Проект створювався з прицілом на певне місце і певний контекст, наприклад, у 2022-му році Данія та Україна відзначають 30-річчя дипломатичних відносин і проект був знаковим для обох сторін. Важливу роль у кураторському підході відігравала і будівля, і вид з вікна, але ситуація змінилась кардинально і тепер з українським сучасним мистецтвом знайомляться у столиці Євросоюзу, у центрі прийняття життєво важливих рішень для України, яка вже встигла набути нового статусу. Проект починався як камерна концептуальна виставка молодих українських художників, та у процесі роботи значно масштабувався і переріс навіть власні амбіції, ставши не лише об’ємною репрезентацією мистецького життя країни, а і рупором культурної дипломатії.

(Ми поговорили з Наталією Маценко та Сергієм Святченком, українською частиною команди організаторів, та дізнались про те, які цілі ставили перед собою куратори, як обирали роботи, чи є насправді той «культурний розрив» між Україною та Заходом, про який у нас прийнято говорити, та як сприймають українське мистецтво зараз, під час війни).

Ініціатором та рушійною силою проекту став Сергій Святченко, художник, який переїхав з України в Данію якраз тридцять років тому. Ще тоді він докладав неабияких зусиль для репрезентації українського мистецтва на Заході, беручи участь в організації там виставок та у промоції колег, які залишилися на Батьківщині. Цьогорічний проект певним чином слугує продовженням цієї роботи, а також важливим зрізом української сучасності, який оприявнює трансформації, які відбулися з країною, суспільством та, власне мистецтвом, за ці роки. Власне, тут варто закцентувати увагу, адже тяглість та спадкоємність в українському культурному процесі мають стати важливим месседжем європейській спільноті та розвінчати стереотипні уявлення про нього.

Святченко ділиться подробицями щодо того, як проект починався. Будучи визнаним художником у Данії, у 2018-ому році він отримав запрошення від директорки арт-центру Silkeborg Bad Ібен Фром провести велику персональну виставку. Курувати проект організатори запросили Фей Даулінг із Лондону, а сам Сергій запропонував долучити й українську сторону в особі мистецтвознавиці та кураторки Наталії Маценко. Так і відбулось знайомство усіх головних героїнь великого міжнародного проекту.

Починаючи роботу, Фей Даулінґ та Наталія Маценко робили ставку на компактну концептуальну виставку українських emerging artists. Та, за словами Сергія Святченка, коли він запропонував залучити і художників свого покоління, щоб показати більш широку картину українського мистецтва, кураторки зацікавились такою можливістю. Для Святченка це мало вирішальне значення, адже саме такий, більш масштабний проект став би для нього своєрідним містком між сучасністю та 1990-ми, у яких він разом з командою центру сучасного мистецтва Soviart¹ організовував подібні репрезентативні колективні виставки українського мистецтва в Данії. На його думку, це дає змогу простежити зв’язок між поколіннями, зрозуміти, як саме вони змінились та показати на Заході, що Україна не лише знаходиться у процесі трансформації, а і вже перебуває в тому ж інтелектуальному та ціннісному просторі, що і Європа. 

Власне, саме постійні зміни в Україні стали одним із головних чинників при виборі теми для проекту. Є думка, що нашу країну сприймають як зону «перманентної революції»* та турбулентності, та попри це, культура загалом та образотворче мистецтво зокрема, розвиваються в ногу з часом та без відриву від глобальних тем, проблем та тенденцій, що і було метою показати виставкою. Тим не менш, у межах проекту досліджуються і природа змін, і зміна природи. Організатори використовують слово «ландшафт» також у широкому сенсі — як поняття частини оточення людини, яке може бути і природним, і міським, і ментальним, і культурним. 

За словами Наталії Маценко відправною точкою було саме питання взаємодії людини та навколишнього середовища. Завжди актуальна, особливо на тлі екологічної кризи, що стала повісткою денною останніх років по всьому світу, тема людини і оточення лягла на вдячний ґрунт Сількеборгу. Сама локація, у якій відбулася виставка, мала символічне значення, адже Silkeborg Bad раніше був санаторієм з водними процедурами. Живописність місця разом із його колишнім призначенням ніби спонукають розмірковувати про місце людини у природі та про їхній, наш, взаємовплив.

Обравши цю лінію головною, організатори виставки додали до неї розгалужень у вигляді трьох тем, що розкриваються у межах проекту: Station to station (Від станції до станції) — мандрівки українською культурою; Topology (Топологія) – абстракції та спостереження за мінливим ландшафтом; Vanishing landscapes (Зникаючі ландшафти) — дослідження стародавніх і сучасних ландшафтів України*. Під об’ємними назвами криється намагання залишити простір для неоднобічного трактування, наприклад, Station to Station – це місткий вираз, що передбачає розкриття мотиву дороги, шляху, як буквально, так і метафорично. Зараз, коли виставка буквально стає пересувною, ця тема набуває нової ваги та символізму. Така ж множинна історія із іншими підтемами, зникаючі ландшафти можуть означати як поетичне осмислення ностальгії, так і цілком реальні процеси, наприклад, знищення історичних пам’яток. Обидві трактовки знаходять місце у художніх роботах, представлених на виставці і грають сьогодні ще яскравішими фарбами на тлі жорстоких руйнувань, спричинених агресією російської федерації.

Наталія Маценко додає: «Зараз для кожного з нас ландшафт — це не просто середовище чи вид за вікном, це шматочок серця. І за кожен цей шматочок ми ведемо відчайдушну боротьбу. На тлі довгожданного кандидатства України на вступ до ЄС презентація проєкту в Брюсселі — це ще й можливість вчергове зафіксувати вектор руху нашої країни, за вибір якого перша кров пролилася ще 8 років тому і з якого ми вже не звернемо».

Іншою наскрізною лінією у проекті є поняття діалогу, яке також розкривається багатогранно: це і вже згаданий діалог людини і природи, і діалог між Данією / Європою і Україною, і діалог між самими українськими художниками. Саме за таким принципом вибудовували експозицію, щоб зберегти можливість такого діалогу та долучити до нього і глядача. Силами кураторок та решти команди проекту таке багатоголосся викристалізувалося у витончене, та водночас потужне висловлювання.

У виставці робота Жанни Кадирової, яка цікавиться освоєнням нових просторів та контекстів, сусідствує з Павлом Маковим, який послідовно розробляє тему стосунків людини з оточенням через призму власної продуманої міфології. Поряд з абстрактною роботою Юрія Пікуля, у якій геометричний, майже машинний пейзаж, який автор звів до мінімалістичних форм, розмістилась серія фотографій Анни Звягінцевої, які, навпаки, документують «несвідоме колективне малювання»* — сліди від недопалків на стіні, або подряпини на дверних ручках. Абстрактні, атмосферні, позачасові роботи, які досліджують можливості кольору Анатолія Криволапа ти Тіберія Сільваші, сусідствують із цілком конкретними, символічними, наративними роботами Олега Тістола та Миколи Маценка, які прив’язані саме до національного контексту. Поряд із роботою Віталія Кохана, який намагається показати цінність природних процесів, як вони є, та представляє на виставці павутиння як приречену на фіаско спробу зловити невловиме, розміщені роботи Олексія Сая, які фіксують безжальні, руйнівні наслідки агресивної людської присутності у природі в широкому сенсі, але і у вузькому теж — роботи ілюструють розстріляне тіло України, що особливо болісно сприймається сьогодні.

У підсумку на виставці представлені 42 українських художників та художниць різних поколінь. І, хоч команда організаторів і не претендує на повне охоплення та вичерпність, представлені роботи виглядають досить репрезентативними, а сам проект — масштабним та потужним. Звісно, такого передбачити не міг ніхто, та виставка відкрилась для данських глядачів у той час, коли увага усіх західних ЗМІ була прикута до України. І вдруге відкрилась у Брюсселі, коли світ продовжує захоплюватись українцями та проявляє щирий інтерес до української культури. Таким чином, проект «Unfolding Landscapes» став майданчиком для знайомства європейської аудиторії не лише з мистецькою сценою України, але і з її історією та процесами, які відбуваються на її території.

Через порушену логістику в Україні внаслідок безперервного російського терору, повернути з Данії роботи художників по завершенню виставки не вдалося, однак, можливо, проект від цього навіть виграє. Завдяки наполегливій праці організаторів зараз виставку дивляться у Бельгії і вже планують її турне іншими країнами Євросоюзу. По суті, виставка отримала статус war refugee і тепер її повернення додому можливе лише за умови припинення бойових дій. А до того часу вона, разом з іншими біженцями, шукатиме собі притулок у Європі, розповідаючи їй про батьківщину.

Сергій Святченко зазначає: «Ця виставка продовжує зв’язок з історією минулих років і демонструє видатні зразки українського сучасного мистецтва, які знайомлять та захоплюють європейську публіку, пов’язуючи історичні події минулого та сьогодення у цей дуже непростий для країни час. Сучасне мистецтво України, на мій погляд, має увійти у світову історію мистецтва та постійно перебувати у європейських музеях та колекціях. Тому мета цієї масштабної виставки — щоб її могли побачити якнайбільше глядачів, колекціонерів, критиків та галеристів під час цього європейського туру».

Попри сумні обставини, організатори переконані, що виставка проходить більш, ніж успішно, вони вже отримали безліч схвальних відгуків від публіки та переконались у зацікавленості українським мистецтвом без спекуляцій на темі війни, адже виставка була повністю сформована ще до повномасштабного вторгнення. Команда проекту прагне, аби «Unfolding Landscapes» сприяв формуванню оптики, в якій українське мистецтво на Заході не екзотизується, а розглядається як цілком актуальне та релевантне глобальним викликам, хоч і, звісно, контрастує з формуючими обставинами інших країн. Зараз культурна дипломатія має надзвичайно важливу роль і, хоч і не навмисне, але виставка «Unfolding Landscapes» стала дуже вдалим, влучним та потужним її елементом.

Проект відбувається за підтримки Європейської служби зовнішніх справ (EEAS), Представництва України при Європейському Союзі, Royal Museums of Art and History, Abramovych Art Agency, Руслана Тимофєєва, Danish Art Foundation, Europæisk Kulturregion, Horizon 50/200

Учасники та учасниці проєкту:

Анна Бекерська, Назар Білик, Катя Бучацька, Григорій Гавриленко, Ксенія Гнилицька, Олександр Гнилицький, Олег Голосій, Олександр Животков, Леся Заяць, Анна Звягінцева, Юрій Єфанов, Люся Іванова, Жанна Кадирова, Павло Керестей, Тарас Ковач, Олексій Кондаков, Дана Косміна, Віталій Кохан, Микола Кривенко, Анатолій Криволап, Катя Лібкінд, Павло Маков, Саша Маслов, Микола Маценко, Євген Нікіфоров, Юрій Пікуль, Julie Poly, Георгій Потопальський (Ujif notfound), Влада Ралко, Степан Рябченко, Василь Рябченко, ruїns collective, Андрій Сагайдаковський, Олексій Сай, Юрій Соломко, Марина Скугарєва, Тіберій Сільваші, Сергій Святченко, Єлена Субач та В’ячеслав Поляков, Олег Тістол.