Важко оцінити скільки разів нам доводилось це чути в рамках підготовки та проведення трьох попередніх мистецьких резиденцій «Над Богом» у Вінницькому кінотеатрі «Росія». І це не єдина модерністична споруда, яку маркують словосполученням «типовий проєкт». 

Спробуймо розібратись у типології. 

У 2018 році ми мали низку експедицій містами сходу України, в рамках підготовки проєкту «Жовта лінія». Тоді він був реалізований в 10 містах Донецької та Луганської області через 10 окремих виставок для кожного міста, які були представлені в локальних музеях (за винятком Сєвєродонецька, в якому немає державного музею). Усі виставки були присвячені проблематиці збереження архітектурної спадщини незалежно від наявності чи відсутності статусу пам’ятки; об’єктам модерністичного спадку та монументального мистецтва. В цьому контексті особливу увагу нами було приділено спадку Сєвєродонецька, Рубіжного в Луганській області та Слов’янську й Маріуполю у Донецькій області: Женя Моляр працювала над виставками, присвяченими монументалістиці по Маріуполю та Слов’янська, Олексій Биков опрацьовував матеріал по модернізму для Дружківки, Сєвєродонецька та Рубіжного, а мені залишалась функція переконувати музейну спільноту цих міст, що монументальні та модерністичні об’єкти заслуговують бути представленими не лише у форматі музейної виставки, а і збереженими з набуттям відповідного пам’ятно-охоронного статусу. Практично кожна розмова на цю тема супроводжувалась традиційним, що це — «типовий проєкт».

Для того, аби розібратись у типології варто зрозуміти, що слово «типовий» в українській мові має два визначення.

Теоретик архітектури Олександр Раппапорт у своєму дописі зазначає: 

«Два термина, построенные на понятии “тип”, но совершенно разные по смыслу. Типовой — означает конструктивно и технически заложенный в программу производства, типичный — итог внешнего сравнения и классификации на основе сходств и различий . Назвать типовой дом типичным — конечно, можно, но достаточно бессмысленно». 

Проблема полягає в тому, що для означення двох окремих понять у більшості випадків використовується одне слово «типовий». Тлумачний словник української мови (1970–1980) дає нам два визначення для слова «типовий» при зміні наголосів:

«типОвий» — який відзначається ознаками, властивими якій-небудь сукупності осіб, явищ, предметів і т. ін;

«типовИй» — який є зразком, стандартом для ряду однорідних явищ, фактів і т. ін.

Можливо, непорозуміння можна було б уникнути, якби слово використовували як еквівалент російському слову «типовый», а до слова «типичный» відповідне — «серійний». 

«серІйний» — який виготовляють серіями за певним взірцем, стандартом.

У Рубіжному, південній його частині, є мікрорайон «Южний», що сформувався та розбудувався довкола заводу «Зоря», якому вже понад сто років і спеціалізується на виробництві пороху для військової промисловості. Особливого розквіту завод та мікрорайон, де мешкали його працівники, набув у середині ХХ ст. Свідченнями того, що завод вкладав кошти та ресурси у розбудову інфраструктури мікрорайону є спортивний комплекс, готель «Українка», житлові масиви та серце культурного дозвілля — Палац Культури. 

На перший погляд може здатись, що споруда досить не типова. Та насправді це той випадок, коли проєкт, за яким будували цей Палац Культури, в 40-х роках ХХ століття, є типовим проєктом клубу на 500 місць, що розробив архітектор Костянтин Барташевич. Але типовість важко розгледіти за відсутності головної ознаки, яка присутня практично на всіх подібних об’єктах по всій території колишнього союзу —10 колон на передньому плані будівлі, в деяких випадках — 4 колони. Тут колон не було ще з моменту зведення. Інша нетипова ознака — це 2 велетенських мозаїчних панно. Вони з’явилися на будівлі в 1970-х роках. З обох боків від Палацу Культури є дві ідентичні чотирьохповерхові споруди: ліва — це колишній жіночий гуртожиток, а права — чоловічий. Можна здогадатись, що специфіка такого розташування гуртожитків і стала у нагоді при створенні сюжету для мозаїчного оздоблення типової будівлі.

Для того аби зрозуміти особливість нетиповості «типових проєктів», як для цього ПК, так і, наприклад, для подібного ПК у Добропіллі (Донецька область), варто зайти усередину і переконатися в тому, що «типовість» цієї будівлі обмежується його проєктом на стадії будівництва. 

Треба більше уваги приділяти деталям, бо завдяки ним «типові проєкти» набувають індивідуальності. Цей і подібні Палаци культури будувались у післявоєнний період. До зведення подібних об’єктів, керівництво країни, яка продовжувала перебувати в розрусі, ставилась з особливою увагою. Необхідність масового будівництва, відбудови та перебудови на подібні об’єкти було вкрай необхідним партії для укріплення тоталітарного режиму. Проєкти подібних інфраструктурних об’єктів ретельно відбирались та затверджувались на найвищому рівні. Барташевич максимально відповідав поставленим цілям; і дуже швидко по всій країні почали будувати типові споруди з колонами. 

Під час будівництва на місцях нерідко відбувалися трансформації. Будівництво об’єктів партійної ваги доручали великим підприємствам. Саме робітники таких заводів, як «Зоря» часто ставали до роботи і нерідко «палаци» зводили на ентузіазмі. На оздоблення будівель не шкодували ні коштів, ні фізичного ресурсу. Нерідко в оздобі можна помітити помпезні люстри та канделябри з чистого кришталю та бронзи, характерні французькі штори з дорогих тканин, зручні та ошатні глядацькі зали з бархатним занавісом та дорогими декорациями і живописні полотна та портрети героїв довкола чи скульптури вождів. Публічні місця були місцями демонстрації величі та сили не лише для партії перед радянським класом, а і для локального партійного та заводського керівництва. Нерідко покращення та поповнення «багатств» палаців культури відбувалося систематично ще після завершення будівництва.

Однією з причин появи знаменитої ухвали «Про усунення надмірностей в проєктуванні і будівництві» в 1955 році стала критика найвищого партійного керівництва на чолі з Хрущовим стосовно марнотратства державних коштів у сталінській архітектурі (сталінський ампір). Ідеї спрощення архітектурних форм, мали місце в союзі ще до хрущовської реформи. Такий тип архітектури був притаманний архітекторам-конструктивістам у 20-30-х роках ХХ ст. Конструктивізм був названий чужим ідеалом пролетарської держави, а авангардний стиль поступився Сталінському баченню архітектури. Водночас, а особливо після війни, яка перетворила значну частину радянського союзу на руїну, Хрущов виступив за зниження вартості будівництва на користь квадратних метрів житлових площ для пролетаріату. Одразу після того, як Микита Хрущов змінив на посаді свого попередника, у СРСР почалась архітектурна реформа, яка ознаменувала десталінізацію. 

У великих містах створювались спеціальні інститути, які займалися розробкою та адаптацією «типових проєктів». Тоді ж і з’являється таке явище як «хрущовки». Об’єкти типових проєктів (серійних) набували індивідуальності завдяки функціональним елементам — конфігурації сходів, вікон та ін. — та декору в залежності від місць їх реалізацій. Існуючі проєкти архітектурних об’єктів в оперативному порядку почали зазнавати трансформації. Палаци культури почали позбавляти можливості поповнюватися дорогими елементами декору та інколи навіть позбавляли існуючих: з фасадів зникали колони та інші ошатності, а іноді від деяких елементів, які були спроєктовані до реформи, просто відмовлялися в ході будівництва. В результаті таких дій, деякі з об’єктів ставали досить оригінальними та самобутніми. Одним з таких об’єктів, який важко ідентифікувати за стилістичними ознаками, є Річковий Вокзал на Поштовій площі в Києві. Олексій Биков називає цю будівлю «протомодернізмом». 

По справжньому актуальним стає архітектурний стиль модернізм. Для масового будівництва житлових площин використовують «типові проєкти» (серійні), але як і раніше особливу увагу приділяють розробці інфраструктурних об’єктів, таких як Палаци культури, адміністративні будівлі, Палаци піонерів, Палаци урочистих подій, спортивні комплекси (Палаци спорту) та кінотеатри. 

Палаци Культури залишались місцем формування нової радянської людини. Перед архітекторами проєктантами стоять нові задачі: Палаци культури проєктуються з залами, які можуть вмістити понад тисячу глядачів. Більше уваги приділяється спеціальним приміщенням для гуртків не лише для дітей, а й підлітків, молоді та дорослих. У модерністичних палацах культури достатньо місця і для зали урочистих подій, кафе та барів. Наявністю тих чи інших функцій визначалася типологія об’єкту.

У Рубіжному вже на центральній площі міста знаходиться Палац культури, побудований у 1981 році за типовим проєктом. Одразу хочу зазначити, що ще в декількох містах України можна віднайти подібні ПК, але не можна говорити що це однакові Палаци культури, навіть не дивлячись на те, що вони будувались за типовим проєктом. Як і у випадку з Палацом культури в мікрорайоні «Южний», оригінальне та індивідуальне, яке є невід’ємною складовою комплексу, знаходиться усередині. Перше на що хочеться звернути увагу — унікальне та супер-індивідуальне різноманіття гарнітур та елементів декору. Часто умільцям на локальних підприємствах доручали розробку та виготовлення елементів оздоблень в інтер’єрах ПК. Такий підхід був рішенням дефіциту на подібні речі та давав змогу надавати об’єктам індивідуальності. 

Паралельно з архітекторами, над проєктами подібних об’єктів починають працювати дизайнери інтер’єрів і художники. Особливу увагу приділяли не лише оформленню глядацької зали, оздоблюючи її лаковими панелями та м’якими кріслами за індивідуальними проєктами, але справжньою окрасою інтер’єру типóвих ПК ставали «зимові сади». Кременчуцький ПК відомий своїм гігантським вітражем «Козак Мамай», автором якого є Іван-Валентин Задорожний. Та зазвичай імена авторів подібних художніх об’єктів залишаються забутими. В Палаці культури «Хімік» в Кам’янському зберігся вітраж «Наука» художника-монументаліста Ернеста Коткова.

Особливу увагу варто приділити художникам-монументалістам, які дуже часто працювали паралельно з архітекторами над проєктуванням того чи іншого об’єкта. Хрущовська архітектурна реформа стала імпульсом не лише для розвитку модернізму в колишньому союзі, а й зародженню та розквіту українського монументального мистецтва. 

Рельєфи, барельєфи, горельєфи, сграфіто, вітражі, мозаїки та стінописи різних технік прийшли на зміну «надлишковості». Особливу популярність набирають мозаїки, які з’являються як в інтер’єрах, так і часто в екстер’єрах. Художники все частіше обирають монументальне мистецтво для своїх практик, адже для них це змога не лише опанувати нову техніку з використанням специфічних матеріалів, а також можливість працювати з формами. Так, наприклад, для оформлення головного сценічного блоку подібного Палацу культури в Кам’янському були запрошені одні з найвидатніших майстрів монументального мистецтва — художники Ернест Котков та Валерій Ламах.

Розмова про типологію модерністичних об’єктів буде не повною, якщо окремо не прописати питання «типОвих» та «типовИх» кінотеатрів.

У серпні 2020 року ініціатива ДЕ НЕ ДЕ спільно з Вінницькою обласною організацією Національної спілки архітекторів України планували провести архітектурну резиденцію «ДЕмодернізм» на базі Вінницького кінотеатру «Росія». З 2015 року саме в цьому модерністичному кінотеатрі раз на два роки відбувається мистецька резиденція «Над Богом», основною метою якої є актуалізація питання збереження кінотеатрів та популяризація теми збереження модерністичних об’єктів. Це один із найбільших широкоформатних кінотеатрів у всій Україні, розрахований на 1200 посадкових місць. Йому судилося забуття та занедбаність, але попри постійну риторику в «типовості» він залишається одним із найбільших модерністичних об’єктів культурної інфраструктури, що був побудований у 1970 році за індивідуальним проєктом вінницької архітекторки Музи Новакової; спочатку новому символу міста планували дати назву «Лунник».

ТИпологія кінотеатрів дуже різноманітна. За тИпом експлуатації є кінотеатри, які функціонують цілий рік, сезонні кінотеатри та кінотеатри комбінованої експлуатації. Кінотеатри, які функціонували весь рік проєктувались на 500-1500 місць. Сезонні кінотеатри — літні — могли вміщувати до 2500 глядачів. Тип кінотеатру визначався й кількістю кінозалів від 1 до 4.

Кінотеатри визначаються і за тИпом експлуатації: звичайні та спеціалізовані. У свою чергу спеціалізовані кінотеатри можуть бути наступних типів: прем’єрні, студійні, дитячі, кіно-кафе та інші. Важливу роль у визначенні тИпу кінотеатрів відіграють види кінопроєкції: кінопанорама, циркорама, стерео та інше.

У радянський період всі кінотеатри були оснащені конопроєкторами з використанням кіноплівок різних конфігурацій (сучасні кінотеатри можуть проєктувати зображення через цифрові кінопроєктори). Отже, кінопоказ вимагав наступних тИпів кінотеатрів: звичайних, широкоекранних, кашетированних та найбільш коштовних — широкоформатних кінозалів. Широкоформатний тИп кінотеатрів, зважаючи на технічні вимоги до розміру екрану з його співвідношенням сторін (1:2,2) одразу проєктувався з кількістю не менше 800 місць.

З появою в прокаті першої широкоформатної кінострічки — «Повість полум’яних літ» (1961) — у найбільших містах союзу почали будувати грандіозні кінотеатри, які визначаються за тИпом як широкоформатні. Для демонстрації широкоформатних фільмів необхідна була не лише наявність відповідного в масштабі екрану та глядацької зали, а й спеціальної системи стереофонічного звуку. 

Одним з перших кінотеатрів такого типу став проєкт архітекторів Юрія Шевердяєва та Дмитра Солопова для «Росія» в Москві (1961). За радянських часів нерідко були випадки, коли архітектурні проєкти навмисно наближали до подібних проєктів реалізованих в Москві. Дослідник модернізму з Кам’янського Дмитро Кубанов, як приклад, вказує на «Кремлівський палац з’їздів» (1961), який тривалий час слугував «іконою» для проєктування багатьох адміністративних партійних споруд. Певно багатьом локальним партійним керівникам по всьому союзу хотілося створити свій «палац» для власної партійної ячейки. 

Кінотеатрами такого типу могли похизуватися густонаселені міста або столиці союзних республік. Певно, найбільш нетиповий за формою та самим задумом є широкоформатний кінотеатр «Росія» в столиці Вірменії — Єревані. Будівництво цього кінотеатру було завершено в 1974 році за проєктом трьох молодих архітекторів: Спартака Хачикяна, Артура Тарханяна та Грачья Погосяна. Навряд чи комусь спаде на думку називати цей проєкт типовим.

Варто відзначити ще один широкоформатний кінотеатр, а саме — київський кінотеатр «Київська Русь», донині найбільший діючий комунальний кінотеатр України, в якому є дві функціонуючих кінозали. Велика зала була спроєктована на 1600 посадкових місць з рекордним для України за площею кіноекраном. Мала зала вміщувала 300 глядачів, а кінотеатр будувався за індивідуальним проєктом архітекторів В. Таєнчука та Н. Босенка. Він був введений в експлуатацію в 1982 році. Може здатися, що йому судилося отримати назву «Росія», та насправді його поява була присвячена святкуванню 1500-річчя Київської русі. В 1981 році в мікрорайоні Троєщина відкрито чотирьохзальний кінотеатр, спроєктований архітектором Петром Петрушенком, який і отримав назву «Росія» (з 2016 року — кінотеатр «Кіото»).

Вінницький кінотеатр «Росія», збудований за індивідуальним проєктом за тИпом широкоформатний. В основі будівлі є велетенська кінозала на 1200 глядачів, а для демонстрації кінострічок двох типів працювало 5 (!) спеціальних імпортних кінопроекторів, які проєктували зображення на велетенський екран, що трансформувався під проєкцією рухомим занавісом. Ще однією особливістю цієї кінозали була наявність спеціальної системи озвучки кінопоказу з використанням мікшерного пульта. Така система давала змогу використовувати послідовний переклад іншомовних стрічок, де процесом керував звукорежисер, який керувався реакцією та атмосферою в глядацькому залі. 

Оригінальним рішенням було спроєктувати будівлю таким чином, що фасад спрямований не на центральну вулицю, яка на той час носила ім’я вождя, а в бік річки Південного Бугу. На центральну вулицю кінотеатр дивиться фактично глухою стіною (боком). Таке рішення було спричинено бажанням відкрити перед гостями кінотеатру всю красу панорами річки Південний Буг та мікрорайону «Замостя». Панорамний вид був можливий завдяки скляному фоє другого поверху. 

Від центрального мосту через річку Південний Буг до кінотеатру веде каскад сходів. З холу першого поверху, де були кафе та касовий зал, йшли сходи на другий поверх з його просторим фоє, в якому глядачі чекали на показ. Звідси до глядацької зали вели два входи: після закінчення сеансу для виходу відчиняли бокові двері, які виводили глядачів одразу на два протилежні боки кінотеатру. Додатково, входом та виходом на другий поверх слугували характерні для модерністичних кінотеатрів сходи, які по своїй формі є досить типовими (серійними). Але врешті кінотеатр і його інтер’єри є індивідуальними, і вони збережені в досить непоганому стані. 

Починаючи з 90-х років минулого століття, найбільшої шкоди було завдано саме кінотеатрам: у більшості випадків їх перетворили на супермаркети, а деякі повністю зруйнували. Та ще є велика кількість таких, які можна повернути до життя аби вони працювали на благо громад міст та ставали публічними просторами. Перед небайдужою спільнотою, яка опікується збереженням подібних об’єктів та актуалізацією проблематики модерністичного спадку, часто постає питання у збереженні не лише об’єкта, які часто маркують як тИпові, а й індивідуального в цих будівлях, що робить їх самобутніми пам’ятками, які є свідками епохи.

Організатори резиденції для архітекторів «ДЕмодернізм» у серпні 2020 року мали на меті залучити учасників-резидентів та профільну спільноту для розробки методики експлуатації модерністських об’єктів в умовах сучасних міст на прикладі вінницького кінотеатру «Росія». В освітній та публічній програмі передбачалась особлива увага темі «типологія».

За результатами конкурсного відбору «експертами» УКФ проєкт «ДЕмодернізм» не дістав достатньої кількості балів для фінансування. Від одного/ї експерта/ки організатори отримали коментар: «Авторам проєкту варто було б допрацювати моменти, які стосуються “вписаності” кінотеатру “Росія” в сучасний український контекст й розставити відповідні ідейні акценти. Авторам проєкту слід було б: 1. Виступити з ініціативою щодо перейменування кінотеатру “Росія”; 2. запропонувати нову назву для цього об’єкта, що відповідала б його новим функціям; 3. Провести інформаційну кампанію у мас-медіа про доцільність перейменування кінотеатру “Росія”».

Так і виходить, що у питанні збереження пам’яток монументального мистецтва та модернізму радянське минуле перемагає їх українське майбутнє.

За участі Олексія Бикова та Євгенії Моляр