Куратори Бієнале молодого мистецтва про учасників та тему саду

Готель «Харків», Держпром, два корпуси ХНУ ім. Каразіна, ЄрміловЦентр, університетська обсерваторія, галерея Come In, Ботсад — для тих, хто був у Харкові ці локації віддзвонюють приємними спогадами про красу. З 17 вересня по 31 жовтня цього року у Харкові пройде друга національна Бієнале молодого мистецтва, у межах якої буде задіяно ще 9 ключових місць міста.

Настя Калита розпитала кураторів події — Анастасію Євсєєву, Дарину Скринник-Миську та Бориса Філоненко — про концепцію — «Здаєтся, я заходжу в наш сад», художників та обрані локації.

ha4.jpg

Анастасія Євсєєва

Чому обрали концепцію саду?

Кураторська група Бієнале молодого мистецтва була обрана експертною групою шляхом оголошення опен-коллу. Ми з Дариною Скринник-Миською до того працювали як група і подали на конкурс спільну концепцію. На той час ні Дарина, ні я жодного разу не були в Харкові, але ми обидві мали сімейні історії, спогади та особисте уявлення про це місто. Провівши додаткове дослідження, ми вирішили не їхати до Харкова, а натомість написати концепцію, спираючись на наші особисті рефлексії про «Харків міфологічний».

Саме тоді в місті відбувся випадок із знищенням роботи Гамлета на стіні міського будинку. Резонанс, який спричинив цей випадок, реакція мешканців на появу незрозумілого мистецтва в публічному просторі, а також низка інших ситуацій, коли мистецтво отримувало опір від інституції чи спільноти, або ж просто цензурувалося, викликало у нас потребу поговорити про цілий пласт спровокованих сучасним мистецтвом питань, умовно поділивши їх на зону комфорту та дискомфорту. Наші роздуми зрезонували з точкою зору соціолога мистецтва Паскаля Ґілена, який вважає, що ситуація конфлікту та незгоди і є тією рушійною силою, котра здатна «викрешувати іскри творчості» та породжує розвиток культури і суспільних цінностей.

Метафора саду з’явилася завдяки Борису Філоненку, який давно цікавиться темою саду в мистецьких практиках, а в своїй концепції опирався на думку Зиґмунта Баумана про роль садівника, котрий «уважає, що у світі взагалі не буде ладу якщо він не пильнуватиме постійно і не докладатиме зусиль».

Наші з Дариною уявлення про «наш Харків» трансформувалися в чіткішу візію під час наступних регулярних візитів в місто. Протягом спільної роботи над концепцією «сад» перетворився на багаторівневий конструкт, що інтегрував в себе роздуми про роль художника як садівника від культури, ситуацію дисгармонії в суспільстві, межі між реальним та міфологічним, утопією та антиутопією.

Розкажіть про концепцію «Здається, я заходжу в наш сад»?

Фраза «Здається, я заходжу в наш сад» — це фрагмент напису на стіні харківського будинку та є частиною трагічного і ліричного мистецького проєкту харківських художників Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського.

У поданій на опен-колл концепції ми запропонували художникам поміркувати з нами над образом художника як «садівника від культури», роллю сучасного мистецтва як каталізатора соціо-культурного розвитку.

Ми не шукали підтвердження якомусь поданому в концепції твердженню, натомість хотіли побудувати діалог із художниками, побачити їхню точку зору, можливо, відмінну від нашої. Ми очікували взаємодії мистецьких проєктів з поданою темою і були готові до того, що концепція трансформується під час роботи над виставкою. Отримані нами заявки продемонстрували різні, часто суперечливі, погляди на озвучений у кураторському тексті запит, — що, зрештою, і було нашою метою.

Як відбирали локації? У чому полягає проблема локацій для культурних проєктів Харкова?

Питання локації, точніше відсутності локації, яка би відповідала потребам бієнале, виникло у організаторів одразу. У Харкові немає інституції, яка би змогла зрівнятися масштабом з Мистецьким Арсеналом (де відбувалася перша бієнале під назвою Фестиваль молодих художників). Мрії про павільйон, споруджений на місці пам’ятника Леніну на площі Свободи, надихали з багатьох причин: і розміщенням та перспективою зробити Бієнале справді центральною подію в житті міста, і можливістю підняти питання наявності гідного виставкового простору в місті, і фактом консолідації робіт художників в одному місці, і діалогом з ідеологічно забарвленим розміщенням. Однак будівництво павільйону залишилося лише ідеєю, а ми розпочали пошук локацій і одночасно відкрили для себе ще одну сторону міста — пронизаного порожніми занедбаними просторами, неначе порами. Хоч пошук основної локації бієнале і нагадував одночасно квест, комедію та трилер, наші зусилля себе виправдали. У мене немає сумнівів щодо символічного значення задіяних локацій, адже це ті місця, які власне і формують ідентичність міста.

Карта заходу

Карта заходу

Найбільша локація Бієнале розміщується на двох поверхах готелю «Харків» — конструктивістської будівлі поруч із Держпромом. Це саме та локація, яка здатна розкрити локальну ідентичність на фундаментально іншому рівні, ніж інші задіяні у Бієнале місця. Зараз це зруйноване приміщення з історичними та стилістичними нашаруваннями несе потужне візуальне і символічне навантаження, та активно взаємодіятиме з експонованими в ньому творами. Для нас це одночасно і виклик, і своєрідна відповідь на кураторську концепцію.

До діалогу з концепцією виставки та творами художників долучаються усі інші локації основної програми Бієнале, серед яких ЄрміловЦентр, Художній музей, Ботанічний сад, університетська обсерваторія, Держпром, публічні простори міста.

Як відбирали учасників та будували наратив виставок?

Ми отримали майже 400 заявок у відповідь на оголошений опен-колл. Цікавим є той факт, що більша частина з них надійшли в останній тиждень. Багато художників подали проекти, які надто буквально відповідали на тему саду: було багато зображень рослин та ботанічних мотивів. Під час відбору враховувалися як об’єктивні критерії, як професійність чи авторське висловлювання, так і відповідність роботи контексту виставки і особливостям локацій. Нам було цікаво зібрати у виставці максимально різні відповіді та прочитання теми, провокуючи порівняння чи співставлення, а не уникаючи їх. Під час відбору ми звертали увагу не лише на поданий проект, але і на тему, з якою працює художник чи художниця загалом. Так, частина представлених у виставці проектів — не запропоновані художниками, а вибрані з їхніх портфоліо.

Звісно, той факт, що роботи у виставці не експонуватимуться як окремий проект, а вступатимуть у взаємодію з іншими проектами, не інноваційний підхід у побудові експозиції. Але утворені при цьому суперечності та ситуація дисгармонії стали для мене ключовими під час роботи над наративом. Умовно, у нас є дві основні локації та ряд проектів, які розміщуються на особливих просторах. ЄрміловЦентр та приміщення готелю Харків — контрастні простори. Якщо ті проєкти, що будуть розміщуватися в «Єрмілові» більше зорієнтовані на взаємодію з глядачем та між собою, то приміщення готелю самостійно створює контекст та надає неочікувані можливості для експонування робіт. Працюючи над наративом, ми спільно і окремо розмірковували над схожістю та відмінністю проектів, шукали тематичні групи, на які їх можна умовно розділити. Серед проєктів є такі, що розповідають про схожі речі дуже різними способами, або ж такі, що використовують подібну візуальну мову для кардинально відмінних тем. Є художники, думки яких суперечать чи навпаки взаємодоповнюються. Нам цікаво показати цю згоду/незгоду у виставці.

Яка специфіка проведення Бієнале не в столиці?

Найбільш очевидною відмінністю є проблема локацій, про яку я вже говорила. Пошук знакових локацій та їхня адаптаптація для експонування мистецтва є складним завданням як для кураторів, так і для організаторів.

Для роботи над проєктом такого масштабу потрібен значний штат співробітників, якого в головного організатора Бієнале (Муніципальної галереї), немає. Тому ідея Бієнале об’єднала в організаційний комітет людей, котрі не працювали в такому складі раніше і зараз поєднують декілька функціональних обов’язків одночасно. Безперечним перевагами такої ситуації є формування спільноти професіоналів та однодумців, котрі зможуть продовжувати спільну роботу в майбутньому. З іншої сторони, команда витрачає зайві зусилля на налагодження процесів та механізмів роботи. Окрім цього, ми постійно стикаємося із складними логістичними завданнями: ми з Дариною живемо у Львові, Борис — в Харкові, архітектурна компанія Форма, з якою ми працюємо, знаходиться у Києві.

Я переконана, що вплив виставки такого масштабу на культурне життя Харкова буде значнішим, ніж у випадку проведення аналогічної виставки в Києві. Звісно, нематеріальний вплив Бієнале складно визначити в цифрах чи фактах. Кількісні показники відвідуваності, якими прийнято визначати вагомість події, не здатні продемонструвати значно глибших, хоч і довготривалих, показників впливу.

Загалом, робота над Бієнале — це неймовірний досвід спільної роботи, це постійний процес дослідження та відкриття: міста, громади, творчих рішень та особистого ресурсу.

ha5.jpg

Дарина Скринник-Миська

Чому обрали концепцію саду?

Запропонований Борисом Філоненком образ саду в інтерпретації Зиґмунта Баумана і справді є визначальним для прочитання виставки. Це центральна лінія концепції ІІ Бієнале. Ця метафора пов’язана зі спільним для дуже багатьох специфічним відчуттям, що, незважаючи на всі зусилля, сучасний світ і далі не функціонує, як належить. Натомість образ садівника пов'язаний з вірою окремих людей, а радше певного типу людей (людей культури?), що світ можна привести до належного стану бодай в окремих його частинах. Проте це вимагає від садівника ретельного догляду за довіреним йому простором та постійних зусиль.

Що спільного між садівником та художником? «Я займаюся творчістю просто, бо мені подобається…»; «…бо мені це цікаво…»; «…бо я це люблю…»; «…бо не можу цього не робити…»; «…те, у що вкладаю себе, поза нецікавою роботою, яка приносить кошти…», — скільки разів нам доводилося чути від художників таке пояснення своєї творчої мотивації. Те, що робить художник, — сформульована ще класичною естетикою кантівська «доцільність без цілі», — засноване не на цілераціональності, тобто не на очікуванні користі чи вигоди, але на безкорисливому прагненні творчості як внутрішньої необхідності. Тож художник/художниця — це якраз і є той/та, хто впорядковує клаптик якогось дуже свого світу не з раціональних мотивів чи очікування особистої вигоди, але з прагнення наводити лад, підпорядкований логіці художника/художниці. Таке прагнення постає з віри у те, що цей персональний світ «можна привести до належного стану», у якому «належний стан» — дуже персональний вимір бачення художника/художниці, його/її суб’єктивність, що декларується як принцип на ділянці особистого саду.  

Але насправді концепція не лише про сад. Наша кураторська група була сформована в результаті конкурсу, на який куратори подавали свої пропозиції щодо концепції ІІ Бієнале. Одним з вихідних пунктів нашої з Настею концепції було резонансне знищення у Харкові муралу Гамлета Зіньківського, яке виявило дуже багато проблемних полів як у сфері сприйняття сучасного мистецтва — існування мистецтва в публічному просторі, так і в площині суспільних відносин: реакції влади, громадськості, а також професійної спільноти. Тож історія знищення муралу наштовхнула нас на ідею, яку ми запропонували у якості концепції бієнале: «Зона (дис)комфорту».

Для нашої концепції також важливе концептуальне осмислення проблеми згоди — незгоди, гармонії — дисгармонії, комфорту — дискомфорту як співіснування відмінних поглядів та відносин у суспільстві, здійснене Паскалем Ґіленом: «…спільноти формує незгода, а не консенсус. Саме незгода й напруга нерідко викрешують іскри творчості, завдяки яким культура постійно оновлюється й переглядає свої витоки. Громада і її культура демонструють єдність саме «через» внутрішню напругу, конфлікти й дискусії». Тож наша кураторська пропозиція була — розглянути ситуацію дискомфорту, зумовлену наявністю конфлікту, незгоди, дисгармонії та дискусії на різних рівнях та у різних площинах, як потенційно продуктивну для культури, як поштовх до саморозвитку.

Коли після конкурсу ми стали працювати утрьох, було прийнято рішення поєднати ці дві концепції, позаяк насправді вони говорять про дуже близькі речі, але з різних перспектив. Сад — впорядкована територія, що протиставляється невпорядкованості, хаосу. Вона існує завдяки відмінностям між ними, завдяки напрузі, що виникає між різними (протилежними?) станами світу. Ця відмінність між світом без систем координат та впорядкованим садом — результат кропіткої роботи садівника, зусилля якого постають з почуття дискомфортної невлаштованості світу. Таким чином, метафора саду може бути зчитана і як результат творчості, отриманої з різниці потенціалів, спрямованої не на руйнацію, а на те, щоб шукати чи творити точки відліку, розвивати, плекати й доглядати. *( З концепції Бієнале: «Зустріч, що може спричинити дискомфорт, так само уможливлює нові зв’язки. Бієнале прагне надати обрисів спільноті не в гармонізації, а в множинності форм, не уникаючи гострих кутів, а спираючись на позитивний потенціал внутрішньої напруги між ними»).

Слід відзначити, що у проєктах, поданих на Бієнале, ми отримали відповідь також і на цей наш запит: розкриваючи у власних концепціях задум своєї роботи, художники артикулювали його у термінах межевої ситуації, яка виникає на перетині полярних станів згоди — незгоди, гармонії — дисгармонії.

Як відбирали учасників та будували наратив виставок?

У своєму виборі ми керувалися критерієм якості та тим, наскільки проект відповідає концепції Бієнале. Поняття якості у сучасному мистецтві завжди є об’єктом дискусії, позаяк практично неможливо вказати якісь чітко визначені та раз і на завжди встановлені маркери. Складність і водночас перевага сучасного мистецтва якраз і полягає у тому, що воно не підпадає під алгоритм. Тим не менше, певні загальні напрямні можна окреслити.

Хоча сучасне мистецтво великою мірою є результатом процесу депрофесіоналізації мистецтва загалом, її не слід трактувати буквально. І володіння медіумом, матеріалом, розуміння форми, здатність оперувати тим, що в класичній мистецькій освіті називається художньою грамотою, все одно залишається вагомим фактором якості проекту. Проте, звісно, сучасне мистецтво не обмежується лише формальними якостями. Вкрай важливим критерієм є критичне висловлювання. Тож критерій відбору можна описати такою умовною «формулою»: читабельне критичне висловлювання, доцільно виражене й артикульоване в матеріалі, художня виразність форми висловлювання, а також відповідність цього висловлювання концепції Бієнале.

Слід відзначити, що попри високу в цілому якість заявок, мабуть найбільш проблематичною виявилася складова з висловлюванням. Якщо майстерно виконаних у сенсі ремесла робіт було чимало, то проектів, які б через цю «ремісничу зробленість» транслювали осмислене й переконливе критичне висловлювання, виявилося не так і багато. Вочевидь це черговий раз дає підстави говорити про проблеми нашої мистецької освіти. Недаремно, попри добру школу, яка фахово навчає роботи з матеріалом та формою, їй закидають, що вона не вчить художників думати. А саме ця риса — здатність критично мислити та рефлексувати — і є ключовою для сучасного художника. Отож, серед обраних авторів не всі мають власне мистецьку базову освіту, а більшість, окрім базової вітчизняної мистецької освіти, має досвід участі у неформальних освітніх проектах на кшталт семінарів Метод Фонду, або ж навчання за кордоном, участі у стипендіальній програмі Gaude Polonia (Польща) та в закордонних резиденціях чи студентських програмах обміну тощо.

Ще один важливий фактор, яким ми керувалися при відборі проектів, — розмаїття форм висловлювання. Нам було цікаво отримати якомога більше пропозицій, реакцій, рефлексій, думок з приводу концепції. Тож ми прагнули охопити широке коло сучасних практик — інсталяцію, об’єкт, живопис, графіку, перформанс, фільм, фото, інтервенцію — а також якнайрозмаїтіші пропозиції осмислення теми саду як впорядкованої структури та художника як метафоричного садівника від культури.

Тема саду виявилася надзвичайно «вдячною» і ми отримали дуже широкий спектр відповідей на свій запит — від буквального висловлювання у формі «садів» та «теплиць» до багаторівневих смислових структур, що розглядали сад з його рослинами, садівника, навіть шкідників у цьому саду в найрізноманітніших інтерпретаціях та конфігураціях; або ж, оминаючи сад як буквальний образ, пошуки можливостей знайти точку опори у «плинні часи», коли «картина світу остаточно ламається». Тут — і теми війни, і проблеми еміграції, і взаємопроникнення природного та штучного, реального та віртуального, і проблема ідентичності, і екологічна тема, і особисті історії, і ще багато-багато інших, побачених через концепти саду, садівництва, пересаджування, зростання, піклування, проростання, гармонії та дисгармонії…

Дуже важливо, щоб Бієнале показала нові імена: хоча серед відібраних проектів основну частину авторів складають уже достатньо відомі художники та художниці з упізнаваним стилем та художньою мовою, що вже отримали професійне визнання та відбулися як митці, є й зовсім молоді художники, навіть студенти. Слід відзначити, що під час студійних візитів ми мали нагоду переконатися: проекти навіть найменш досвідчених учасників, відібраних для Бієнале, — не випадковий вдалий хід молодого художника, але результат осмисленої позиції та вдумливого авторського дослідження проблеми. Закономірно, найскладнішим був вибір, який стосувався найменш досвідчених учасників. Властиво, якісних проектів було досить багато, тож відбір був непростою справою. Й у ситуації, коли з десятка більш менш рівноцінних проектів мусимо вибрати, наприклад, три, — бралося до уваги багато різних факторів. Це — і попередній досвід роботи з пропонованою ідеєю та матеріалом, і переконливість авторської концепції, і технічна майстерність виконання або здатність реалізувати пропонований концепт, підтверджена якісним портфоліо.

Уже в процесі обговорення кураторського прочитання проектів з іншими членами команди Бієнале хтось із колег узагальнив спрямованість робіт у межах концепції виразом «до світла…». Мабуть цей вираз достатньо влучний — у ньому звучить інтонація можливо трохи наївної (намір плекати сад у такому світі?), але щирості (а що ж нам, молодим, залишається серед руїни?).

Яка специфіка проведення Бієнале не в столиці?

Звісно, передовсім спадає на думку відсутність у великому культурному центрі необхідної виставкової площі, а також брак кваліфікованих кадрів — у роботі над Бієнале задіяна дуже маленька команда з величезною кількістю функціональних обов’язків. Далі йдуть особливості комунікації з різноманітними державними інституціями та недержавними структурами, які оприявнюють, як цей прошарок суспільства сприймає культуру, її роль та значення для суспільства. Мимоволі згадується думка Паскаля Ґілена про те, що відношення суспільства до культури має сьогодні вирішальне значення для нашого спільного майбутнього. Та, на жаль, нам мабуть ще далеко до усвідомлення реальної ролі культури та потенціалу сучасного мистецтва на рівні, достатньому для масштабів нашої країни, щоб це стало каталізатором якісних змін. Ну й звісно дуже важливою для нас є наша авдиторія: скільки зацікавлених глядачів, що мають потребу в культурному продукті такого характеру, має нестоличне місто? Ми сформували для себе певний уявний образ глядача — пересічного харків’янина, його запитів та вподобань, і дуже б хотілося, щоб експозиція Бієнале знайшла цього свого глядача, й була б для нього цікавою й давала поживу для роздумів.

Питання специфіки проведення Бієнале у нестоличному місті переформулюю у проведення масштабного культурного заходу не так у нестоличному, але радше у незнайомому місті, в яке, по суті, я потрапила вперше. Закономірно, для мене порівняння лежить передовсім у площині не так столиці та нестолиці, як прифронтового міста на Сході країни та власного міста Львова на Заході. Бієнале для мене має вимір також і особистого дослідження, предметом якого є менталітет. Так чи інакше ловиш себе на думці, що тло твоєї роботи — це фіксування відмінностей. Організаційна й кураторська робота пердовсім передбачає комунікацію. І у цій комунікації ти зчитуєш своєрідний «метарівень»: у який спосіб люди тут вирішують проблеми, виконують обіцянки, спілкуються та висловлюються, жартують, виявляють повагу, проявляють турботу. У всіх цих транзакціях мимоволі виявляєш особливості сприйняття мистецтва, культури, країни, сприйняття світу врешті решт. Ці особливості сприйняття і виявляють ментальність. Тож для мене Бієнале також стало приводом особистісного дослідження ментальності та ідентичності — відмінностей у єдності; того, чим ми є, і що у нас спільного.

ha2.jpg

Борис Філоненко

Почему выбрана концепция сада?

На самом деле, мы не выбирали. Тут скорее нас выбрали. Харьковская биеннале искала кураторов по открытому конкурсу, чтобы сформировать команду из трех человек. Экспертная группа отобрала две концепции: «Здається, я заходжу в наш сад» и «Зона дис/комфорту». В ноябре 2018-го мы встретились на несколько дней в Харькове вместе с Дариной и Анастасией, с кураторками первого фестиваля и командой организаторов 2-й Биеннале, где пришли к решению о совмещении основных тезисов двух концепций в одну.

Из того, на что я опирался и обращал внимание: граффити из проекта «Війна написів» Данила Ревковского и Андрея Рачинского, работы украинских художников среднего и старшего поколений, «Плинні часи» Зигмунта Баумана, «Кладбище великолепия» Апичатпонга Вирасетакуна, 3-ю Афинскую биеннале, «Кандида» перечитал и пересмотрел свой Instagram за последний год.

Расскажите о концепции биеннале «Здаєтся, я заходжу в наш сад»?

Как целое, это фраза отсылает к граффити Ревковского и Рачинского на улице Мироносицкой (в оригинале: «Сыночек, кажется, что я вхожу в наш сад»). 

Разобранная на составляющие, она очерчивает пространство тех тем, которые важны для нас в концепции. Есть «наш сад» — про вызов заботы о собственном пространстве, про внимание к контексту, к сочетанию руин, царь-балконов, кернессанса, в городе, где художественные мастерские и галереи преимущественно находятся в полуподвалах и подвалах. Есть «я заходжу», в котором важна процессуальность и персональная оптика. Художник или зритель, куратор или случайный прохожий зайдут в этот «сад» по-разному. И «здається» — про неуверенность, границу между реальным и воображаемым, про время, когда захватывающие обобщения (в том числе кураторские) вызывают скорее вопросы, чем чувство теоретической устойчивости.

Как происходил отбор локаций? В чем проблема локаций для культурных проектов в Харькове?

На ранних этапах мы отказались от идеи павильона в садовой части площади Свободы. Нашей задачей стала разорванная экспозиция с чередующимися пространствами для искусства, местами художественных интервенций и городскими территориями, которые выставка позволит переоткрыть.

Проблема локаций — одна из основных проблем харьковской Биеннале. В кураторской команде мы надеемся, что в будущем Министерство будет учитывать этот фактор, который в нашем случае как будто стал неожиданностью для участников организационного процесса. Могу сказать, что сейчас, за месяц до начала события, мы еще не закрыли этот вопрос до конца.

Вместе с тем, именно перманентный поиск локаций дал нам более ясное представление о городе. Кажущийся масштабным и наполненным, на самом деле Харьков — пористый. За фасадами огромных зданий чаще всего скрываются тысячи квадратных метров пыли и пустоты. Поддерживая этот ритм, улицы, парки и площади постоянно ограждаются заборами, часто охраняя пустоту, не отгораживая опасные стройки, а отгораживаясь от людей. Когда заходит разговор об амбициях харьковчан, какой-то показушной статусности, важно вспоминать про эти пустоты. Которые огорожены, выкуплены, захвачены, но которыми никто не знает как пользоваться. «Иметь или быть?», — как говорится. Недавно прочитал текст Влады Ралко в книге «Чому в українському мистецтві є великі художниці», который очень хорошо описывает эту ситуацию.

Как происходил отбор учасников и строился нарратив выставок?

Отбирали из 380—400 заявок на рабочих сессиях, в Харькове, Киеве и по Skype, в несколько этапов, много раз возвращаясь назад.

Мы построили разорванный нарратив, если говорить о всех шести локациях, но сохранили целостность каждой отдельной выставочной зоны. В отеле «Харьков», где будут показаны 27 проектов из 45-ти, мы выстроили проекты в градуальной последовательности — от проектов об отношении с природой — через город — к действующему лицу, герою.

Какая специфика проведения Биеннале не в столице?

Условия неравные. Финансирование, инфраструктура, неготовность города замечать современную культуру, художника как участника социальных процессов и художественный жест как высказывание, адресованное в сегодняшний день. Все это как будто хочется отложить на потом. А если уже ввязался, то нажать наконец кнопку АЗ-5. Поэтому Биеннале в Харькове — своего рода «пограничная ситуация», к которой невозможно быть вдруг готовым. Она просто происходит и приоткрывает завесу, за которой скрываются и непрофессионализм, и нерешительность действовать прямо сейчас и вместе с ними — персональная отдача, побеждающая условия, и смыслы, которыми мы дорожим, и локальный героизм.

Текст: Настя Калита

Світлини: Степан Назаров

Nastya Kalita