Катю, в контексті твоєї власної художньої практики, що для тебе є найбільш цінним, на що ти звертаєш особливу увагу?

Це дуже загальне питання, але спробую відповісти. Я радію, що в мене зараз зникло це відчуття, що я обов’язково маю щось робити, «тому що я людина-художник і в мене має бути одна, а ще краще дві персональних виставки в рік». Для мене візуальна форма — це, можна сказати, побічний продукт того, що зі мною відбувається. Я не займаюсь придуманими ідеями — вони формуються самі. Я лиш радію їм і готова втілювати. Останнім часом мені відгукується фотографія як інструмент, і я з нею, власне, і працюю. Якщо говорити про медіа, які я зараз використовую — це фотографія в контексті артбуку. В форматі, коли вона сприймається, перебуваючи в руках. 

Говорячи про артбуки — це один із твоїх улюблених медіа, наскільки я розумію. Чим тобі цікавий його формат? Що дає ця тактильність та матеріальність книжки як об’єкта? 

В академії я якимось містичним та випадковим чином потрапила у майстерню книжкової графіки. При тому, що взагалі я не ілюстратор, — як це я зрозуміла майже одразу — а там в основному була робота саме з ілюстрацією. Проте книжкова форма стала для мене максимально комфортною і сповненою потенціалу. Мені подобається працювати з усіма органами чуття та щоб глядач провів певний час з об’єктом — і з книгою це стається. Це водночас і статична, і динамічна форма. Вона розвивається у часі (ти гортаєш): глядач диктує темп, коли ритм вже наданий художником. І це така цікава взаємодія. Для мене дуже важлива тактильність, фактура. Ті сюжети, які через мене проходять, є досить камерними, не потребують монументального простору. Мені теж цікава книга як об’єкт у просторі, як форма, без звичної функції. Згадуючи знову академію — десь через рік після знайомства з книгою як медіа, я зрозуміла, що для мене в ній найцікавіша конструкція, і наповнення не може існувати окремо.

Нещодавно у видавництві Ist Publishing вийшов твій новий артбук I Love you. Яка ідея за ним стоїть?

Це якраз той випадок, коли це — постпродукт. Тут дуже проста метафора, але вона для мене небанальна і не нудна, тому що це документальна серія, це життя двох живих квіток. Для мене це про рівні зрілості, в будь-якому сенсі розуміння. Подібна циклічність є у всіх. Вона має різний ритм, різний проміжок часу, різний діапазон. Якщо ми говоримо про людей, то вони теж мають різний ступінь розвитку, незалежно від їхнього віку. В якийсь момент ці лінії росту пересікаються. Це може бути дуже красиво, але це нічого не гарантує — і це теж прекрасно. Для мене це історія саме про повагу до циклічності, в даному випадку двох. Смерть — це частина циклу зрілості. 

Фотографії, представлені в артбуці — чорно-білі. Що для тебе значить чорно-біла фотографія? 

Справа у тому, що колір дуже голосний, а для мене більш важливою була сюжетна лінія. Я також розуміла, що це буде естетична фотографія, але це все досить інтуїтивно. Я не проводила певний аналіз, але відчула, що з чорно-білим історія буде більш пріоритетною, ніж колір. Це аналогове фото, на плівку, що теж важливо, тому що з цифровою фотографією я не можу працювати, якщо говорити про неї як про форму в мистецтві. Для мене важливо, щоб робота продовжувала жити і формуватись до останнього етапу виробництва. З цифровою фотографією так не відбувається. Робота машини об’єктивізує. Я не кажу про такий вид фотографії в практиці інших художників, але в моїй вона, як виявилось, не підходить. Тому я працюю тільки з плівкою. І в даному випадку ручний друк — це те, що дає можливість жити цій фотографії через усі ці етапи: з плівки — на папір. Живий процес, котрий залишається суб’єктивним до останнього етапу. І це мене приваблює.

У статті «Між любов’ю та болем: як сьогодні кохають» на Your Art авторка пише, що уособлення розсинхронізації півоній в I Love you перекликається із твоїм особистим досвідом розлучення. Подібна відвертість є досить сміливим кроком. Наскільки ти вразлива до оцінки публіки?

В цій роботі, навіть у її описі, немає особистої історії. Я абсолютно вільно можу нею ділитись, але вона не належить публіці. Моє відношення і до цієї роботи, і до цієї історії глядач не може змінити, оскільки вона — суб’єктивна. Те, що я відчуваю, на моїй території навряд може піддаватись сумніву, хоч комусь може здаватись інакше. Питання може звучати як «цікаво чи не цікаво», але осуду тут не місце. Натомість для мене цінне розуміння та спілкування з глядачем поза упередженнями. Тут мова мистецтва є певною чуттєвою мовою, і тому у неї більше шансів бути зрозумілою. Тим, хто її розуміє. 

А як тобі вдається балансувати між особистим та публічним?

Я і не балансую. Взагалі, для мене мистецтво — за що я його найбільше ціную — це майданчик, де можна бути будь-яким. Наприклад, одна з тем, які мені зараз цікаві — це те, що люди, які не були дуже активними в своїй соціальний позиції і не проявляли її голосно, зараз досить енергійно висловлюються. З приводу будь-чого. Трігерними темами стали, до прикладу: харчування, здоров’я, вакцинація. Тоді як раніше художники не часто порушували  ці теми, їх важко уникнути у соціальному спілкуванні сьогоднішньої реальності. Різні погляди формують нові відстані між людьми. Можна мати різне відношення до вакцинації, але залишатися близькими у полі мистецтва. Для мене це багато у чому про недосконалість вербальної комунікації. Тоді як в полі мистецтва можна сказати все і не бути осудженим. Тобто я зазвичай не пишу на своїй сторінці якісь внутрішні інсайти — я не відчуваю потреби поділитись із великим колом людей своїми особистими переживаннями. Але коли це переходить в поле мистецтва — слово мистецтво трохи ріже мені тут слух — в якусь конкретну форму, тоді воно перестає бути моїм, особистим. Я не виставляю свої оголені фотографії у себе в профілі на кшталт «Це — я, мене звати Катя і я гола», але коли є фотографія, де я оголена — для мене це окей. Тоді ця фотографія вже не є фотографією мене, а окремим об’єктом. Я не відчуваю, що я оголюю душу, коли показую через візуальну форму те, що є моїм глибоким переживанням. Те, що я роблю — це не є трансформацією болі, це вже постпродукт. Воно не є емоційним, тому не чекає від глядача певного співчуття чи фідбеку. Я нічого не очікую від глядача, але бути в його середовищі мені цікаво.  

У своїй книзі «Про фотографію» американська письменниця та критикиня Сьюзен Зонтаг пише: «Сложилось мнение, что фотографическое видение отчетливее всего проявляется на причудливых или тривиальных сюжетах. Сюжеты выбираются потому, что они скучны или банальны. Поскольку мы к ним равнодушны, на них лучше всего проявляется способность камеры “увидеть”» — чи користуєшся ти подібним підходом у своїй практиці, враховуючи, що представлені зазвичай об’єкти на твоїх фото взяті з буденності?

Це не зовсім підхід. Я не люблю часто змінювати місце, подорожувати з метою отримати враження, постійно пробувати щось нове. Це зайняло час, щоб зрозуміти про себе, що я черпаю силу в буденності, точніше ритмічності. Там, звісно, є і слабкості. Але так з’являється досвід, який можна помножити на всі аспекти життя. Він стає опорою, тоді можна піти глибше. Це про фотографію також.

Поговорімо про зв’язок між твоїми артбуками. У тебе їх більше десяти. Як вони пов’язані між собою?

Прямого зв’язку між ними немає, тобто майже кожен з них може абстраговано існувати один від одного. Кожен артбук має свого роду «присвяту» людині, події, місцю, моменту тощо. Втім вони стоять поряд в інтенції до їхнього створення. Це відчуття є основою назви і серії «Колискова». Для мене метафора колискової — це про дію, якої можна уникнути, але вона стається з надлишку любові. Для мене ухвалювати рішення з відчуття любові, а не страху — це певне формулювання свободи. Це не про емоцію, а про тло з яким ми живемо. Тому що, на мою думку, коли мистецтво робиться з болю — це завжди відчувається. Воно потребує енергії від глядача, оскільки воно недовирішене, недозакрите. Воно теж працює завдяки цьому, часто буває терапевтичним і для самого художника, і для глядача. Але для мене важливо забрати функціональність з мистецтва. 

Яке твоє ставлення до інтеграції книжки в експозиції? Зрештою, ти вже представляла так свої артбуки, і вперше I love you з’явився саме як експонат на груповій виставці «(Ре)контексти. Історії» у 2019 в Малій галереї Мистецького Арсеналу. 

Так, насправді я вдячна цій резиденції, тому що я дуже довго тягнула з тим, щоб надрукувати I love you і з тим, щоб ця серія взагалі сталася. Коли я побачила артбук в матеріалі, я визначилась і стосовно його формату теж. Для мене книжка — це об’єкт у просторі, як скульптура чи інсталяція. Однак робота з формою книги завжди зустрічає багато упереджень. Ми чітко знаємо функцію книги, і це знання живе у нас в тілі: як поводитись з книгою, для чого вона потрібна, що там має бути. Ми обов’язково хочемо приписати книгу до чогось. Звісно, про все є ще стереотипи: і про фотографію, і про відео, і про живопис. Але книга — це, як довгий час вважалось, така максимально утилітарна штука. Її важко сприймати просто як абстрагований об’єкт, але для мене — це об’єкт, безперечно гідний виставкового простору. 

Ще одним з яскраво виражених мотивів, притаманним твоїй художній практиці, є природне (флористичне). В одному зі своїх інтерв’ю ти кажеш: «У меня есть потребность быть рядом с природой и тишиной. Я хочу жить у реки и срывать петрушку с земли, люблю фотографировать цветочки». Що стоїть за цим?

Так смішно це звучить зі сторони. Я про себе зрозуміла, що мені важливо змінювати одне на інше, але у відсотковому відношенні тиші і природи я хочу більше, ніж якоїсь соціальної активності, грубо кажучи, в місті. Мені хочеться мати контакт із землею, водою та їсти живу їжу. Я дуже розбалувалась цим, живучи певний час у домі своїх батьків, і якось мені й не хочеться від цього відмовлятись. Також одне одному не перечить. Я не відмовляюсь від інтернету чи транспорту, чи чогось ще. Взагалі тиша — це життєва необхідність, яка є неочевидним дефіцитом. В місті її просто не існує — є або більше шуму, або меншу шуму. Дуже енергозатратно влаштувати собі тишу через велику концентрацію людей, звуків, емоцій, ідей. Можливо, це прозвучить банально, але ми є частиною природи, що би нам не здавалось. Ми є земля. Ми не можемо існувати окремо. Тому для мене тиша критично важлива і тільки в ній приходять ідеї. Вони можуть стукати, але прийдуть тільки тоді, коли я буду в тиші. До прикладу, з Києвом у мене було завжди так, що коли я там, здається, що все в нормі, а коли я поверталася з поїздки, то завжди відчувала тривогу десь на тлі. Навчаючись в академії, я взагалі не користувалась транспортом (було недалеко, я ходила туди пішки) і, можна сказати, жила в майстерні. У такому форматі це був рівноцінний енергообмін: я отримувала те, що не могла б отримати в якомусь іншому місці, і тоді я нормально функціонувала. А коли я закінчила академію, і особливо, коли народила дитину, то почала відчувати, що це просто постійне виживання. Ритм великого міста неприродній для мене. Втім, я не думаю, що змогла б, до прикладу, жити в селі все своє життя. Мені потрібен баланс.

Як змінилось твоє життя після народження доньки та як це вплинуло на тебе як на художницю? 

Дуже змінилось і дуже вплинуло. Зараз у мене відчуття, що, напевно, кожна жінка, яка народжує дитину, переживає якусь нереальну трансформацію. Мене це глибоко змінило, і я дуже вдячна цьому досвіду, тому що він безкомпромісний. Я взагалі трохи мазохістка, не п’ю знеболювальне, коли болить. Для мене це продовжує бути інтенсивним досвідом. Також з появою доньки досить очевидно і відчутно у моє життя прийшла фотографія. З періоду вагітності я стала відчувати, можна сказати, фізичну потребу фіксації. Говорячи про вплив, я чітко пам’ятаю, коли я була вагітною, прийшло відчуття цінності себе, поза амбіцією в художній практиці. Тіло відкривається по-новому, це вражає. 

Зараз я допускаю, що можу взагалі перестати проявлятись в мистецтві, але мені здається, що так не буде принаймні тому, що для мене навіть чисто практична взаємодія з якимось матеріалом — це максимально ресурсна робота. Так впевнено, як у творчості, я не відчуваю себе ніде більше.

Принаймні два останніх створених тобою артбуки з’явились на основі особистих трансформацій чи переживань («Колискова 1» пов’язаний з материнством, I Love you був створений у період переживання розлучення). Що відбувається з твоїм мистецтвом у періоди спокою та врівноваженості?

Насправді мені важко уявити людину, в якої такі періоди тривають дуже довго. Якщо говорити про «Колискову 1», то вона з’явилась ще задовго до того, як я завагітніла. Я була вагітна вперше і ця вагітність завмерла на 7-му тижні. І це було для мене досить важким переживанням, тому що я була не готова ні до вагітності, ні до її втрати. Але цей артбук я зробила набагато пізніше, коли усе затихло. І він став частиною диплому. На моєму сайті із серії «Колискова» багато артбуків і вони є досить різними за настроєм. Їхні ідеї мають різний корінь. Fuck the Beauty про гіперболізоване бажання взаємодії з красивим. Один з останніх проєктів «В саду Тараса», що був показаний в рамках Бієнале молодого мистецтва у Харкові, про ілюзію безпеки та ритуальність. Кожного ранку, готуючи собі каву, Тарас наливає молоко з пакету спершу в маленьку чашечку і лише тоді в каву. У нього є уявлення, що так воно довше залишатиметься свіжим. Тобто немає алгоритму, за яким формується ідея. Можна створити тільки умови, щоб вона прийшла.