Між любов’ю та болем: як сьогодні кохають

exc-5f04c6bd88d1b23edadd0bc8

Останні кілька років з соціологічної цікавості я читаю колонки, у яких йдеться про романтичні перипетії, книги, де проявлено мовлення закоханого суб’єкта, та статті з антропології емоцій та почуттів. До цього виду активності приєдналось інтерв’ювання українських художниць про романтичну любов та дослідження візуального мистецтва, що працює з цією темою. 

Сьогодні любов як емоція чи аффект продовжує займати домінантну позицію у нашій культурі. Втім важко сказати, що її роль була меншою протягом останніх двох з половиною тисяч років. Інша справа, що концептуалізація любові зазнавала змін, будучи обумовленою комплексом економічних, соціальних та культурних чинників. Серед відомих концепцій: любов як дружба, тобто не еротизоване почуття; любов як вихід до абсолюту чи Бога; любов до Іншого, що у певний момент зайняв місце Бога; любов як гедоністична практика та пригода; любов як гормональний розлад; любов до самого себе як Бога і так далі.

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

Єва Іллуз, одна з найвідоміших соціологинь емоцій, професорка соціології Єврейського університету в Єрусалимі у своїх книзі Why Love Hurts визначає причини, через які ми все ще переживаємо біль від романтичної гетеросексуальної любові у XXI столітті. Перш за все, вона звертає увагу на певні соціальні правила. У центрі сучасності стоїть гендерна рівність, сексуальна свобода та індивідуалізація як стиль життя сучасної людини [1]. Від нас вимагається невтомне самовдосконалення. Ми мусимо зробити усе можливе, щоб бути самодостатніми, ментально та фізично привабливими. Відтак людина активно займається «емоційною роботою», визначаючи свої потреби, бажання та особисті кордони. Своєю чергою страждання як таке на психічному рівні медіюється через уяву: ідеали визначають наші очікування [2]. Також виникає питання доцільності «Навіщо я, власне, страждаю?». Бо, очевидно, що страждати — це те, чого б ми не хотіли робити, але одночасно й уникнути цього на практиці якось не вдається. Тож якщо любовне страждання стає ще й безсенсовим заняттям, це завдає подвійний удар. Певно тому посібники на одних з найпопулярніших полицях «Допоможи собі сам» у книгарнях наполегливо вчать нас страждати конструктивно.

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

У своїй книзі «Мистецтво любити» 1956 року Еріх Фром стверджував, що сучасне кохання задумане в тих самих поняттях, що й капіталістичні економічні обміни. Сучасна романтична пара стала «робочою командою» і прийняла цінності та форми міркувань сучасних економічних відносин [3]. Досить часто я натрапляю на такі риторичні фігури як «ринок стосунків», «вибірка партнерів», «правила переписки» тощо. Ми занадто багато знаємо теорії, як не загубити самих себе. Наприклад, щоби не втратити контроль над ситуацією, ми вдаємось до оцінювань у цифрах. Після побачень подруга мене питає: «Наскільки він тебе зачепив від 1 до 10?». Це продовжується і в кабінетах психотерапевтів: «Оцініть по шкалі вашу збентеженість з цього питання», «Ви спілкувались зі своїм хлопцем цього тижня? Скільки разів?». Нас просять оцінювати наші почуття та дії у сфері стосунків так, наче йдеться про оцінку сервісу комунальної служби. 

Десь у цьому моменті не зашкодить пригадати: кохання є ірраціональним, а не логічним, природним, а не утилітарним. Воно існує безпричинно, а не з метою отримувати прибуток. У полі романтичної любові приймаються спонтанні вчинки, будь-який аналіз марний, гарантій не існує. Саме через це, на думку Єви Іллуз, романтична любов ухиляється від загальноприйнятих категорій, у яких задумано капіталізм.

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

На противагу до раціонального підходу у виборі партнерів на арену виходить романтична любов, що розуміється людиною не інакше як сліпий рок. Це вид особистої катастрофи, яка змітає усе на своєму шляху та підкріплюється таким стійким переконанням закоханого, як «Мені кінець». Досить часто ця любовна неконтрольована пристрасть — своєрідне божевілля — призводить до трагічних наслідків. У літературі, зокрема класичному французькому романі, бачимо, як у героїв виникає непоборне прагнення заволодіти іншою людиною. Так між персонажами виникає непідвладна їм напруга. Часто її вивільнення лежить через вбивство: або своє власне, або Образу того, кого кохаєш, у своїй уяві. Що з цього зробити складніше — окреме питання. Так чи інакше, такого типу поведінкові моделі героїв, з точки зору психотерапії вказують, що перед нами просто незрілі люди, які не вміють брати відповідальність за своє життя.

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

З огляду на усе це Поліна Аронсон, соціологиня емоцій, виділяє на сьогодні два, протилежні один одному, режими романтичного: «режим Вибору» та «режим Долі» [4]. Ці формати відрізняються між собою підходами до того, як ми любимо. Зрештою, у свох крайніх проявах обидва режими приносять страждання, хоч і кожен у свій спосіб.

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

Інго Нірман, письменник та художник, співавтор проєкту «Армія любові», що був представлений на Берлінській бієнале у 2016 році запропонував ідею: люди повинні існувати для інших людей. «Это расширенное понимание благотворительности. Обычная благотворительная работа исключает чувства, даже если вы заботитесь о чьем-нибудь теле […] “Армия любви” дает любовь только тем, кто нуждается в ней, кто хочет ее» [5]. Ідея Нірмана виходить із принципів «режиму Вибору», де «армія» передбачає велику кількість партнерів, готових дати любов кожному, кому це необхідно, а також прийняти її від того, хто буде готовий нею поділитись. Це не передбачає довготривалих стосунків і дозволяє уникнути відповідальності за одного партнера та емоційної залежності. Одночасно із цим такі «усередненні» стосунки зменшують вірогідність встановлення глибокої близькості, що передбачає готовність двох учасників бути проявленими один для одного до кінця. «Армія любові» нагадує гру, мета якої якраз не дати себе розгледіти. Любов без ризику, коли ти з усіма і, одночасно, ні з ким, звісно, приваблює. Але не треба мати спеціального знання, щоб зрозуміти, що у «режимі Вибору» виразно проявляється бажання до «самопроголошення без самопожертви».

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

Так чи інакше, людина хоче відчувати зв’язок з Іншим. Стати частиною чийогось емоційного життя, закохуватись у суму того, що Інший цінує, і одночасно з цим бачити в ньому себе самого. Аронсон говорить про це так: «Великий дар любові — визнання твоєї цінності як особистості — річ соціальна. Для цього потрібен значущий Інший. Щоб закрити очі на цей простий факт, треба випити досить багато шардоне» [6]. Це емоційне впізнавання себе в Іншому не безхмарне, ми дійсно здатні вчинити біль, а також відчувати його самі, наприклад, коли нам суперечать. Але хіба цей спротив, виявлення волі Іншого — це місце неспівпадіння — не є одним зі способів пояснити відмінності між нами, вийти на щось радикальне інше й, одночасно, віднайти точки дотику?

Набратись сміливості, можливо, допоможе розуміння, що біль, страждання, меланхолія є частиною життя кожного з нас. Арт-бук I love you Каті Лесів, який був представлений на груповій виставці «(Ре)контексти. Історії» у Малій галереї Мистецького Арсеналу у 2019 році, є прикладом усвідомлення цього факту. Книжка створена на тему циклічності та екзистенційного відпускання Іншого. Видання складається з фотографій, зроблених Катею Лесів, що фіксують життя півонії протягом кількох днів: бутон розпускається, перетворюється на квітку, в’яне. Витончена метафора ускладнюється появою другого бутону, що намагається «наздогнати» першого, який вже розквітнув. Але марно. Парна динаміка двох півоній входить в аналогію з розвитком романтичних стосунків між двома закоханими. Жак Лакан сказав би, що вони обидва не синхронізовані, але саме ця нестача синхронізації і підстрікає їх до контакту. Один завжди намагається наздогнати Іншого. Зображення життя квіток підкріплюється у книжці текстовим діалогом між ними, обміном зізнань у коханні, наче як у смс-повідомленнях, аж поки одна із них не припиняє відповідати. 

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

Катя Лесів розповідає, що цей артбук майже одразу у неї склався: «Для мене стало очевидним, що це нормально, коли життєві ритми різних людей можуть не співпадати. Це нормально, коли люди продовжують жити в своєму власному ритмі, і коли вони розходяться. Ритми є у всьому. Тому й у коханні так відбувається, як з квіточками. Одна може зів’янути раніше, ніж інша» [7]. Так особистий досвід розлучення, що переживає авторка, через художній образ зустрічається з сумом глядача. Інколи нам потрібна допомога у пошуку поваги стосовно наших найбільш прикрих досвідів. Мистецтво дає їм соціальне вираження. Воно нейтралізує гостре почуття, робить його більш осяжним, а тому — підвладним нам.

В одній з розмов художниця Влада Ралко мені сказала: «Я би хотіла бачити любов саме як свободу взяти на себе ризики, і потім виграти або програти. Або піти. Те саме відбувається в стосунках. Любов часто пов’язують із підлеглістю, в’язницею, хворобою, насланням, пристрастю. Як на мене, це все є радше осадом, залишком, ефектом, але не суттю. Гадаю, варто давати таким сакральним, високим речам як любов, діяти. Це рушій неймовірної сили. Дозволити їм впливати на своє життя і жити з ними» [8].

Який з усього цього можна зробити висновок? Наразі я спостерігаю за своєрідним відчуттям заблокованості між романтичними афективними настроями та їх раціоналізацією. Можна сказати, ми зависли між бажанням переживати інтенсивні емоції та ретельною оцінкою ризиків. Ми будуємо мури, тільки б не бути покинутими, але все одно лишаємось самотніми. Ми самі у себе забираємо можливість бути прийнятим Іншим, навіть коли ніхто у нас не відбирає право на власну самість. Так ми і мерехтімо між парою «сховатись — з’явитись». До цього виснажливого марафону долучається нав’язана ідея про те, що нам необхідно не забувати завжди подобатись самим собі і у складних ситуаціях з партнерами обирати себе. Натомість мені імпонує ідея поринання у темряву.  «Темрява» тут не є оціночним словом, що означає щось зле. Темрява — це невідоме, інтригуюче, те, що цікаво пізнати. Це виклик, що передбачає готовність відкласти у сторону маски, бути вразливими, врешті решт, щоб перевірити, наскільки ми все ще живі. Втім зупинимось на хвилинку, видихнемо і пригадаємо питання, що ставить Олівія Ленг наприкінці своєї книжки Lonely City про самотність: «Що ганебного у переживанні нещастя? Що це за така потреба постійно знаходитись на вершині?» [9]. На цих питаннях я поки що і зупинюсь. 

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

Катя Лесів, фотографії з арт-буку I Love You, 2019

  1. Illouz, E. 2012 Why Love Hurts: A Sociological Explanation. Malden: Polity Press

  2. Там само

  3. Illouz, E.  Consuming the Romantic Utopia: Love and the Cultural Contradictions of Capitalism. Berkeley and Los Angeles: University of California Press

  4. Аронсон П. Режимы романтического // Rigas Laiks. Рига, 2016. С. 106–111.

  5. Инго Нирман (2016), Свободная любовь — это неолиберальная идея. Електронне джерело: https://www.colta.ru/articles/raznoglasiya/11553-ingo-nirman-svobodnaya-lyubov-eto-neoliberalnaya-ideya

  6. Аронсон П. Режимы романтического // Rigas Laiks. Рига, 2016. С. 110.

  7. З особистої розмови з Катею Лесів

  8. З особистої розмови з Владою Ралко

  9. Laing, O.The Lonely City: Adventures in the Art of Being Alone. New York: Picador

Більше матеріалів