«Осенью прошлого года я ездил в Европу на две недели, побывал в Польше, Германии и Италии. Перед поездкой я купил в “Ашане” перчатки, и решил одну взять с собой, а одну оставить в Киеве» — розповідає за сигаретою художник Марк Чегодаєв — «Каждый раз я брал перчатку с собой в музей или на выставку: ходил по залам, надевал её и прикасался к искусству, к тому, что нравилось, к тому, к чему мог прикоснуться. После более чем 10 институций в 5 разных городах я, снова оказавшись в Киеве, вернул перчатке её пару. У каждой вещи есть свой ресурс, своя износостойкость, но сравнив обе перчатки, я понял, что кроме меня мало кто сможет заметить разницу между ними, потому что отличие в первую очередь символическое» — і я нарешті помічаю на Маркові той самий светр, що і на відео у The Naked Room — «Для меня этот жест не был искусством, но чем-то напомнил его, хотя бы тем, что это было абсолютно бессмысленно. Наверное, после этой истории меня заинтересовали след, память, износ и развитие этого во времени» — цікаво, може, це інший светр. Якби у нього був дубль, я би навряд відрізнив. 

Рівно рік тому Марк Чегодаєв вмонтував у стіну галереї The Naked Room шматочок стіни з кімнати, в якій мешкає. Маленький квадрат злився з поверхнею і став ледь помітною плямою серед нагромадження робіт тогорічних випускників Кyiv Academy of Media Arts (KAMA). За задумом кураторок сті́ни галереї лишилися голими, а за час роботи обросли дірками, плямами та нерівностями. «Непрохідна кімната» підкреслила цю фактуру, апропріювала поверхню стін — твір став урівні з власним контекстом. А 1 травня цього року «кімната» стала «Прохідною». Себто у тому ж просторі відбувся схожий проект, замислений ще торік.

«Прохідна кімната» ґрунтується на попередній виставці у The Naked Room — «Безна» Павла Макова. Пусті білі аркуші на стінах галереї повторюють розмір і розміщення картин тої експозиції. Митець пропонує відвідувачам долучитися до рисування: кожен охочий може взяти олівець і лишити на будь-якому аркуші напис, смайл, пейзаж, абстрактний образ чи просто закарлюку. На противагу позиції автора-творця, Марк лишив собі роль спостерігача та редактора контенту: кожного дня він стирав все намальоване за добу. Інколи, коли він затримувався більш ніж на 24 години, відкривалися такі собі «діалогові вікна» — люди відповідали одне одному, доповнювали малюнки підписами, обличчя — репліками, а список митців — узагальненням «лох». Колективна творчість створює відчуття, ніби стіни стали зовнішніми і це така вулична культура. Подекуди вона обернулась дружніми жартами про автора особисто. Наприклад, митець Святослав Коверзнєв написав: «Я знаю автора этой выставки и я уверен, что ради нашей дружбы он не станет стирать эту надпись». Подекуди з’явилися цікаві взаємодії, як от «делеговане малювання» Лізи Смирнової та Катерини Олейник. Ліза скооперувалася із Катериною та передавала їй через Instagram інструкції, що і як зобразити. В такому режимі прямо на місці вони уклали «договір». Тетяна Митальникова підкреслила засновок проекту — підписала кожен аркуш назвами картин Павла Макова, що висіли на відповідних місцях.

Щоденне включене рисування задокументоване в інстаграм-сторіз галереї. Цей формат пов’язаний зі стиранням як умовою гри — за 24 години зображення зникають, контекст змінюється, все спочатку. Фотодокументація вплітається у проект ще в засновку, адже розташування картин Макова звіряли, звісно, по фото. Деякі картини, а потім й аркуші, висіли досить високо і до них не можна було дістати: влучне унаочнення дистанції, яку займає зір щодо мистецтва, і яку учасники «Прохідної» подолали. Для The Naked Room як для комерційної галереї це досить нетиповий проект. За словами кураторок, «Прохідна кімната» стала способом реактуалізувати процес мистецтва у просторі, що втратив статус виставкового на час карантину. 

Концепція «Прохідної кімнати» перегукується із «Непрохідною». Як молодий митець Чегодаєв відштовхується від наявних умов, обігрує контекст. Торішня інтервенція скромно злилася зі стіною, зімітувала сам простір. Цьогорічна уже зливається із творами попередника, імітує образи картин. Спільною лишається витончена формальність обох «кімнат», зміна фокусу простору, виведення твору як канонічної форми мистецтва за дужки. «Для меня важно, что этот квадратик до сих пор остался в стене, что он функционирует в качестве уже не объекта искусства, а части галерейного тела» — каже Марк. Такий мінімалістичний концептуальний жест оприявнив його інтерес до слідів — артефактів процесу мистецтва. Проте якщо сірий квадрат не може існувати окремо від стіни, то неодноразово відмічені олівцем та гумкою аркуші все ж презентують певний результат цього колективного перформансу, тобто, виявляються окремими творами.

Тоді постає питання: хто їх автор? Чегодаєв вважає співавторами усіх, хто залишив слід на папері. Проте за такою інклюзивністю прихована важлива річ: ключовий акт у всьому процесі — жест митця — це стирання. Сама шорсткість аркушів, продавлені олівцями лінії, сліди не лише від графіту, а й від гумки — ось зміст кінцевих творів. Цей момент проникливо обіграла художниця Катя Бучацька. 

У 1953-му році Роберт Раушенберґ презентував роботу під назвою «Стертий малюнок де Кунінґа», який порівнюють із «Фонтаном» Марселя Дюшана чи «Чорним квадратом» Малевича. Концептуаліст обережно витер скетч абстрактного експресіоніста Віллема де Кунінґа, неохоче наданий самим автором. Раніше Раушенберґ експериментував зі стиранням власних рисунків, але смислової ваги такий рух набуває лише якщо брати чужий твір — готовий і початково цінний. «Стертий малюнок» потрапив у простір між живописом і реді-мейдом, і поставив питання: чи може знищення чужої роботи бути повноцінним твором саме по собі? Бучацька повторила той самий малюнок де Кунінґа. При чому зробила вона це чорною кульковою ручкою, а не олівцем, що додає жесту двозначності. Ніби вона хотіла наново ствердити міцність твору як такого й одночасно замаскувати цей намір.

«Малюнок» Раушенберґа викрив іще одну річ: неможливість досягти ідеальної пустоти, позбутися усіх слідів [1]. Вже від цього відштовхується Чегодаєв у «Прохідній кімнаті». Оскільки його не цікавила чистота, він орудував гумкою зовсім не так педантично. Папір увібрав у себе кожну лінію та зім’ятість, вогкість приміщення та теплоту сонця. Марка цікавить подібне зношування речей: «У цій ситуації аркуш паперу — живий організм, що постійно зазнає впливу… У цьому сконструйованому середовищі відбувається діалог між місцем, глядачем і твором (ритуалом і матеріалом), через який проект досліджує трансформацію об’єкта з плином часу». 

На поверхні лежить метафора пам’яті як аркуша, який ніколи не буває чистим, акт «стирання» як забування. Кожен аркуш у фінальному стані містить образи кожного учасника ніби спогади. Виникає відчуття, ніби учасники малювання лише допомогли автору (а тут він уже автор, а не спостерігач) здійснити свій жест. Щодо цього у мене виникла ідея ключової інтервенції — прийти в галерею слідом за Марком і за кілька хвилин до нього стерти все. Відібрати в автора останній прояв влади. Порушити останнє і єдине правило гри. Звісно, це варто було б зробити без дозволу, бо «делеговане витирання» лише здійснює волю митця. Схоже питання: чи може руйнування принципів твору саме по собі бути повноцінним твором?

Між тим, питання авторства проекту набуває цікавих конотацій у комерційній галереї. Тетяна Митальникова підписала кожен «порожній означник» назвою відповідної картини Макова, але пропустила ціни. Якби The Naked Room спробували продати аркуші Чегодаєва, ціну логічно було б визначати саме так — за вартістю відповідних творів Макова. Крім того, оскільки Марк все ж вважає себе рівноправним учасником процесу, просто з іншою роллю, гроші варто було б поділити між усіма учасниками. Така ринкова інклюзивність була б послідовним кроком до заявленої рівності. Неповний каталог до вашої уваги: 

[1] До речі, зображення оригінального малюнку де Кунінґа з’явилося уже після його видалення Раушенберґом — малюнок відновили через інфрачервоне світло. Цікаво, що саме руйнування спричинило документацію оригіналу.