Вакансії

«Більше нічого не можна екстерналізувати»: рецензія на збірку «А комусь ще подобаються міста? Екологія проти модернізації»

Книжка, що нещодавно з’явилася у моїй кімнаті — що це, як не нова сусідка, яка має певні «звички», тобто повторювані (але не вічні, не сутнісні) патерни взаємодії зі своїм навколишнім середовищем?

Серед того, з чим вона взаємодіє, є я. Один із елементів мережі її взаємодій. Розміщення на ній чорнил обумовлює те, з якої сторони я почну її гортати і скільки часу затримаюсь на кожній сторінці. Якість паперу впливає на те, наскільки комфортно мені буде проводити з нею час. Ось вона «змушує» мене відкрити себе, ненароком потрапивши на очі.

Окрім таких локальних взаємодій, моя книжка також влаштована в низку мереж, які простягаються далеко за межі моєї кімнати: видавнича справа, що сформувала книжку, ринкові капіталістичні механізми, у межах яких це відбувалося тощо. Цінності, смаки, погляди, ідеології — усе це також елементи мережі, у яку влаштована моя книжка і я разом із нею. До того ж це не якась замкнена стала система з чіткою ієрархією. Це саме мережа, тобто горизонтальна структура, у межах якої утворюються більш чи менш стійкі єдності — асоціації чи асамбляжі (від англ. assemblage — «збірка»; так Браян Массумі переклав фр. agencement з «Тисячі плато» Делеза та Ґваттарі. Французький оригінал означає також процес збирання, тобто підкреслює динамічний характер асамбляжу). Десь так у першому наближенні виглядає світ з точки зору акторно-мережевої теорії французького соціолога, антрополога та філософа Бруно Латура, чиї тексти та ідеї стали найбільш істотними складниками асамбляжу під назвою «А комусь ще подобаються міста? Екологія проти модернізації» — книжки, що на початку 2022 року з’явилася у видавництві IST Publishing. У ній присутній не лише голос Латура. Один із текстів збірки написаний ним у співавторстві з Албеною Яневою, антропологинею і соціологинею його школи, інший — це дискусія в межах модерованого Нільсом Бубандтом круглого столу, в якому взяли участь, окрім Латура, Ізабель Стенґерс й Анна Цзин. З двох текстів самого Латура один присвячений екології, а другий — архітектурі Рема Колгаса, чий текст під назвою «?» також вміщений у книзі. Однак останній згідно з промовистим і провокативним заголовком складається, хоч і з нагальних, але одних лише питань. Текстовий вимір збірки пересікає візуальна серія — комікс Ксенії Гнилицької. Він не функціонує як безпосередня ілюстрація того, про що йдеться в книжці, а радше створює певне напруження в межах цього асамбляжу, підкреслюючи його гетерогенну природу. З огляду на це, ідеї Латура не лише присутні в збірці як зміст, а й обумовлюють її форму. Адже протистояння дискурсу органічної єдності, системи — це одна з цілей, які переслідували колись Делез і Ґваттарі, використовуючи концепт асамбляжу. Так само антитоталізуюча спрямованість думки залишається актуальним завданням для інтелектуальних спадкоємців Делеза, одним із яких є Латур. Про значимість останнього в контексті збірки також красномовно свідчать слова, з якими редактор видання проводжає книжку у вільне плавання: «Врешті-решт, ця книжка з закладеною в неї етикою — це також не-людина, одна з тисяч в накладі, що будуватиме ситуативні мережі» [с. 17, Борис Філоненко].

У цій оптиці мій текст виявляється продукуванням нової не-людини (в однині цей термін українською звучить дещо дивно) — тексту, який стане новим актором у мережі, що поєднала авторів і авторок цієї збірки, її перекладача та всіх, хто працював над нею та хто її читатиме.

Слово «актор» (від англ. to act — діяти) — це латурівське поняття, за допомогою якого він підкреслює, що елементи мережі визначаються виключно тим, що вони роблять, тобто тим, як вони взаємодіють з іншими. Латур у цьому безкомпромісний. Він не приймає жодної наперед заданої онтології акторів. Наприклад, розподілу на вигадані об’єкти й реальні, на цінності та факти, на реальність соціально сконструйовану і «грубу» фізичну. Все, що ми маємо право сказати про акторів, — це те, як вони впливають на інших і як самі зазнають впливу. В акторів немає сутностей (essences), які обумовлюють їхні дії. Екзистенціалістська теза про передування існування щодо сутності поширюється тут на не-людей. Актори дорівнюють своїм траєкторіям взаємодій. Поза ними вони не діють, а отже не існують.

Це підводить нас до одного з сюжетів, відображених у заголовку книги — «екологія проти модернізації». Поняття модернізації тут потрібно розуміти в контексті багаторічної боротьби Латура проти дискурсу модерну, тобто Нового часу. На його думку, людина модерну сповідує два догмати: поступальний шлях Розуму та непотрібність антропології. Перший стверджує, що впродовж ходу історії відбувається подолання ситуації, в якій розумне та нерозумне були у стані змішаності (обскурантизм), і з часом ці два виміри можна все легше відокремити один від одного [111]. Відкидання антропології дещо пов’язано з цим. Адже антропологія в розумінні модерної людини потрібна лише для вивчення тих «архаїчних» людей, які (ще) не навчилися розділяти цінності та факти.

Для Латура ці розрізнення є абсолютно невиправданими. Більше того, він стверджує, що західна думка, проголошуючи власну емансипованість від архаїчного стану змішаності, з самого початку займалася тим, що змішувала «на дедалі глибших… рівнях цінності та факти» [Там само]. Ми ніколи не були модерними і треба перестати намагатися.

Починаючи зі своїх текстів про лабораторне життя науковців, в яких він розглядає наукову діяльність з антропологічної точки зору, Латур прагне показати, наскільки велику роль у наукових відкриттях відіграють чинники, які зазвичай називають соціальними (цінності, економічні інтереси, владні відносини). Однак це не значить для нього, що наукове знання можна назвати «лише» соціальним конструктом. Адже в такому разі ми б повернулися до розрізнення на «лише» соціальне і на реальність «як таку», що є черговою хибною дихотомією. Нелюдські актори, як то електрони чи мікроби, разом з мікроскопами та людьми беруть активну участь у конструюванні наукового факту. Питання, чи існує електрон поза цими взаємодіями, для Латура позбавлене сенсу.

У такій перспективі об’єкти виявляються квазіоб’єктами — їх неможливо чітко відділити від їхньої мережі взаємодій. Наприклад, електрон неможливо мислити поза технічними приладами, через які вчені «контактують» з ним, поза стосунками науковців з колегами, державною адміністрацією та всіма зацікавленими сторонами.

У чому ж полягає альтернатива дискурсу модерну, яку схоплює слово «екологія»? Здається, що вона напряму продовжує ту схему, яку Латур використовував у STS (Science and technology studies). Вона полягає в тому, щоб привести у відповідність теорію до практики. Постулюючи ідеал чіткого розрізнення на розумне і нерозумне, модерна наука насправді сприяла появі все більшої кількості квазіоб’єктів. Практика вчених не має нічого спільного з тією «ідеологією» чистої науки, якої вони часто дотримуються. Так само політична екологія, яка перебуває інколи в модерністській парадигмі, вірить, наприклад, що говорить про Природу і захищає її «власні» інтереси, а насправді має справу зі «складними формами асоціацій між істотами та речами» [c. 71], людьми та інститутами зокрема, стираючи так межі між природним і культурним.

«Політична екологія не прагне і ніколи не прагнула захищати природу. Навпаки, вона хоче взяти під ще повніший і ширший контроль ще більше розмаїття сутностей і доль» [72].

Отже, екологія приходить на зміну модернізму, виявляючи те, що він і так робив, однак не усвідомлював того. «“Екологізувати” означає створювати процедури, що дають змогу слідувати за мережею квазіоб’єктів, чиї стосунки субординації залишаються невизначеними…» [84]. Тобто немає ніякої Природи, немає відокремлених об’єктів взагалі [82]. Ми не можемо провести чітку межу між природою і культурою, людьми і не-людьми, конкретним об’єктом і всіма зв’язками, які його формують. Є лише різноманітні сплетіння, які ми маємо досліджувати, відмовившись від модерністських концептуальних схем. Ці мережі не обов’язково поєднують все з усім — це було б ще одне передчасне судження. Зв’язки між акторами мають бути виявлені, а не постульовані.

Критика виокремлення і відокремлення присутня і в текстах збірки, присвячених архітектурі. У короткому нарисі «”Дайте мені рушницю і я зрушу всі будівлі”: погляд акторно-мережевої теорії на архітектуру», назва якого, схоже, є натяком на статтю Латура 1980-х років (Give Me a Laboratory and I will Raise the World), яка сама посилається на знаменитий вираз Архімеда, Латур і Янева намагаються підважити модерністське уявлення про те, що тривимірна модель будівлі, зображена в евклідовому просторі, адекватно її представляє. «Куди ви поміщаєте невдоволених клієнтів з їхніми деколи суперечливими вимогами? Куди вносите юридичні обмеження та обмеження міського планування?» [96]. Ці та ряд інших риторичних питань покликані вказати на все ту ж ситуацію взаємодії різних акторів, траєкторія якої і складає те, чим є будівля. Ситуацію, в якій ми не можемо виокремити будівлю з-поміж її зв’язків.

Феноменологія, намагаючись додати суб’єктивний вимір архітектури, тобто описати, як певний простір переживається людиною в досвіді, врешті, стверджують автори, редукує речі до їх креслень [98]. Адже суб’єктивний вимір резервується винятково за людьми, а тому тут відтворюється модерністська дихотомія між суб’єктивним і об’єктивним як чітко розділеними царствами. Віддати належне матерії у всій її багатоманітності й несподіваності, не накидувати заздалегідь сформовані концептуальні схеми, досліджуючи архітектуру, вивчати взаємодії конкретних акторів у конкретному часі та просторі, дивитися на будівлю як на процес — ось що пропонують Латур і Янева. Евклідовий простір, зазначають вони, це лише «наша власна манера доступу до об’єктів» [Там само]. Тут з’являється бажання зауважити, перефразовуючи Черчилля, що евклідовий простір є найгіршим способом доступу до реальності, якщо не враховувати всі інші. Адже очевидно, що будівля вступає в безліч взаємодій з різними акторами. Однак щоб її побудувати, принаймні на якомусь етапі нам потрібне чортове креслення.

В іншому тексті про архітектуру, в якому Латур аналізує роботи Рема Колгаса, додається ще один важливий вимір модернізму. Спираючись на польові дослідження Колгасового архітектурного бюро, здійснені Яневою, Латур стверджує, що присутнє в роботі цього бюро «полемічне зіткнення між “контекстом” і “контентом”… дає змогу довести “від супротивного”, наскільки модернізм був питанням кадрування, дуже чіткого розподілу між тим, що інтерналізується (власне кажучи, архітектура), і тим, що екстерналізується (власне, контекст)» [114]. Вихід за межі модернізму тоді означатиме занурення у проблему зміни масштабу, адже «більше нічого не можна екстерналізувати» [Там само]. Остання фраза надає ще один спосіб сформулювати кризу модерністських дихотомій та питання невідокремлюваності актора від мережі його зав’язків. Ми більше не можемо, згідно з Латуром, сказати, що ось людина, а ось — зовнішня щодо неї природа, ось раціональна наука, а ось — зовнішні ірраціональні соціальні фактори, ось вірус, а ось — зовнішні щодо нього люди і техніка, які його вивчають. Усе це виявляється модерністськими тактиками фреймування.

 «Модерністи скаржаться на гігантські міста…» і хочуть «…мислити, відштовхуючись від міських центрів, чинити спротив ірраціоналізму…» [115]. Тоді як Колгас, на думку Латура, вирішив «змінити парадигму, перевернути вибір фокуса, навколо якого обертаються всі ці монструозні явища, відштовхуватися від “Безуму”…» [Там само]. «Уже більше неможливо просто говорити, що мільйони міських центрів оточені передмістями ірраціональних мільярдів» [Там само]. Більше нічого не можна екстерналізувати.

Радикалізм мислення Колгаса, його прагнення переосмислити основні концептуальні фрейми, в яких ми живемо, яскраво проявляється у його тексті, вміщеному в збірці. Цей текст супроводжував його виставку в Guggenheim Museum у Нью-Йорку, яка була присвячена майбутньому сільської місцевості й розпочалася майже одночасно з пандемією ковіду (гідне подиву попадання в історичний момент). У ньому він ставить величезну кількість питань, які «змушують замислитися» над тим, що це за час, що це за світ, у якому ми живемо, і які його перспективи. Він торкається тем архітектури, екології, урбаністики, побутових практик, політики, релігії, та багато чого іншого. Власне, способів співжиття в сучасному світі.

Те, що текст складається з одних лише (риторичних?) питань, має свої недоліки. Щодо питань часто хочеться уточнити: що саме тут мається на увазі, що значить тут те чи інше поняття. У тексті, де питань (у граматичному сенсі) меншість, ця проблема стоїть зазвичай не так гостро. А в роботі Колгаса, що не містить жодного стверджувального речення, актуалізується розуміння того, наскільки питання є контекстуальним феноменом. Без прояснень (які здебільшого вимагають стверджувальних речень) ці питання напливають на тебе, як хвилі, і заколисують своєю одноманітною інтонацією, замилюючи сприйняття. Водночас цим питанням не бракує гостроти. Наведу тут лише одне з тих, що здалися мені особливо влучними:

«Якщо ти відчуваєш, що Бог стежить за тобою, то ти віруючий; а хто ти, якщо знаєш, що за тобою стежать супутники… актор?» [127].

Питання Колгаса, розміщені в кінці збірки, також підкреслюють її розімкненість на зустріч майбутнім обговоренням і дослідженням, її пропозицію, як висловлюється Борис Філоненко, до «дій у дискурсивному полі та нових соціальних практик» [17].

Завершуючи тему боротьби з дискурсом модерну, вкажу на те, як вона постала на круглому столі, транскрипт якого подано в збірці. В одній з реплік Латура модернізація — у цьому контексті соціально-економічна (яка, однак, безпосередньо пов’язана з модерністським бажанням упорядкувати світ згідно з принципами розуму) — фігурує як щось на кшталт аргументу, коли потрібно затаврувати як відсталого того, хто «проти рішення вирощувати та виробляти ту чи ту річ» [34]. На що Ізабель Стенґерс слушно зауважує:

«Ніхто насправді не збирається модернізувати людей, які працюють на пакистанських потогінних фабриках. Ніхто не хоче, щоб вони пішли в школу й відмовилися від своїх традиційних вірувань. Усе, що вони мають робити, це й далі працювати за графіком» [34].

Так виявляється, що сучасні капіталістичні механізми експлуатації можуть успішно працювати, не нав’язуючи нікому ідеали Розуму. Можливо, тому Латур останнім часом все більше задається питанням зв’язку людини з землею, на якій вона живе. Модернізм стає для нього синонімом безґрунтовності, відірваності від землі [28]. Це та низка інших важливих питань підняли в межах згаданого круглого столу. Серед них капіталізм і його руїни, на яких ми живемо, екологія й апокаліптичний тон як альтернатива катастрофізму. Загалом — це питання, як влучно сформульвали його на згаданій у передмові архітектурній бієнале, «як ми будемо жити разом?». У світі, де більше нічого не можна екстерналізувати.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: