Немає сенсу продовжувати міркувати вголос про суцільну медійнізацію публічного і приватного життя, з усіма пере-пост-правдами, які з неї витікають. Про це вже зробили 56-у Венеційську бієнале. А поки куратор Ральф Ругофф писав до неї вступний текст з побажанням «жити у цікаві часи», політтехнологи програмували зо два десятки розрахованих прицільно на соціальні мережі сценаріїв передвиборчої кампанії для нині діючого президента України. Відповідно до очікувань різних категорій користувачів, прорахованих на основі їхніх персональних даних.

Свого часу я вирішила не брати активної участі у віртуальних дискусіях. Не витрачати часу на довгі дописи, які стануть приводом для когось перекрутити мої слова. Не реагувати на відверті дурниці, аби не провокувати нові порції дурниць. Не приймати за чисту монету старанно вибудовані віртуальні образи колег, які вранці лаються зі всім світом в коментарях, а ввечері доброзичливо вітаються й говорять про погоду на вернісажі. Зараз я переважно користуюся фейсбуком в якості тумби для афіш власних проектів. Моя співкураторка Марія Ланько пішла далі. Більше року тому вона видалила свій профіль у фейсбуці. Відтоді про всі плітки вона дізнається з моїх переказів. Якщо я, звісно, встигну їх прочитати. Бо уже за день-два після публікації всі арт-срачі (давно кортіло увести до обігу новий термін з префіксом арт-) поринають у віртуальні надра настільки глибоко, що мені не стає сил прокручувати стрічку.

Запрошення писати персональну колонку для щойно заснованої платформи Your Art видалося гарним приводом почати таки збирати докупи та систематизувати думки, побіжні спостереження та маленькі досвіди щоденного професійного життя. І тим спробувати зробити свій невеличкий внесок в інституціоналізацію критичної думки. Адже поява нового профільного медіа вселяє надію на активізацію нашої жевріючої культурної журналістики.

Останньою подією, яка дала мені чимало поживи для роздумів про інституціональність якою вона є і може бути сьогодні в Україні стала презентація нової книги «Перформування спільного міста». Цей переклад трьох есеїв бельгійського соціолога мистецтва Паскаля Ґілена продовжив серію Small Run Books від IST Publishing. З Гіленом у мене особисто пов’язані аж до наївності зворушливі спогади про початок назалежної кураторської практики. За рік до війни я мала час та натхнення поїхати на 2 дні до Московської літньої школи кураторства. Спеціально на лекції Брюса Альтшулера, одного з чільних дослідників страшенно модної тоді дисципліни історії виставок. Альтшулер виявився нудним лектором і переважно читав з папірця. Проте я записала з ним інтерв’ю для своєї дисертації, яке зрештою так і не опублікувала. Та отримала моральну компенсацію у вигляді лекцій Паскаля Ґілена, які йшли далі за розкладом. Я досі вважаю Ґілена найбільш захопливим, чарівним і небайдужим промовцем. Його тексти згодом сильно вплинули на хід наших з Марією думок. А мій автоматичний підпис електронних листів зухвало цитує назву програмною статті Ґілена — curating with love, Lizaveta German.

Презентація книги проходила у форматі дискусії за добре спланованої модерації Катерини Носко. Архітектор і дослідник Олексій Биков (який, до речі, щойно презентував власну довгоочікувану книгу) говорив про стан і стратегії збереження архітектурного спадку 1960–80х рр. Виступ Бикова ідеально розкрив думку Ґілена про трансформацію значення публічного мистецтва від умов монументального міста (у нашому випадку радянського, де мистецтво слугувало рупором державної ідеології) до оманливо привабливих умов креативного міста. В останньому індивідуалістичну модель незалежного художника підтримує вільний ринок, заручаючись або не заручаючись непрямим впливом різних органів влади. Мені тут йдеться, звісно, про сучасні мурали.

Засновники архітектурної студії «Форма» Іра Мірошнікова і Олексій Петров говорили про досвід організації і функціонування простору для рейвів «Схема» як про зразок альтернативного публічного середовища. Годі шукати кращої ілюстрації тез Ґілена про спільне місто, якому притаманні паритетна колективність, безконфліктне сплавлення різних соціальних ідентичностей, а також уникання стабільних, ієрархічних форм навіть тимчасової суспільної організації (простий довід – на рейвах немає і не може бути, зокрема, VIP зони за окремим квитком).

Про актуальність тез Ґілена для українського контексту – щоправда, навиворіт, – також свідчать опубліковані рейтинги грантоотримувачів УКФ. У яких поза рискою прохідного балу знайшли себе багато інституцій. Я маю досвід експертної оцінки заявок у першій ітерації конкурсу УКФ і знаю, наскільки це складна і місцями нервова робота.

А тому не буду квапитися лаяти цьогорічних експертів. Однак формулювання повідомлення про не-присудження гранту нашій з колегами аплікації на розвиток «Відкритого Архіву» красномовно свідчить чи то про нерозуміння суті цього проекту, чи то про тотальну невідповідність цієї суті цінностям цьогорічної кампанії УКФ. Серед слабких сторін нашої заявки зазначено з-поміж іншого наступне: невиправданність фізичної присутності на зустрічах з художниками в часи інтернет-технологій; низька результативність (усього 16 нових записів про художників) як для 4 дослідниць і 5 місяців роботи; відсутність чітких якісних та кількісних показників ефективності, успішності та впливу. Тут не можу не утриматися від цитування рядків з есею Ґілена «Інстутуційна уява: Інституалізація сучасного мистецтва (мінус “сучасного”)», які прочитала за декілька днів до отримання листа. Автор аналізує характер інституційної підтримки культури у світі, якій притаманне вимірювання ефективності через квантативні чинники штибу кількості відвідувачів, компетенцій та продукції, а також віра в аудит як придатний для оцінки культурного продукту інструмент. Останній є не лише «пасивним гравцем», який замірює результати діяльності пост-фактум. Він активно налаштовує роботу інституції таким чином, аби вона від початку була придатною для подальшого моніторингу ефективності. Ґілен відстоює думку про те, що «творчість  і творчий потенціал – несприятливий матеріал для обрахунків і обліку для математичною логікою». І несподівано відстоює інституції старого штибу (музеї, академії), які поєднували такі цінності як «строгість, історію, невігластво й віру». А ще давали змогу оцінювати творчість у спосіб, відмінний від панівної нині системи вимірювання інвестицій і продуктивності, які редукують якісні показники до кількісних, стираючи у процесі саме поняття якості.

Проблема лише у тому, що в Україні не було цих старих-добрих інституцій, які з ніжністю згадує Ґілен. Радянські музеї і академії (винесемо за дужки Спілку художників) здебільшого являють собою криве дзеркало описаних ним установ Старого світу. І лише деякі з них (як от NAMU) почали вибудовувати нові стандарти. Повернутися нам можна хіба що назад у майбутнє, в якому інституції запозичать найкращі з усіх вироблених досі механізмів.

Занесіть мої слова до протоколу – нам не шкода лишитися без гранту УКФ. Мабуть, цей проект таки має розвиватися у повільному, непідзвітному режимі, як і було задумано: у режимі курування з любов’ю, коли свій вільний час поза графіком від-проекту-до-проекту ми готові присвятити подорожам до майстерень художниць і художників; неквапливому перегляду робіт без необхідності вибрати декілька для поточної виставки з нависаючим дедлайном; довгим інтимним розмовам «за мистецтво». Мабуть, тільки за таких умов «Відкритий Архів» не втратить своєї суті, користі для дійсно дуже нішевої аудиторії і, даруйте на слові, свого шарму.

За що дійсно прикро, то це за поразку інших добре знайомих мені як споживачці культурного продукту проектів. Живих, справжніх, вплив роботи яких є відчутним тут і зараз. Не дістали підтримки УКФ ті ж таки IST Publishing, які мікропідприємницькими потужностями втілюють мрію натовпну культурологів — видають українською мовою актуальну нині світову теорію в доступній і стильний обгортці. Не отримало грант інше молоде видавництво BOOKSHA, творці якого півтора роки власним коштом готують перший компендіум української альтернативної фотографії. Без фінансування лишилася й Алевтина Кахідзе, яка більше 10 років утримує у власному будинку першу й довгий час єдину в Україні резиденцію для іноземних художників. Технічний відбір не пройшла заявка організаторів фестивалю 86, які за минулі роки пройшли технічні відбори, отримали і успішно опрацювали понад 60 грантів. Слово «успішний» тут має, щоправда, присмак злого жарту. Адже улюблений багатьма фестиваль кіно та урбаністики, який щовесни виганяв декілька сотень у альтернативну відпустку в урбан-заповідник міста Славутич, так і не отримав головний «грант» – сталої підтримки на державному рівні. І поставив свою діяльність на паузу невизначеної довжини (про всяк випадок підкреслю, що це сталося не конкретно через УКФ). Без такої підтримки фестиваль очевидно не може продовжувати функціонувати за моделлю тимчасового проекту, який щороку треба розпочинати фактично з нуля без далекоглядного планування.

Немає сенсу продовжувати міркувати вголос про вигорання пасіонарних культурних менеджерів, на пост-майданному ентузіазмі яких трималося багато знакових проектів останніх 5 років. Випадок 86 мені особисто видається першим тривожним дзвіночком про несправдженість надій на сталу, поступову, глибоку, незворотню інституалізацію, яка мала б підхопити та закріпити поодинокі зрушення, без огляду на їхню маркетингову ефективність. А от справжнім набатом може стати призначення нового міністра культури. Відкрийте фейсбук – там уже активно пліткують про потенційну кандидатку.

Далі буде.