У національному конкурсі Docudays UA відбудеться прем’єра повнометражного дебюту режисерів Яреми Малащука і Романа Хімея. Фільм «Зарваниця», що в англійському варіанті має назву New Jerusalem, працює з українським контекстом, і досліджує зв’язок між феноменом сакральності, зображенням і знаком у культурі.

Те, що одразу впадає в око: у фільмі «Зарваниця» немає не відрефлексованих епізодів і кадрів, введених у надії на багатозначність мистецького чи кінематографічного дискурсу. Скоріше навпаки, режисери використовують масову мову кіно для того, аби проаналізувати тему у більш доступний спосіб. Хоча рівень насиченості повідомлення та ясна артикуляція вочевидь дозволила б виконати роботу і в іншому медіумі. Це вже якась зовсім нова історія, яку цілком можна вважати ознакою часу.

Релігійний досвід постає в фільмі в контексті соціального значення, як практики, що об’єднують певну спільноту людей. Утім, усе об’єднання відбувається навколо саме візуального та знаків. Під час паломництва люди долають чималу відстань аби вгледітися в лінії та плями на скелі і побачити в них «щось», що бачать інші, які розділили разом із ними паломницький досвід. «Щось» можна «узріти» невеликим колективом, підтримуючи звичну комунікацію. Хтось плаче, чи то від «побаченого» в кам’яних візерунках, чи то від сильної напруги бажання побачити, або страху не побачити нічого. Той, хто поруч, з тривогою вдивляється в заплакане чи застигле обличчя, намагаючись уже по цих афективних слідах упіймати «щось». Це екстатична дія, що виглядає як перформанс, і охоплює прочан ланцюговою реакцією.

У структурі наративу «Зарваниці» важливу функцію відіграють коментарі героїв, які й самі пов’язані з виробництвом медіа реальності. Спочатку ми спостерігаємо прочанську ходу без пояснень, поки в епізоді не з’являється кореспондент, який уперше коментує подію клішованою телерепортерською підводкою. Саме цим впевнено акцентується дистанція до того, що відбувається на екрані, яку можна вважати й лагідною настановою для глядача, і особливим інструментом оповідання. Найбільш важливою фігурою інтерпретатора виступає фотограф, хоча, формально головних героїв декілька, саме він об’єднує наратив і забезпечує екранну реальність вагомим коментарем.

Фотограф виступає і свідком паломницької подорожі й, так би мовити, автором цієї реальності та події. Силою, наданою йому цифровими технологіями та програмним забезпеченням він знищує та переміщає пікселі, аж надто ті, з яких складається на фотографічному зображенні ікона. Поки фотограф, який за визначенням має опосередковані стосунки з реальністю, демонструє магію Епіфанії та цифрового явлення за допомогою фоторедакторів, паломницям і паломникам для цього не потрібно нічого, окрім плям на камені, уявлення й бажання стати частиною спільноти.

Як відомо з численних теоретичних текстів, фотографія є й індексальним і іконічним знаком. Хоча цифровий знімок і має вочевидь набагато слабший стосунок до індексу аніж аналоговий, усе одно він не позбавився цих зв’язків. Складні стосунки фотографії з поняттям «документальності» вже також описані багато разів: вона і конструює це поняття, вона ж його і підриває зсередини. Цікаво, що документальне кіно, з цієї точки зору, не привнесло нічого нового у дискусію про засоби репрезентації та реальності: воно так само постає свідченням, і водночас — абсолютною конструкцією реального, з очевидними засобами: кадруванням, довжиною, драматургією.

Нині будь-який сучасне мистецьке висловлювання виглядає напрочуд наївно, без осмислення власного контексту існування. Фільму «Зарваниця» вдається без втрати цілісності наративу поставити питання про апропріацію «документальності» та «справжності» кінематографічним і мистецьким дискурсами. Таким чином фільм ніби коментує себе і віру в сконструйоване диво мистецтва, яка попри весь застосований критичний інструментарій і технологічну фрустрацію, досі не згасла.

Аналізуючи дивовижну спільноту вірян, що процвітає на уламках цифрового світу, фільм дає надзвичайно точний коментар стосовно умовних «нас» — глядачів і глядачок, споживачів і споживачок візуального мистецтва в європейській культурно-філософській парадигмі, що розділяють афект справжності чи достовірності. Спільноти, яка кожного разу усіма правдами й неправдами конструює з цього досвіду причетність одне до одного, відчуття принаймні якоїсь цілісності чи зв’язку.

Здається, доки ми довірятимемо собі, своєму зору, доти наша віра в зображення, рухоме чи нерухоме, його здатність хоча б якимось чином свідчити про реальність, палатиме в наших уже давно скептичних серцях.