної сцени, не прибираючи зображення із загального доступу. Очевидно було, що роботи намагатимуться пошкодити, якщо вони у перші хвилини експонування викликали такий активний спротив. Через три дні, ближче до кінця фестивалю, одна з представниць ботанічного саду повідомила, що «всі нібито вже й звикли до тих кладовищ». 

Вночі після відкриття виставки Олексій Зінченко побачив учасників фестивалю, які намагались власноруч демонтувати та перенести ще одну з його робіт подалі від головної алеї саду. Як наслідок сварки із ними, я запропонувала вранці знайти інше доступне місце для експонування світлини. Автор погодився. Це був вже другий випадок за декілька годин: попереду нас чекали ще три дні фестивалю. Наступного ранку, 25 вересня, хтось скинув дві інші роботи, інстальовані у більш віддалених ділянках саду. Після цього їх скидали ще декілька разів. Ми щораз заново підіймали та закріплювали фотографії. До протистояння фотографіям у публічному просторі долучилися ще й колеги інших культурних ініціатив. 26 вересня організатори джазового концерту у розарії, як самовільно, так і через працівницю ботсаду, вимагали прибрати два стенди із фото Зінченка. Мовляв, пейзажі не мають бачити люди, які «прийшли до них відпочивати». Від Earthmate вони отримали відмову. Стенди перекидали все частіше. Я могла б сказати, що організатори сусіднього фестивалю намагались та хотіли контролювати зображення, втім не можу звинуватити саме їх у спробах фізично позбутись фотографій. Задокументувати дії тих, хто збивав знімки зі стендів, не вдалося. Крім цього, після фестивалю «Джазу та вина», який відвідали кілька тисяч людей, зникли експлікації до більшості робіт, представлених на Earthmate; всі стрілки, які вказували напрям руху до експозиції, були зламані; роботу Антона Саєнка довелось реставрувати. Зараз всі п’ять фотографій серії Earth знаходяться у автора, Олексія Зінченка, їх реставруватимуть. 

Але чому ж знімки кладовищ виявились такими моторошними для певних груп глядачів/ок? Митці в Україні та на пострадянському просторі вже звикли протистояти хаотичним проявам цензури щодо несумісних із категоріями «суспільної моралі» образів. Проте чому пейзажі зустріли саме таку реакцію? Чи є моя відмова на численні прохання прибрати їх із відкритого публічного простору врешті-решт правильною відповіддю? 

Я впевнена, що знімки мали залишитись в експозиції фестивалю саме через низку цих реакцій. І сама експозиція повинна була відбутися саме задля пошуку взаєморозуміння і компромісів. Адже екологічна свідомість не формується за допомогою танців навколо фалафелю та милих оку зображень. Зрозуміло, що намагання позбутись зображень продиктовані страхом. Для мене було диким та дивним бачити такий ірраціональний опір констатації очевидного факту неминучості смерті. Більшість з тих, хто намагався пошкодити роботи чи переконати нас в тому, що ці зображення є обурюючими, вільно п’ють, випорожнюються та смітять на територіях тих самих кладовищ. Але фотографії, переміщені в інший контекст, викликають у них таке нестерпне бажання позбутись лякаючого, що вони вдаються до безпосереднього нищення. 

Марія Вторушина

 Демонтажное утро после фестиваля Earthmate началось неожиданно — из постов коллег узнал, что на фестивале произошла цензура. Я сам неоднократно подвергался различного рода нападкам от когда-то существовавшей комиссии по вопросам морали, ультраправых радикалов и активистов. Мои проекты закрывали, работы портили, но меня это не огорчало, а, наоборот, придавало уверенности. Работая с современным искусством в самых разных его проявлениях, понимаешь, что любой современный художник занимается разной степени визуальным насилием. Приглашая художников принять участие в фестивале, мы с Машей Вторушиной и Дашей Кольцовой четко понимали, что многим такое искусство, которое мы показываем, мягко говоря, не нравится и что будут вопросы. Территория фестиваля — это 22 локации и пешая прогулка длиною в два часа. А также ботсад — территория, принадлежащая Академии наук, со своим микроклиматом и сложными внутренними отношениями, в которые нам удалось вклиниться с проектом. Пещеры и погреба, теплицы, оранжереи, орхидариум, лабораторные корпуса, розарий и еще много других локаций были открыты для нашего фестиваля. Очевидно, что вместо сложного маршрута и посещения всех локаций Дорошенко ограничился экскурсией и фуд-кортом, где был замечен с шампанским как раз среди модной тусовки. 

Важно понимать, мы не просто арендовали локацию, чтобы «украсить досуг леопардовых прихожан», а деликатно интегрировались в систему неочевидных тонких связей, где на одной аллее идет свадебная прогулка, на другой кто-то ссыт в кустах, на третьей работают ученые, а на четвертой монахи ведут литургию. В этом взаимодействии и была основная суть выставочной программы фестиваля, посвященной исследованию межвидовой этики, а не построению кураторского нарратива с позиции контроля. 

Да, зрительский опыт индивидуален, случаются акты вандализма, а работы Зинченко с изображением кладбищ в городской среде вызвали у пожилых сотрудниц тревожные чувства, и они закрыли их занавесками, но мы возвращали все на место. У посетителей фестиваля глинтвейна и джаза, шашлыка и мидий — агрессию. А у Боборыкиных с Дорошенко — истеричные призывы закрыть проект, вызвать полицию и устроить скандал. О какой этике взаимоотношений можно говорить, если при первой попытке сопротивления визуальному мы будем искать защиты у полиции, игнорируя вариант разъяснения? 

Локация с заброшенной пещерой Бориса Кашапова и видеоинсталляцией Алины Максименко находится на старом кладбище, это была часть маршрута с надежно установленной техникой. Там все осталось целым, так как было надежно защищено заранее, а работы Зинченко находились на информационных стендах и не были укреплены от вандалов, а сам монтаж происходил уже во время открытия. Просто бытовой вандализм и непродуманное автором выступление в жанре site specific. Ослепленная фотовспышками и просекко оптика коллег — это тема для еще одного комментария, но позже. Так при чем здесь цензура?