Я хочу, щоб людина мовчала, коли вона перестає відчувати.

Андре Бретон. Перший маніфест сюрреалістів

Cубота, 30 травня, +10, дощ, відкриття виставки «()», яку організували куратори та художники Клеменс Пул та Нікіта Кадан у своїй орендованій квартирі на Бехтеревському провулку. Її назва та концепція відсилають до ідей сну, проговорених у маніфестах сюрреалістів.   

Провулок, названий на честь невролога та психіатра Володимира Бехтерєва, раніше називався Діонісівським. Поруч із ним знаходиться Покровський монастир. У будинку, що не зберігся до нашого часу, кілька років мешкав Михайло Булгаков. У кімнаті, яку зараз винаймає Нікіта Кадан, раніше жила художниця Ірина Кудря та музикантка й менеджерка Анна Хвиль.

Дощ стіною. Здається, що на вулиці холодніше, ніж насправді. Не зрозуміло, який сезон: надто тепло для осені, хоч і вогко, надто холодно для літа, хоч і зелено, надто пізно для весни, бо вже травень. Я їду на виставку разом із архітекторкою Даною Косміною та художницею Аліною Клейтман, на таксі. Сидячи попереду, Аліна про щось перемовляється з таксистом — здається, про маску чи ремінь безпеки. Ми під’їжджаємо до будинку, я ніколи не була на цьому провулку. Високоповерховий будинок, вхід до під’їзду маркований ланцюжком із мішками з чимось важким. Певно, сусіди щось носять, а для нас радісно відкриті двері — заходимо, підіймаємося на 4-й поверх. Дорогою вдягаю маску. Роблю це, бо бачу наших приятелів, які виходять після перегляду виставки в масках… На виставку потрібно було записуватися, кожній групі була відведена одна година. Ми приїхали о 14:00.

Відчиняємо двері, намагаюсь пам’ятати, що я у квартирі на виставці під час пандемії. Проте очі знаходять друзів, руки — обійми. Я хочу якомога швидше прокинутися, схилити голову, уважно роздивитися роботи. Цей метод рідко працює, і я відчуваю, що й зараз не вийде. Око вже встигло вихопити у просторі те, що йому сподобалося. Роботи не підписані, я впізнаю деякі. Ось Нікіти Кадана та Анастасії Потьомкіної «День крові», картина Давида Чичкана, графіка Вови Воротньова, живопис Юрія Лейдермана… Ось воно, робота Анатолія Бєлова, 2004 рік. Я потім дізнаюся, що це — його дипломна робота, ілюстрації до «Сатирикону» Петронія. Одразу після випуску Людмила Березницька купила усю серію. А нещодавно у групі «Сіль і Перець» Костянтин Дорошенко виставив її на продаж. Художник Олексій Золотарьов купив цю роботу, дав її на виставку, та обіцяв пізніше подарувати Анатолію. Поруч із графікою Бєлова роботи Катерини Лібкінд. Легкі, майже непомітні здалека рухи на папері. Живопис Юрія Лейдермана — картини, зроблені із фотографій-документацій акцій учасників Московського концептуалізму, із циклу «Пісня “Товариш”» та картина «Атака кінноти Яна Собеського». Робота Бабі Бадалова — куртка на стіні. Вона нагадує про завершальну виставку в Кмитівському музеї, яку також курував Нікіта Кадан. На ній був представлений костюм львівського художника Андрія Сагайдаковського. Графіка Вови Воротньова, приємні спогади про ідеї фланерства. 

На столі перед підвіконням з ноутбука програється фільм Антігони, знятий в Польщі. Рухомі скульптури, два чоловіка імітують пози чи то сексу, чи то насилля. Затиснутий між склом книжкової полиці, лежить скелет Ісуса в труні — малюнок Євгена Голубєнцева, який Нікіта Кадан купив у галереї The Naked Room через якийсь час після виставки «Ательє Нормально», організованого художниками Катериною Лібкінд та Станіславом Туріною. На стіні поруч висять ще кілька робіт учасників «Ателье Нормально». На балконі палять і розмовляють, у коридорі лунає голос Катерини Лібкінд з аудіороботи, вона розповідає свої сни. Я намагаюся зрозуміти, про що йде мова, та чи не надто близько я стою до людей.

Між кімнатами Клеменса Пула та Нікіти Кадана знаходиться кухня — вона маленька, в ній є холодильник, плита, посуд, шпалери із зображенням плиток шоколаду, робота Аліни Клейтман «Щоденні рекорди». Метаморфози, галюцинації, сон та муки. На фотографіях та відео у художниці величезного розміру язик, який стає все більшим і більшим, вивалюється на підборіддя, груди, поки художниця їсть, спить та фарбується. Мене запитують, чи буде екскурсія.

Кухня — спільне місце, де Нікіта Кадан і Клеменс Пул готують, говорять, зустрічаються з тими, хто прийшов в гості.

Я заходжу до кімнати Клеменса. Справа від входу стоїть поличка з книгами, невеликий бар, я проходжу повз, аби не роздивлятися інтимні дрібниці власника. Посеред кімнати, як у класичній спальні, стоїть велике ліжко, над ним на стіні висить графіка Анатолія Бєлова. У куті представлено відео — робота Клеменса, короткий фільм, в якому з типового американського будинку хтось виносить речі на звичайну американську вулицю, наче переїжджає. У цьому спокої типового й звичайного раптом стає тривожно. Виявляється, під час зйомок в цьому районі відбувалася небезпечна ситуація — хтось підкидував у поштові скриньки бомби, й жителі разом із поліцією намагалися спіймати цю людину. Чутно голос, який по радіо чи телевізору повідомляє статус того, що відбувається у районі та на якому етапі пошуки. 

На вікнах балкону наклеєні роздруковані фотографії, здається, що це люди в клубі. Темні фото, на них фігури, гра світла й тіні. Це робота художниці Аараті Аккапеді, фото з її сімейного архіву. Клеменс говорив, що хотів представити роботи художників, які не прямо говорять про карантин. Не про заточення у стінах та не про страх навколо, а про переживання себе у цьому часі, про дії, які ти робиш, про що згадуєш, мрієш або сниш. Клеменс відтворював деякі роботи авторів самостійно, адже безпечно їх передати не було можливості. На столі перед підвіконням представлена робота індійського художника Аджит Недумангада — столові предмети, загорнуті у фольгу, шматок хлібу для тосту, в який вставлені наче саморобні шипи із фольги. Клеменс показав інстаграм художника — він також робить із різних підручних (чи ні?) матеріалів серп та молот. Я почала стежити за ним в інстаграмі, він — за мною. Як ви там? У тебе класні роботи, ми дивимося їх на виставці в Києві. Крісло радянського періоду, загорнуте пластиком. На ньому радіоприймач, який Нікіта та Клеменс знайшли у квартирі, з нього також доносяться записи з переказами чиїхось снів. 

На іншому балконі (їх два, один — Клеменса, інший — Нікітин) на підвіконні стоїть робота Зіни Ісупової — зроблений за принципом діорами малесенький бункер із фігурками людей, що продовжують робити та споглядати сучасне мистецтво в підвалі після кінця світу. Якщо стояти у проймі між балконом та кімнатою видно картину Давида Чичкана. На ній зображена кураторка Ганна Циба із книжкою на колінах, яка дивиться на коронавірус за вікном. 

На вулиці світлішає, перестає йти дощ. Ми виходимо у двір, де експонується робота Дани Кавеліної «Концтабір — місто сонця». У дворі стоїть стіна — це все, що залишилося від будинку, за збереження якого боролися активісти. Вона огороджена невеличким дерев’яним парканом, мов дерево в садку. На стіні приклеєна робота Дани Кавеліної — малюнок із зображенням шибениці посеред площі. Під час Другої світової війни, в одному з фашистських концтаборів, була така площа із шибеницею, на яку міг піднятися кожен охочий.

Ми стоїмо у дворі. Крізь хмари вже видно сонце.

Я й не думала, що мені не вистачатиме виставок як можливості побачити мистецтво наочно. Створений діалог між художниками різних країн, що перебувають на карантині, виявився інтенсивним, особливо, у поєднанні зі стриманим діалогом між кураторами виставки Клеменсом Пулом та Нікітою Каданом. Різні спогади, сни й переживання — від художників із США та Індії, дають відчуття широти й безмежності простору, якої так не вистачає часом.

Наступного дня я спілкувалася про це з одним із гостей виставки, арт-критиком Алексом Фішером, який приїхав в Україну досліджувати мистецтво за програмою Фулбрайта. Ми зійшлися на тому, що щирість у взаємодії з іншим дає змогу зрозуміти те, що насправді відбувається, що вдало відкрили «новий виставковий сезон» та вчасно пішли зі святкування. 

*Назвою завдячую Аміні Ахмед

За редагування тексту дякую Ганні Цибі

Світлана Лібет