Підтримати

Катерина Рай: «Ми переходимо у новий світ — вигаданий»

exc-5eaad60446dc317f0142cb65
exc-5eaad60446dc317f0142cb65

Катерина Рай — кураторка та мистецтвознавиця. Зараз вона курує скульптурний проект M17 Sculpture Project, міжнародний скульптурний форум Reforming space, резиденцію Radius, а минулого року була кураторкою проекту Frontier VR Art Festival, першого українського фестивалю мистецтва віртуальної реальності. У ньому брали участь не тільки медіа-митці, але й такі художники як Микита Кадан та Ксенія Гнилицька, для яких це був перший досвід роботи з віртуальною реальністю.

Ми поговорили з Катериною про можливості VR мистецтва, його розвиток у світі та в Україні, кризу інституцій та тривимірне мистецтво.

Експозиція Frontier. Фото надані Катериною Рай

Експозиція Frontier. Фото надані Катериною Рай

Сфера твоїх зацікавлень та більшість проектів пов’язані зі скульптурою, а влітку, як кураторка, ти зробила проект з VR та AR мистецтвом Frontier. Як відбувся цей стрибок між такими різними сферами?

Це тільки на перший погляд не пов’язані між собою сфери. Якщо сприймати мистецтво цілісно і не ділити його на медіа, види або жанри (хоча в сучасному світі такий розподіл вже не є актуальним), а дивитися на глобальний мистецький процес, то цілком зрозуміло, чому нас із художниками зацікавили новітні технології. Я дивлюся не на нові технології, а на нові інструменти, які можуть дати митцю більше засобів для висловлення ідей.

Ми останнім часом багато чуємо, що в мистецтві нічого нового не відбувається, що все в художній мові тільки «перефразовує» з ХХ століття. Тобто, засоби висловлювання лишаються незмінними. Чому нічого не відбувається, що могло би кардинально змінити підхід? Якщо згадати ХХ сторіччя і зародження авангарду, то саме розвиток науки і техніки спричинив нові тенденції в мистецтві.

У 2017 мене запросили курувати виставку в галереї «Митець» від Київської організації НСХУ. Виставкове приміщення там маленьке. Тому, аби зробити виставку скульптурної секції потрібно було поставити митцям багато умов: наприклад, що вони можуть презентувати тільки одну работу, обрати конкретний розмір, тощо. Обмежень багато, а мені хотілось зробити щось вражаюче. Тоді я познайомилась з Ярославом Капланом, який займається VR та AR, і для мене відкрився новий світ. Я запропонувала митцям, які працюють з матеріалом — Назар Білик, Олексій Золотарьов, Катя Бучацька та інші — зробити виставку з новими технологіями. Спочатку вони поставились до цієї ідеї скептично, але мені здалось, що в нових технологіях є великі можливості для скульпторів.

У нас немає інституції, яка б систематично розвивала скульптуру і тривимірне мистецтво, немає окремого музею і галерей, які могли б професійно, з урахуванням (або використанням) новітніх можливостей презентувати об’єкти сучасної скульптури, до прикладу. Тому, ми почали такий експеримент (мається на увазі проєкт «Умовний спосіб» — прим. ред.), в якому митець звертається до своєї пластичної мови та своїх тем, але в VR.

Дев’ять об’єктів ми помістили в ідеальний простір віртуального світу, в умовну галерею, в якої не було обмежень по технічним характеристикам зали. VR не дає 100% задоволення в формальному плані, наприклад, не всі текстури або кольори доступні. Тому, якщо говорити саме про скульптуру, то в процесі її створення віртуальну реальність можна використовувати поки що тільки як допоміжний інструмент.

Згодом ми подумали, що чому б не зробити наш проєкт ширше — і не вийти з ним на вулиці. Минулого року ми (Конгрес активістів культури, ГО Арт оптимісти, Харківська академія візуального мистецтва) реалізували проєкт Frontier за підтримки УКФ. Ідея полягала в тому, аби завдяки новим технологіям дослідити виклики міст та запропонувати певні рішення.

У Києві та Харкові ми обрали місця і за допомогою додаткової реальності «інтегрували» мистецтво в місто: розмістили QR-код, який показував би на екрані телефона скульптури, створені митцями для проєкту. Тобто, вирішили показати, як мистецькі твори виглядали б в місті, якби не було обмежень.

Експозиція Frontier. Фото надані Катериною Рай

Експозиція Frontier. Фото надані Катериною Рай

Тобто, для тебе поєднання VR та мистецтва — це, перш за все, можливість не обмежувати себе?

Так, але все одно ці обмеження виникли.

Наприклад, у фестивалі погодився взяти участь Нікіта Кадан. VR дав йому можливість «реалізувати» твори Василя Єрмілова, які, напевно, ніколи не з’являться в українських містах. Звісно, були виклики, бо інструменти, колір та текстура в віртуальній реальності ще не довершені. Але в цьому проєкті було важливіше те, що ми спонукали аудиторію подумати над значенням public art, замислитись над об’єктами, над генієм Єрмілова. Адже одна з ідей фестивалю — щоб ці проєкти спонукали до соціокультурних змін, щоб глядачі замислились над важливістю арт-об’єкта в місті. Мені здається, що мистецтво в громадському просторі дає можливість навчати мислити та естетично сприймати.

Мистецтво віртуальної реальності — це мистецтво, яке вже існує в усьому світі. Це вже новий етап, коли з діджиталізації ми переходимо в новий світ — вигаданий. Звісно, мистецтво так чи інакше вигадане. Але досі воно залишалось в площині дотику, конкретного сприйняття у просторі. Сприйняття мистецтва взагалі залежить від простору: на якому рівні знаходиться робота, як її освітлено, який вона має навколо архітектурний контекст. У віртуальному світі ці всі фактори не мають впливу. Ти втрачаєш відчуття часу, ваги, предметності. VR розвивається скаженими темпами, а ще це можливість скомпонувати реальний світ в віртуальному, щоб показати яким він міг би бути.

Ти називаєш можливості для глядача. А як щодо художників? Адже художник, який працює в віртуальній реальності, все одно працює з рухами, наприклад.

Мені здається, що це інша філософія. Одна справа, коли ти висікаєш чи нарощуєш форму своїми руками. Зовсім інша, коли у тебе є тільки джойстик і форма з’являється вже в віртуальному світі. Це різні речі. Багато скульпторів це помічають. Після досвіду в VR вони сказали, що їм більше подобається саме матеріал та робота з ним, їм важливо відчувати запах фарби, порівнювати кольори, відчувати матеріали. Взагалі, будь-які медіа не можна порівнювати: вони різні і одне не може замінити інше. Те, що можливо в VR неможливо в реальному житті і навпаки.

Як думаєш, з чим пов’язано те, що віртуальна реальність в Україні не така популярна серед художників та кураторів, як медіа?

Насправді, є люди, які цим цікавляться, а VR та AR все більше з’являється в мистецькому середовищі. Наприклад, Sensorama створила проєкт для NAMU в доданій реальності і музей це сприйняв. Виставка в Мистецькому арсеналі Параски Плитки-Горицвіт була також з елементами віртуальної реальності — на виставці можна було «походити» по її будинку. Школа візуальних комунікацій зробила курс для митців, які хочуть навчитись VR та AR. Тобто, це викликає зацікавленість.

Але віртуальна реальність — достатньо дорога. По-перше, щоб її використовувати, треба знати і розуміти як її використовувати і навіщо. По-друге, вона не є поки що довершеною. А ще художники звикли працювати з тими матеріалами, з якими їм комфортно, а VR поки що для них не до кінця зрозумілий інструмент. Це питання часу.

Насправді, віртуальна реальність — це тільки одна з нових медіа. Ще є Artificial intelligence, біоінженерія, тощо. Коли я була в Лондоні, то спілкувалась з митцями, які працюють з такими медіа. Один сказав, що працювати тільки в комп’ютері йому дуже комфортно: не треба винаймати майстерню, платити за матеріали та світло, думати як продати об’єкт. Але це все психологія митця і я вважаю, що світ ніколи не відмовиться від реальності. До того часу, поки ми не почнемо себе завантажувати в матрицю. А поки ми їмо реальну їжу, кохаємо реальних людей і народжуємо реальних дітей, VR буде тільки одним з інструментів.

В мене виникає одразу три питання: як продаються такі роботи? Чи є колекціонери які вже колекціонують VR? І де «тримають» таке мистецтво?

Є креативна індустрія і ринок нестандартних рішень, а ті ж IT компанії та бізнеси потребують нових технологій. Раніше ніхто не розумів, як можна купити шматок стіни з малюнком Бенксі. А тепер цим нікого не здивуєш. Тому, звісно, мистецтво в віртуальній реальності продається. Але не в Україні. У нас навіть не продається ленд-арт та відеоарт.

Власне це мене і дивує. Якщо відеоарт досі не всіма сприймається, як мистецтво, яке потрібно включати в колекції, фонди та досліджувати, то як ми перестрибнули до віртуальної реальності?

Зараз ще мало контенту в VR та AR, тому він ще не популярний. Треба також зрозуміти, що саме визначати як мистецтво віртуальної реальності. Справа також в освіті. Тому, що в деяких художніх академіях не вчать і навіть не говорять про актуальне мистецтво.

Таке враження, що у нас академія — це щось недоторкане, що не змінюється і не трансформується. Я навчалась в НАОМА на мистецтвознавця і ми завершували навчання ХХ століттям. Коли я вперше побачила в галереї виставку Нікіти Кадана з використаними презервативами — у мене був шок. Потім я почала ходити на виставки і самоосвідчуватись. Тобто, між реальним світом мистецтва і академією величезний розрив. В академії не всі знають хто такий Йозеф Бойс, для всього світу подібне мистецтво вже стало історією, а для нас це досі щось незвідане.

Навіть на поняттєвому рівні в Україні існує проблема: що можна назвати скульптурою, інсталяцією, саунд-артом і яка їх роль. Я вважаю, що міжнародні резиденції та мистецькі обміни в цій ситуації дуже важливі. Митці — це амбасадори культури, вони часто знаходяться емоційно в одній площині. В мистецтві народжуються нові ідеї та цінності, а вони можуть народитись тільки в умовах розуміння загального контексту.

Експозиція Frontier. Фото надані Катериною Рай

Експозиція Frontier. Фото надані Катериною Рай

Також є проблема загерметизованості інституцій. Паскаль Ґілен пише, що інституціям треба виходити в місто, аби показати, що мистецтво та культура не відірвані від життя. Через це, власне, і з’явилось мистецтво в публічному просторі.

В інституціональній структурі в світовому мистецтві існує певна кулуарність, герметичність і снобізм. Ми ніби живемо у відкритому світі, але якщо сьогодні ти не виконуєш умови інституції, то ризикуєш стати аутсайдером.

Інституції були створені для систематизації культури, аби надати умови митцю та допомогти створити новий культурний продукт. Але вони де в чому диктують свої правила, держава їх почала використовувати для досягнення своїх цілей. І це можна розцінювати як певну не свободу. В пошані теми, які хвилюють сучасні держави: гендерна рівність, соціальна толерантність, екологія, перенаселення тощо. Але, насправді, ці теми часто продиктовані. Якщо митець хоче бути прийнятий в проєкт, отримати фінансування, то він часто зобов’язаний працювати з цими темами. Але не треба забувати, що митець сам по собі є цінністю і його ідеї мають право торкатись або не торкатись цих тем. Тож митець або піддається впливу інституції, або ламається та йде в комерцію, або стає аутсайдером, або сам стає інституцією. Яскравим прикладом в Україні може стати Олексій Золотарьов, що у власній майстерні зробив міжнародну резиденцію для скульпторів та експертів Radius, або художник Михайло Алексеєнко, що створив інституцію «Квартира 14» і організовує мистецькі проєкти в квартирі на Троєщині.

В Україні взагалі цікава ситуація: у нас ще навіть не зародилась стала система інституцій (не враховуючи деякі поодинокі приватні ініціативи), а в світі вже існує певна їх криза.

Особисто я вважаю, що інституціональний розвиток вкрай важливий для культури країни перш за все для налагодження міжнародної співпраці. І важливо, щоб держава формувала та підтримувала цей сектор, залишаючи його незалежним. В Україні успішно почала формуватися система державних інституцій, але на превеликий жаль, у світлі останніх подій вона ризикує бути зруйнованою.

Розкажи трохи більше про міжнародну інтеграцію сучасної української скульптури та загалом тривимірного мистецтва, про те, як воно видозмінюється.

За останні декілька років відбулося багато важливих (хоча і абсолютно різних) подій у сфері тривимірного мистецтва в Україні та за її межами. Наприклад, Нікіта Кадан презентував проєкт «Project of Ruins» в музеї Mumok у Відні. В якості головного медіа митець обрав скульптурну інсталяцію, що є видом тривимірного мистецтва. Кадан відтворює постаменти пам’ятників Артему в Бахмуті та Святогірську, а також пам’ятника Тарасу Шевченку в Полтаві, створених у 1920-і роки Іваном Кавалерідзе. Через естетику цих об’єктів він розкриває головну ідею власного проєкту, що об’єднав три теми: українського авангарду, війни і політики декомунізації. Це виставка про політичний вимір історії мистецтва. Про те, як комуністичний сенс авангарду 1920-х вступає в протиріччя з оптикою декомунізації, а війна на сході країни змушує по-новому поглянути на його національний вимір. Я вважаю, що ця подія підняла на новий рівень розвиток сучасного мистецтва України, але на жаль не всі помічають та цінують такий крок.

Також на базі M17 Sculpture Project було започатковано професійну премію для українських скульпторів. Ми відкрили open call та запросили три міжнародні експертки обрати шорт-лист із запропонованих проєктів. Ліза Парола (фундація Маріо Мерц), Хелен Фібі (Йоркширський скульптурний парк), Маріанна Вагнер (Скульптурний проєкт. Мюнстер) мають абсолютно різний досвід в області тривимірного мистецтва та працюють в різних по структурі інституціях. Вони обрали 12 номінантів, і їх вибір був досить несподіваним та різноманітним. Більшість проєктів експериментальні, а серед номінантів опинились і архітектори, і художники світла, і ленд-артисти, і скульптори.

Експозиція Creating Ruin Кадана в MUMOK. Фото надані Катериною Рай

Експозиція Creating Ruin Кадана в MUMOK. Фото надані Катериною Рай

Які критерії важливі для міжнародних кураторів, кого саме вони обирають? Чи має значення тема: глобальна чи локальна?

Вони дивляться на «спорідненість» об’єкта з місцем, на оригінальність ідеї та те, як митці розкривають тему. Головна тема цього року — коріння та пилок. Експертки були на початку спантеличені темою, але врешті вона виявилася цікавою та глибокою. Ще запитували чому чоловіків скульпторів більше, ніж жінок. Але це не був наш свідомий вибір, учасники самостійно подавались через open call і, дійсно, в Україні скульпторок менше.

Тобі не здається, що українське сучасне мистецтво досить локальне і вкорінене, але саме тому цікаве? Тому що теми, з якими працюють сучасні митці, досить різні.

Мистецтво в Україні — це відображення соціальної структури. Тут, на мій погляд, так само не вистачає цільної ком’юніті людей зі схожими цінностями. Я часто знайомлюсь з новими людьми, зазвичай молодими, які відкриті, свідомі, підтримують ліберальні настрої. Але вони зовсім не знайомі з українським сучасним мистецтвом. Я починаю показувати в Інтернеті роботи тієї ж Паркомуни, розповідати. Вони в захваті, але нічого не чули про це. Тобто, проблема не в тому, що людям не цікаво чи не зрозуміло. Проблема в тому, що ніхто про це не розповідає. Чому так відбувається? Бо існує певна герметичність в процесах мистецтва. Я вважаю, що, варто інтегрувати сучасне мистецтво в освітній процес у школах.

Ще одним викликом є те, що культура в Україні розподілена на певні сектори, які герметичні та не мають діалогу та колаборації. Саме тому для мене тепер побудова спорідненої професійної мережі — це важливий соціальний експеримент.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: