Ми все ще тут. Декілька слів про перший Фестиваль напередодні другої Бієнале

Лізавета Герман

Лізавета Герман

Днями у Харкові відкриється Бієнале молодого мистецтва — друга едиція щодворічного проєкту, спрямованого на підтримку та репрезентацію сучасного українського мистецтва. У квітні 2017 року Міністерство культури України анонсувало Фестиваль молодих українських художників і тим самим офіційно й остаточно визнало сучасне мистецтво «як клас» на державному рівні.  

Міністерство культури упродовж усієї історії свого існування майже не перетиналося із живим процесом сучасного візуального мистецтва, і було радше приводом для жартів та тотальної критики. Черговим жестом критики можна було б поверхнево пояснити й роботу художника Міті Чурікова «We Are Here», яка стала однією з найбільш помітних та обговорюваних на першому Фестивалі, який був проведений Міністерством у Києві разом із «Мистецьким Арсеналом» та NAMU. Розмовою про цю значно комплекснішу й неоднозначну роботу Чурікова мені хотілося б перекинути символічний «місток» між першим і другим бієнале-фестивалями.

Робота Міті Чурікова належить до типу художнього висловлювання, яке передбачає і випереджає привід для свого втілення. Художник розповів про задум і намір реалізувати його саме в рамках щойно анонсованого Фестивалю на етапі, коли були відомі лише перші вхідні дані — організатори та кураторська група в особі Катерини Філюк, Марії Ланько та авторки цього тексту. Тема для open call і наратив майбутньої виставки «Сьогодні, що так і не настало» іще не були остаточно сформульовані. Проте художнику цього було достатньо, аби давно виношувана ідея набула фінальних обрисів.  

Метою Чурікова було дослідити сучасну іконографію акцій «захоплення», які асоціюються зі «змінами» і «прогресивними зрушеннями» у суспільстві. А також роль, що її відіграють медіа у фіксації цих змін, подальшої історичної циркуляції й впливу на аудиторії. На думку Чурікова, зафіксовані на світлинах чи відео події самі по собі (наприклад, люди на Берлінському мурі) часто не мають абсолютно ніякої стратегічної значущості. А деякі з них (наприклад, встановлення прапору на Рейхстазі в кінці Другої світової війни) з часом виявляються фейками. Однак без цих фотографій, які автоматично набувають статусу історичних документів, факти губляться в колективній історичній свідомості. Ми готові поставити під сумнів їхню достовірність, якщо не знаходимо медіального підкріплення. Запропонована для Фестивалю роботу Чурікова полягала у символічному захопленні Міністерства культури: проведенні художньої акції задля створення (псевдо)історичного документа, фотографії як образу змін в суспільстві і культурному ландшафті країни. До участі в акції були запрошені учасники Фестивалю та представники Міністерства культури. Обов’язковим елементом мала бути характерна атрибутика — плакати і фаєри. 

Надано Мітєю Чуріковим. Світлина: Євген Нікіфоров

Надано Мітєю Чуріковим. Світлина: Євген Нікіфоров

Робота Чурікова складалася з кількох етапів реалізації. І на кожному з них набувала різних форм і медіальних утілень. Перший підготовчий етап тривав кілька місяців і складався з нескінченних і, здавалося б, безнадійних переговорів кураторок і менеджерок Фестивалю з представниками Міністерства культури. Необхідно було подати ідею художника у такій описово-казуїстичній формі, яка дозволила б чиновникам прийняти проєкт на своїй території. Треба віддати належне директорці Мистецького Арсеналу Олесі Островській-Лютій, втручання якої зрештою стало вирішальним після низки відмов і непорозумінь.

Світлина:   УНІАН

Світлина: УНІАН

Другий етап — саме колективна дія, символічне захоплення будівлі за участю художниць, активістів та представників формальних і неформальних інституцій з різних міст країни. Учасники на короткий час зайшли на дах будівлі (як знак «капітуляції»), а також у деякі кабінети з фасадними вікнами, чим порушили робочий розпорядок співробітників. На щастя, на розвитку національної культури цей збій у розкладі ніяк не позначився. Колективна дія завершилася колективною фотографією, яка мала зафіксувати і, власне, створити образ захоплення інституції.

Третій етап — презентація однієї фотографії у рамках експозиції Фестивалю. Завдяки своїм величезним розмірам і візуальній атрактивності, ця фотографія (вірніше, фото-стіна розміром близько 10 х 5 м) стала однією з важливих візуальних домінант всієї виставки. А також ефектним фоном для прес-конференції за участі Міністра культури Євгена Ніщука, директорок NAMU та «Мистецького Арсеналу», та кураторок з нагоди відкриття Фестивалю, що надало урочистій події перформативного і дещо іронічного характеру.

Фінальна фотографія виконала дві функції відносно початкової ідеї Чурікова. При чому ці функції парадоксальним чином суперечили одна одній. Перша функція полягала у підтвердженні реальності, документальної достовірності зображеної події, яка мала місце за декілька днів до відкриття Фестивалю й навмисне не була анонсована. Друга функція — підкреслити умовність зображеної акції, неоднозначність зображення, відсутність зрозумілої межи між фактом і вимислом, серйозністю намірів і карнавальністю втілення, між конкретикою контексту місця і потенційною позачасовістю картинки, яка могла би бути зроблена (або згенерована) де і коли завгодно. У цей момент відкриття виставки і оприлюднення фотографії почалася також і активна міфологізація роботи поза волею її автора.

Надано Мітєю Чуріковим. Світлина: Kitev

Надано Мітєю Чуріковим. Світлина: Kitev

З подальшої міфологізацією «We Are Here» пов'язаний четвертий етап — коментування та інтерпретація роботи на виставці, в пресі й соціальних мережах. Якщо бути точними, це була інтерпретація власне третього етапу — експонування фотографії. Інтерпретацію дістав також умовний «нульовий» етап, тобто домисли про проєкт, пов'язані з відсутністю правдивої інформації про перші два етапи або ж поступове викривлення окремих фактів. Різні позиції щодо роботи включали з-поміж іншого жорстку критику і її неприйняття частиною професійного художнього товариства. Це, своєю чергою, розкрило всю проблематичність (не)прийняття Фестивалю в цілому. І, ширше, (не)прийняття самого факту союзу держави і сфери сучасного мистецтва. Союзу тимчасового, пробного, невпевненого, експериментального, пов'язаного з величезною долею взаємної недовіри і нерозуміння. Робота Чуріков містила у собі потенціал винести на поверхню та з новою силою розбурхати наявну напругу між сферами державного і художнього. Цю напругу може задекорувати, але не може остаточно зняти з першої спроби Фестиваль. Саме цей потенціал, утіленням якого стало одне зображення, один точний візуальний образ робить «We Are Here» одним з найбільш важливих і програмних для всього першого державного Фестивалю сучасного мистецтва.


Друга едиція будь-якого амбітного і питомо довготривалого починання завжди є чи не більш важливою за першу. Адже доводить спроможність сталості та розвитку. Щоправда, це не уберегло починання від майже докорінної зміни назви: фестиваль став бієнале, а ярлик «молодого» замість художників перейняло на себе мистецтво (є внутрішній жарт, що у 2021 році проєкт має переїхати до Західної України і дістати там назву на кшталт «Імпреза актуального мистецтва», тобто незмінним має бути не назва, а звичка її змінювати). Зате особисто для мене очевидним розвитком є заснування дитячої програми, яка інтригує не менше, ніж основна, й іронічно підважує спірну категорію «молодого мистецтва».

На момент відкриття другої (але також і першої) Бієнале Міністерство культури, яке було символічно захоплене під час першого (але також останнього) Фестивалю, вже не існуватиме у своєму попередньому форматі. Тепер це частина нового Міністерства культури, молоді та спорту України.

А кураторки, які два роки тому запалювали кольорові фаєри на даху Мінкульту, цього року будуть висаджувати алею дводомних дерев на одній з галявин Харкову.

Далі буде.

Лізавета Герман

Nastya Kalita