Університет—галерея—музей: конспект розмови Сюзанни Клаузен про проєкт Reading International

Сюзанна Клаузен — художниця, кураторка і педагогиня, професорка образотворчого мистецтва в Університеті Редінга (Великобританія). Клаузен відома українському глядачу через співпрацю з митцем Павлом Керестеєм, наприкінці 1990-х вони створили мистецький дует Szuper Gallery. 25 липня на запрошення Method Fund’у мисткиня розповіла про свій кураторський проект Reading International. 

Reading International — проєкт, започаткований в Університеті Редінга з метою створення лімінального простору між художніми школами, регіональними мистецькими спільнотами та міжнародною мережею сучасного мистецтва. Невеличке місто Редінг розташоване на периферії Лондона, та витіснене за межі великих музеїв та галерей сучасного мистецтва. Reading International за допомогою залучення локального середовища та локальних суспільств намагається створити умови для створення динамічного культурного простору на місці. 

RI.jpg

Мені здається, що дискусія про сучасну художню освіту дуже важлива: куди ми прямуємо, у тому числі куди прямують освітні заклади як інституції; якою має бути сучасна художня освіта? 

Художню освіту я здобула у Німеччині. Поки навчалася все було добре, але по завершенню університету переді мною утворилося ряд викликів: як виживати будучи митцем, як на практиці використовувати здобуті знання?

Приблизно у цей час я познайомилася з художником, який тоді щойно приїхав з Києва — Павлом Керестеєм, він був куратором галереї у Мюнхені, Szuper Gallery. Ця галерея переважно опікувалася мистецтвом східної Європи, та зокрема, митцями з України. Ми почали спільно працювати з Павлом Керестеєм і скоро зрозуміли, що цікаво мати доступ до галереї, тож почали мистецьку практику у ній. Нас хвилювало питання, як можна комерціалізувати мистецтво? У галереї ми показували мистецтво своє та своїх друзів. Та згодом ми переїхали до місця, що було ближче до нічної культури. Це теж було цікаво: як галерея як інституція зі свого власного незалежного місця може переміститися в інший нетиповий для неї простір. Звідси виникла ідея роботи Liftarchive — створити контейнери зі скла та показувати художні роботи. Вперше проєкт було реалізовано у міграційному бюро у Мюнхені. Протягом трьох років у цьому контейнері відбувалися виставки різних митців, що працювали з місцевим контекстом. 

Приблизно у цей час я розпочала писати свою магістерську роботу з мистецтв у Великобританії. Тоді я помітила відмінності художньої освіти у Британії на Німеччині: більшість шкіл у Британії так чи інакше прив’язані до великих університетів. Тоді побачила, що викладачами часто були молоді люди, і я відчула, що й мені цікаво було б цим займатися. Я провела інтерв’ю з викладачами, які поєднували викладацьку практику з практикою у мистецькому полі. Наприклад, один з опитаних митців сказав, що основна частина навчання відбувається поза майстернями — барах, кав’ярнях і т.д. 

Це була лише частина моєї практики. Увесь час я думала про те, якою має бути сьогоднішня мистецька освіта та яким викликам вона відповідає.

У різні часи університети слідували різним освітнім моделям. Але варто згадати й те, що в певний момент мистецькі інституції, як-то музеї чи бієнале почали брати на себе освітні функції. А також такі незалежні самоорганізовані інституції, як скажімо, Method Fund у Києві, стали займатися освітніми процесами та створенням тематичних заходів та подій. У Британії такі інституції виникли ще й тому, що сама по собі освіта стала дуже дорогою. Це призвело до створення альтернативних магістерських програм. Це не погана тенденція, але вона розв’язує проблем з мистецькою освітою в університетах, де й досі зберігається певна відстань між тими, хто продукує мистецтво та тими, хто його споживає чи колекціонує. 

У 1969 році відбулося багато студентських протестів щодо реформування мистецької освіти. Студенти Реддінгу не страйкували, але вони також поділяли ці думки та висунули ряд вимог, аби покращити ситуацію. Для мене ключовим у історії університету Реддінгу була поява молодої викладачки Ріти Донер. Вона розповідала студентами про тогочасні політичні події у США, В’єтнамську війну та ін. Протягом трьох тижнів 1970-го року вона сиділа замкнутою в університеті та розмірковувала над тим, чи можливий безпечний простір для роботи. Студенти маркували та ділили цей «безпечний» простір на внутрішній та зовнішній. Пізніше Ріта Донер створила живопис, через який передала й осмислила досвід міркувань та переживань щодо цієї теми. 

Тоді серед студентів було багато тих, хто працював із музикою, та навіть, грав у групах й мав концерти. Нинішні студенти займаються інсталяціями, живописом, перформансом та працюють з іншими медіумами. У нас дуже інтердисциплінарний курс. Часто це складно, але принципово. Студент має право обирати власний медіум самостійно. Навчання відбувається на основі семінарів, що мають дискусійний формат. Студенти також обирають ті воркшопи, які їм до вподоби. Паралельно із цими семінарами студенти обов’язково прослуховують більш академічні курси, які включають історію та теорію мистецтва та на вибір — курси з історії кіно, філософії тощо. До навчання включена участь у виставках та відвідування виставок поза університетом. Це важлива частина освітнього процесу. 

Та ключове питання освіти це також не вирішує: куди веде цей навчальний прогрес? Що відбувається далі опісля освіти: чи потрапляє студент у галерею чи музей? Я не впевнена у статистиці, але певно лише 2% студентів слідують тріаді університет—галерея—музей. Я думаю, що така статистика відповідає не тільки Реддінгу, але й властива іншим навчальним закладам. Виходить, що по суті система є великою та розгалуженою, але увійти до неї може лише частина тих, хто отримує спеціалізовану освіту. Тож, питання полягає в тому, чи є в цій статистиці чиясь вина? Чи можна її змінити? 

Розрив між мистецькою освітою та професією — найбільший виклик, який потрібно подолати сьогодні.

Ідея музею 3.0 (автор — Стівен Райт) — це коли продюсер мистецтва та той, хто його споживає, це одна й та сама людина. Це та модель, коли студенти та учні водночас є і користувачами та виробниками мистецтва. Вони створюють і систему виробництва, і мистецтво. 

Реддінг — це невелике місто неподалік Лондона. Цей контекст дуже важливий для освітньої моделі нашого університету. Адже Лондон має все, що потрібно для мистецтва, але як працювати на периферії цього? У самому місті Реддінг немає галереї, є лишень університет. Для наших студентів таке становище трошки складне, адже виходить, що нашим студентами немає можливості себе реалізовувати в Реддінгу. Тож, ми створили можливості всередині університету. З одного боку, ми хотіли залучити міжнародних художників, з іншого — планували працювати з локальними спільнотами та середовищем. Ця програма отримала назву Reading International. Через те, що ми не маємо галерейного простору, ми працюємо з різними локаціями у місті та залучаємо їх до мистецьких процесів через виставки чи якісь тематичні події. Таким чином, ми намагаємося поєднати місцевих жителів та митців. Наприклад, співпраця з художницею Ладою Наконечною та Method Fund’ом призвела до створення проєкту Creating Ruins

Текст: Катерина Яковленко

Nastya Kalita