Кам’янське та примари Дніпродзержинська

Женя Моляр

Женя Моляр

Для мене це місто підвищеної концентрації модерністської архітектури та видатного монументального мистецтва. Цього року я була там двічі й тепер мені захотілося познайомити з Кам’янським учасників та гостей Forum Regionum в Дніпрі. Forum Regionumпартнерський проєкт Kultura Medialna (Дніпро) та Kitev e.V. (Оберхаузен) за підтримки Міністерства зовнішніх справ Німеччини. Це резиденція для художників, дизайнерів, архітекторів, урбаністів, філософів, критиків, кураторів, менеджерів культури та активістів з України, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Молдови, Росії, Білорусі та Німеччини на тему ревіталізації покинутих або занедбаних будівель індустріальних регіонів на прикладі Центру сучасної культури в м. Дніпро. Зураб Берозашвілі, Даніїл Галкін, Саша Долгий, Тетяна Жмурко, Тетяна Журій, Альона Іванова, Ніколай Карабіновіч, Кай Качатрян, Євгенія Моляр, Лео Троценко та  Маркус Хіп — таким складом ми вирушили до Кам’янського, котре раніше називалося Дніпродзержинськ.

Це місто в 60-х розбудовувалося за кошти великих підприємств металургійної та хімічної галузей. До прикладу, палац культури «Хімік», створений за типовим архітектурним проєктом, оформлювали видатні монументалісти Валерій Ламах та Ернест Котков. Мозаїка «До сонця» на головному фасаді будівлі є хрестоматійним зразком української радянської монументалістики. У музеї історії заводу згадують про те, що мозаїка Ламаха була також на невеликій споруді поруч з Палацом культури, порте зараз там глуха стіна з темно-сірої цементної плитки. Мої колеги мистецтвознавиці Таня Журій та Таня Жмурко найбільше зацікавилися непримітним на перший погляд фонтаном поруч з палацом. Там — мозаїчний орнамен «Круг знаків» із «Книги схем» Валерія Ламаха — етапного твору мистецтва 20 століття. 

Після 70-х з’явився новий вектор розвитку міста — батьківщина Леоніда Брежнєва — місто, де народився генеральний секретар СРСР, мало бути особливим. Саме тому 1985 року в Дніпродзержинську з’явився надсучасний музей історії міста з першою в країні мультимедійною експозицією та  «аудіовізуальними сеансами» замість традиційних екскурсій.

У 1986 році був випущений буклет «Аудіовізуальний музейний сеанс», в якому можна прочитати наступне: «Поряд з традиційною формою представлення історії через експонати в музеї вперше у вітчизняній практиці музеєзнавства використовується аудіовізуальне видовище, так званий музейний сеанс. Це — ефективна форма експозиційної роботи з допомогою технічних засобів. Автори проєкту архітектурно-художнього оформлення музею — художники комбінату живописно-оформлювального мистецтва Ленінградського відділення Худфонду РРФСР, лауреати Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка, заслужені діячі мистецтв МНР В.І.Коротков і В.Л.Ривін. Зйомка й озвучування музейного сеансу проведені за спеціальним сценарієм (автор — член Спілки письменників СРСР М.М.Ктітарєв) на кіностудії О.Довженка знімальною групою під керівництвом режисера-постановника В.С.Городько. Проєкт технічного оснащення виконаний Ленінградською філією Державного проєктного інституту «Діпрокіно» (головний інженер проєкту М. Амлінський)».

Палац культури «Хімік». Світлина: Зураб Беро

Палац культури «Хімік». Світлина: Зураб Беро

Декоратичне панно із металу та екрани, на яких демонстувалися кадри плівки в інтер’єрі музею. Світлина: Таня Журій

Декоратичне панно із металу та екрани, на яких демонстувалися кадри плівки в інтер’єрі музею. Світлина: Таня Журій

Сьогодні від високотехнологічного новаторства в музеї лишилися тільки великі темні екрани, на які вішають живопис місцевих майстрів. Попри те, що сучасна відеотехніка дає набагато більші можливості створення проєкцій, аніж пізньорадянська, відвідувачам доводиться тільки уявляти, як на екранах, обрамлених декоративними композиціями із величезних блоків металу, демонструється перетікання розплавленого металу на виробництві. Під час екскурсії стає зрозуміло, що керівництво музею більше зацікавлене у тому, щоб показувати сучасний петриківський розпис, аніж зберігати та відновлювати цю унікальну «музеологічну машину». 

У 1977 році управління Придніпровського хімічного заводу збудувало у південно-західному районі Дніпродзержинська двозальний кінотеатр «Комсомолець» за проєктом Дніпродзержинської філії Київського НДПІ містобудування (майбутній інститут «Дніпродзержинськцивільпроект»), під керівництвом архітектора Анатолія Петровича Романенка. Це неймовірна споруда із вражаючим оглядовим майданчиком, скульптурною групою, мозаїками та карбуванням. Після того, як завод перестав функціонувати в 1990-х, в кінотеатрі настав занепад. Тепер ефектні круглі вікна нижнього ярусу завалені сміттям, мозаїки на боковому обсипаються, а карбування здали на металобрухт. 

На початку 2019 року кам’янчани підписали петицію, де йшлося про те, щоб зруйнувати кінотеатр «Комсомолець», а на його місці зробити парк. У відповідь департамент комунальної власності послався на те, що будівля знаходиться у приватній власності. А власнику, як зазвичай, немає до нього діла.

Готель «Олімпія». Світлина: Зураб Беро

Готель «Олімпія». Світлина: Зураб Беро

У другій половині 80-х років у ресторані готелю «Олімпія» місцевий художник Михайло Додарєв створив вітраж «Звана вечеря» — стилізовану розкадровку життєпису Ісуса Христа. Можна тільки здогадуватися, як і чому монументальний об’єкт з такою тематикою з’явився у ресторані радянського готелю індустріального міста. Наразі в ресторані роблять ремонт, представники готелю стверджують, що оригінальний інтер’єр буде повністю збережено, а місцевий краєзнавець Дмитро Кубанов прагне внести його до реєстру пам’яток монументального мистецтва місцевого значення. 

Власне, Дмитро Кубанов відкрив мені та моїм колегам усі архітектурні та художні принади колишнього Дніпродзержинська. Він ретельно дослідив усі пам’ятки міста, зібрав фотоархів, котрий публікує у своєму блозі. Саме знайомство з Дмитром, його розповіді про архітектурну спадщину Дніпродзержинська, спонукали мене організувати поїздку в Кам’янське в рамках резиденції  Forum Regionum на міські штудії. 

Міські штудії ми постійно практикуємо в експедиціях ДЕ НЕ ДЕ — це колективні прогулянки містом, під час яких учасники довільно фіксують цікаві для них моменти. Фото, відео та аудіо документація часто одних і тих самих об’єктів, їх повторюваність нагадує штудіювання натури у академічних художників. Але це більше спостереження, аніж ретельне вдивляння, у форматі колективних прогулянок це миттєве вихоплювання певних образів під час постійного пересування незнайомим містом.

У фокус моєї уваги цього разу майже не потрапила культурна спадщина Кам’янського, бо мою увагу захопило (пост)індустріальне – чорний та рудий дим, що звідусіль зависає над містом, і повітря, що в кожному районі має своєрідний запах. Під час прогулянки ми зустрілися з Поліною Доброжанською — журналісткою одного з місцевих видань, вона ретельно слідкує за екологічною ситуацією в місті. За минулий рік від промислових і хімічних підприємств Кам’янського в атмосферу було випущено 103 тони шкідливих речовин, це на 78,7% більше, ніж у 2017 році (за даними сайту). Дніпровський металургійний комбінат, Коксохім, ДніпроАзот — ці підприємства належать українським олігархам, котрі вижимають все можливе із колишніх радянських заводів, ігноруючи питання зменшення шкідливих впливів на довкілля та нехтуючи модернізацією очисних систем. 

Металургійний комбінат. Світлина: Marcus Heep

Металургійний комбінат. Світлина: Marcus Heep

Учасники на заводі «Інтерпайп». Світлина: Сергія Шабохіна

Учасники на заводі «Інтерпайп». Світлина: Сергія Шабохіна

Діоксид вуглецю, сірка, азот, графіт… Все це вилітає з численних труб і зависає над містом. А під містом і навколо — хвостосховища. Кумедна назва, що спочатку викликає посмішку, а згодом — жах. Так називають уранові могильники. З 1948 до 1991 року в місті працював Придніпровський хімічний завод, на якому добували з руди і збагачували уран для начинки ядерних бомб. Сьогодні у хвостосховищах — спеціальних гідротехнічних спорудах — знаходиться близько 40 тонн радіоактивних відходів. Оскільки стан хвостосховищ незадовільний, у 2011 році було створено державне підприємство «Бар’єр», котре має стежити за урановими могильниками та розробляти стратегію утилізації відходів. Поки воно «стежить», сам ПХЗ ріжуть на метал. Це складно усвідомити: радіоактивне обладнання уранового виробництва просто здають в металобрухт.

За кілька днів до поїздки у Кам’янське ми з резидентами Forum Regionum були не екскурсії на заводі «Інтерпайп», що належить олігарху Віктору Пінчуку. Там серед чистеньких цехів, прикрашених роботами Олафура Еліассона, нам розповідали про одне з найекологічніших підприємств важкої  промисловості у світі. Я запитала у кранівщиці Ірини, котра проводила екскурсію, звідки надходить металобрухт на обробку в «Інтерпайпі», і чи моніторить підприємство цей процес. Вона відповіла, що чорний металобрухт поставляють підрядники, а звідки саме — невідомо. А потім Ірина показала нам найвидовищніший з численних творів Еліассона на заводі — «Коридор роздумів», зазначивши, що робітники йдучи цим коридором думають про вічне. А от чи думають вони про те, що у цьому чистенькому високотехнологічному цеху може плавитися крадений радіоактивний метал? 

Кінотеатр «Комсомолець». Світлина: Marcus Heep

Кінотеатр «Комсомолець». Світлина: Marcus Heep

Женя Моляр

Nastya Kalita