Катерина Радченко, кураторка проєкту

Дослідження про мистецтво та митців з маленьких сел або регіонів практично відсутні. Оскільки я з Одеси, то однією з найболючіших тем для мене була Поліна Райко з Херсону. Її ім’я, як і Парасчине, не було признане за життя; а архіви знищувалися. Часто художників віднаходять випадково, наприклад, архів Едуарда Фукса, який працював у 19 сторіччі. Унікальна спадщина, матеріали — але всі вони зараз є власністю приватного колекціонера і відповідно не виходять за межі його колекції. Як багато людей знає про Фукса? Як багато людей знає про Поліну Райко?

Фотографічні архіви Параски були віднайдені 4 роки тому, якоюсь мірою випадково. Після ми зробили декілька невеличких проєктів, але вони не дали результату, далі нічого не рухалося. Саме тому для команди, було важливо не просто показати публіці, що є така гуцульска художниця, але також звернути увагу на питання збереження та архівації.

У Національному художньому музеї України існує архів, який ніхто не діставав роками. Також в архіваіції важливе питання безпеки — а особливо в країні, де йде війна. Багато робіт з Донецького та Луганського музеїв опинилися наразі в Росії, і ми не знаємо їхньої подальшої долі. Коли матеріали розподілені по різним регіонам, можливість щось зберегти вища, аніж коли усе зберігається централізовано в одному приміщенні. Наскільки нам відомо, Параска хотіла, аби її роботи залишилися і належали громаді села Криворівня. Далі вже питання до громади: вони мають виявити ініціативу й створити умови для збереження.

Найбільше в архівах художниці мене вразив момент: коли в мене поганий настрій, я переглядаю її роботи, і він стає кращим — її архів дуже позитивний. Як таке можливо після 10 років ув’язнення?

Я побачила певну серійність, коли почала працювати з архівом, провела аналогію з модою, яка була популярна в 60–70-ті роки. Параска наслідувала всі тенденції: колажування, він’єтки, прикрашала роботи сухоцвіттям, а потім ще раз перезнімала все — вона створювала не вернакулярну фотографію, а формувала серії та естетику. У неї було бачення, що її матеріал може бути використаний як листівка, і відправлений — тобто як метод розповсюдження інформації.

Мені дуже імпонує і цікавить її підхід до розповсюдження і створення копій копій, що притаманно не тільки її фотографіям, але й текстам. Параска писала рукописні маленькі книжки, а потім передруковувала їх в спільні, великі томи. Тиражування в умовах, коли немає іншого шляху, але з іншого боку, вона прагнула розповсюджувати інформацію і свої твори.

У Криворівні дуже легко було все дістати: плівки, фотоапарати і т.д. Фотографія у західних регіонах країни виникла раніше і зайняла серйозну позицію, бо це була Австро-Угорщина. Про це не можна забувати, говорячи про фотографічний контекст. Також варто враховувати абсолютно різні ментальності в різних регіонах України. Якщо говорити про Карпати на прикладі серії Плитки-Горицвіт — «Гуцулка» — там жінка працює, і саме вона є лідером сімейства.

За допомогою експозиції ми спробували зробити мандрівку життям Параски та її творчими періодами. Починається все з абстрактної інсталяції, яка була створена на основі фотографій архіву, що не дає можливості зрозуміти чим саме її авторка займалася. Ми створили ліс і лабіринт; є біографічний зал, де нам важливо було показати коло спілкування авторки, тому в центрі — Параска, а навколо неї — коло родини, листування, контакти, а також її оригінальні фотографії, кого вона сама фотографувала. Також у цьому залі є стенд, присвячений космосу: Плитка-Горицвіт, живучи в Криворівні, не втратила зв’язок з сучасними й історичними тенденціями, вона була відкрита до нової інформації і сильно цікавилася всіма подіями, які тоді відбувалися. Далі ми переходимо до іншої частини, розділеної на два сектори. Перший — це книжковий архів. Ми бачимо великий трамплін, який є уособленням матеріалу. Ми не змогли вивезти всіх її книжок, бо мали щось лишити в хаті: це духовна графічна література, щоденники, розповіді про Індію, витинанки і книжковий дизайн. Другий сектор — це Індія; «Індійські заграви» — велика серія книжок, історія мандрів двох гуцулок до Індії. Більше того Параска створила малюнки індійських лідерів та письменників і розробила алфавіт на основі грузинської мови й санскриту.

Потім переходимо в сектор «Хата», де ми спробували відтворити хату й передати мінімальний інтер’єр за допомогою VR-технологій. Ми хочемо, аби люди, які не можуть потрапити до Криворівні, мали можливість побути там віртуально.

Наступна кімната — фотографічний архів, присвячений лише фотографії, де ми показуємо оригінали плівок, декілька серій і альбоми — все, що пов’язано з фотографічною діяльністю.

Завершується експозиція відеоінсталяцією, що була створена на основі архіву Плитки-Горицвіт. Ми хотіли створити медитативний простір, який би відносив глядача до гір і давав можливість на певну рефлексію після побаченого.

Інга леві, дослідниця

Найважливіше у Парасці — це її спосіб дивитися на світ. Важливо, щоб глядач міг подивитися її очима на світ і відчути умиротворення, яке несе її творчість. Фотографії авторки дуже гармонійні, схожі навіть на ікони, у їх фокусі — людина. І її Параска бачить як істоту гармонійну, це важливо. Я виокремлюю в архіві сюрреалістичні фотографії, які були створені шляхом несподіваного поєднання кадрів на плівці один за одним. Деякі плівки були пошкоджені і зробили щось нове з фотографією. Моя улюблена історія — про поштаря. Це фотографії сусіда Параски, власне поштаря, який носив їй листи, і був цим для неї важливим.

Катерина Бучацька, дослідниця

Мене найбільше турбує збереження творів Параски Плитки-Горицвіт у нормальних умовах, цього зараз не відбувається. Я зараз читаю книгу «Індійські заграви», і це дуже важкий текст. Бувають абзаци, коли я не розумію жодного слова, і це дуже дивно, бо книга написана українською мовою, але по-іншому. Параска написала про подорож до Індії, там дуже детально все описано: у що одягнені індуси і за чим вирушають.

Парасці набагато складніше було не те, що вона фотографувала, а те, що вона не мала ані худоби, ані господарства. Вона обрала інший шлях, і це стало головним протестом. Плитка-Горицвіт стала дивачкою, якій все можна, бо вона і так дивна. Вона інтегрувалася у суспільство після повернення зі заслання саме завдяки фотографуванню. Воно їй допомогло, ми досі не розуміємо, як вона це робила до 60–70-х років, поки не з’явилося коло осіб, які до неї приходили і приносили матеріали.