Підтримати

Дві війни у Бахмуті. Розмова про проєкт «Сліди коней» Клеменса фон Ведемейєра та Миколи Рідного

З 8 жовтня до 8 листопада в Бахмутському краєзнавчому музеї відбувається виставка «Сліди коней». Проєкт поєднує серії робіт двох художників — Клеменса фон Ведемейєра та Миколи Рідного, які були зроблені в різних контекстах у 2016 році. Він представляє погляди на події різних періодів у світовій та українській історії: Другої світової війни (1939–1945) та Громадянської війни (1917–1923). Художники беруть за основу власний досвід і розказують історію через документи та події, що трапилися з їхніми родичами.

Бахмутський краєзнавчий музей став найвдалішим місцем, де міг розгорнутися подібний діалог між Рідним та фон Ведемейєром. Бахмут (Артемівськ) свого часу постраждав від нацистської окупації, а сьогодні розташований поруч з лінією фронту іншої війни. Кураторами проєкту «Сліди коней» виступили Дана Брєжнєва та Микола Рідний.

Настя Калита поговорила з Даною Брєжнєвою, Миколою Рідним, Клеменсом фон Ведемейєром і директоркою Бахмутського музею Оленою Смирновою про концепцію події, музей під час ремонту як найвдаліший простір та образ коня, що присутній у роботах митців.

Клеменс фон Ведемейєр і Микола Рідний
Клеменс фон Ведемейєр і Микола Рідний

Про основні теми проєкту

Микола Рідний: Між нашими роботами з Клеменсом фон Ведемейєром є певні схожі елементи: дослідження досвіду і документів, які залишилися від родичів, звернення до фігури власного пращура, а також місце коней у військових подіях.  

Коли ти працюєш з матеріалом, що пов’язаний з сім’єю, існує великий ризик впасти в сентименти і відтворити фігуру родича більш позитивною, ніж вона була насправді. І робота Клеменса, і моя — спроба подивитися з різних боків на ці дві фігури, які були напряму залучені до подій різних воєн. 

Ми не порівнюємо досвід Другої світової і Громадянської війни, а розглядаємо їх окремо. Це розмова про два періоди, які зачепили Бахмут — колишній Артемівськ. Під час Другої світової місто було окуповане нацистами, що докорінно змінило його життя та вигляд, а під час Громадянської війни 1917–1923 — опинилося на перетині боротьби різних угрупувань, серед яких були не тільки червоні та білі, але й менш відомі: анархісти і боротьбисти. Край був насичений повстанськими загонами, як і сусідні — Дніпропетровський, Харківський та Полтавський. Одному з таких загонів, який очолював мій прадід Іван Крупський, я присвятив фільм «Сірі коні».

11
Відео «Сірі коні» Миколи Рідного (2016) в експозиції виставки «Сліди коней»

Дана Брєжнєва: Перебуваючи в архівах музею, ми знайшли класне відео, яке робили ізюмські краєзнавці Лесь Ісаєв та Леонід Щибря про маловідомий анархістський рух, савоновщину, очолюваний отаманом Григорієм Савоновим. Його загін діяв у Харківській та Донецькій областях в той самий час, що й угрупування Івана Крупського в Полтавській області. Відео чудово доповнює частину експозиції Миколи про досвід прадіда. 

Клеменс фон Ведемейєр: Мій дід був офіцером у резерві німецького вермахту і брав участь у Другій світовій війні, де був так званим «ротмістром» — відповідальним за розміщення штабу. Також він знімав усе, що відбувалося на лінії фронту, особисто для себе як аматор. Я знав про цю 16-міліметрову плівку, що зберігалася в нас на горищі вже давно. Це були єдині залишки від покоління бабусь і дідусів, яких я особисто не знав.

Гаральд фон Вітінггоф-Ріш помер у 1950-х роках, за 20 років до мого народження, і він не був моїм біологічним дідом. Напевне, тому я не відчуваю прямого емоційного зв’язку з ним, але кіноматеріал — це вхід у минуле, прямий, абстрактний зв’язок, через який можна подивитися на події очима суб’єкта. Матеріал був знятий людиною, яка тримала камеру, трясла й направляла об’єктив куди хотіла, вирішуючи, коли вмикати чи вимикати апарат. Те, що у мене був доступ до матеріалу, а також контекстне знання, спричинило появу проєкту «Точка зору». Я знав, що хочу проаналізувати те, як він дивиться на війну через об’єктив фотоапарата, і сподівався дізнатися про його ставлення та як саме ідеологія формувала його «Точку зору».

DSC_3599
Клеменес фон Ведемейєр, «Артемівськ 1941», 2016

Про Бахмутський краєзнавчий музей

Микола Рідний: Часто взаємодії сучасного мистецтва і краєзнавчих музеїв — це інтервенція першого в постійну експозицію другого. В нас унікальна ситуація — музей пустий. Ми залучаємо артефакти з фондів у нашу відеоінсталяцію, побудовану в транзитному просторі, тобто робимо експозиційну інверсію. 

Ми живемо в такий час, коли все постійно змінюється і в цих змінах трапляються цікаві моменти. Наприклад, можна задіяти пустий музей, що більше підходить для розбудови сенсів, ніж той, що вже насичений, або навіть пересичений інформацією.

Дана Брєжнєва: Музей наразі повністю перебудовують і модернізують. До нас не було жодної експозиції: все в стані ремонту, а колекція у фондах. Проте Бахмутський краєзнавчий музей дуже відкритий до нового досвіду та прагне застосовувати сучасні рішення й засоби побудови експозиції. Сподіваюся, «Сліди коней» будуть слугувати підвалинами для створення потужної інституції в майбутньому, вписаної в міжнародний контекст.

Олена Смирнова: Нам важливо, що ми маємо можливість долучитися до творчості сучасних митців, взяти участь у створенні артпростору й отримати у фонди цікаві експонати. 

Бахмутський музей — не тільки виставкова та експозиційна локація, а й майданчик для зустрічей і співпраці різних суспільних і громадських верств населення. Методи подачі історії краю інтерактивні: від геологічного минулого до подій сучасної війни. 

Музей має фондові колекції картин, ікон і художнього скла. Зараз 16 залів основної експозиції у фондовому зберіганні, проходить реконструкція головного корпусу й реставрація фасаду. Працює виставкова зала, зала Історії козацтва та меморіальна зала М. Чернявського, у дворі — музей просто неба.

Клеменс фон Ведемейєр, Дана Брєжнєва, Микола Рідний та Олена Смирнова
Клеменс фон Ведемейєр, Дана Брєжнєва, Микола Рідний та Олена Смирнова

Про початок роботи над проєктом

Клеменс фон Ведемейєр: Після виставки «Точка зору» в Берліні у 2016 році наш спільний друг і куратор Беттіна Кляйн захотіла познайомити мене з Миколою Рідним через спільний інтерес до художніх досліджень, історії та збіг з топосом коней, що з’являються в наших фільмах. Обидва твори присвячені далеким поколінням сьогодення та критичним підходам до сімейних історій.

У той час я був дуже зайнятий і вагався, як мій матеріал сприймуть в Україні за нинішньої політичної ситуації. Коли через п’ять років у співпраці з місцевим музеєм я отримав запрошення від Миколи, знайшов чудову можливість приїхати і відвідати регіон, у якому ніколи не був. Страшно, що через повстання та окупацію на Донбасі цей край знову торкає війна. «Точка зору» — це виставка проти будь-якої війни.

DSC_3589
Клеменс фон Ведемейєр, «Коні Ротмістра», 2016

Дана Брєжнєва: Для мене цей досвід розпочався задовго до нашої розмови, коли в 2016 році я потрапила на Берлінське бієнале, темою якого були роздуми щодо майбутнього людства і планети. Там я випадково зайшла в невеликий артпростір n.b.k, де побачила відео з українськими дівчатами, пам’ятником Артему та конями. Пройшло кілька років, а я ще згадувала цей потужний досвід, бо виразність побаченного матеріалу і його емоційну складову важко переоцінити. Якось мені написав Коля: «У тебе є зв’язки з Бахмутом, подивись відео, може, зробимо там виставку?». Я відкриваю, а це ті самі відероботи, які я бачила у 2016. Виявилося, що вони належали Клеменсу. Звісно, я одразу погодилася.

Також зауважу, що для мене, як і для кожного з учасників проєкту, це дещо особиста історія, адже моя бабуся була мешканкою Артемівська, куди мене малою регулярно возили батьки. Декомунізація відбулася після її смерті, тому в цьому контексті вважаю за правильне вживати саме стару назву міста.

Про образ коней у війні

Клеменс фон Ведемейєр: «Коні ротмістра» — фільм про мотив коней у війні. Попри промислову військову машину, у Другій світовій війні були використані мільйони коней, і це залишки старих часів. Ці тварини виглядають такими здоровими та красивими на початку фільму, а в кінці лежать мертвими на вулицях. Вони — тіла війни, які страждають і фіксуються на камеру з великою увагою. Чому режисер не зняв інші військові злочини, скоєні вермахтом, з такою ж увагою? Тепер ми озираємося на жахливу війну про знищення, яку вели німці 80 років тому. Коні — символ війни, жорстокості і впливу на індивідуальний організм. Вони замінюють усіх, кого не знімали.

Микола Рідний: Коні — це і учасники, і жертви, і свідки воєн. Сьогодні, в сучасних війнах, ситуація зовсім інша: коні більше не експлуатуються, бо світ технологічно розвинувся, винайшовши нові прилади пересування, стеження та вбивства. Проте в кінних військах Громадянської війни ці тварини були бойовою одиницею, ніби прискорювачем людини, який ніс її на зустріч з ворогом. Під час Другої світової мова скоріше про засіб пересування та військову логістику. Якби коні володіли людською мовою, то могли б чимало розповісти про війну, зокрема про військові злочини.

DSC_3842
Клеменс фон Ведемейєр, «Коні Ротмістра», 2016

Дана Брєжнєва: Виставка так само порушує питання дегуманізації тварини у війні. Восени я разом із командою «Музей відкрито на ремонт», досліджувала чотири кінні заводи Луганщини, розбудова яких розпочалася за часів правління Катерини II. Коні з цього краю становили 40% всієї кінної армії імперії. Зараз це меншою мірою селекційні, а більшою — рекреаційні центри для тварин, що беруть участь у перегонах та конкурсах. Навіть за відсутності повної картини зрозуміло, яких неосяжних масштабів сягало розведення коней для потреб армії. Тварини фактично були приречені на страждання, голод, виснажливу працю і завчасну, напевно, насильницьку смерть.

Про сліпі плями в історії

Микола Рідний: В Україні існує певна кон’юнктура погляду на історію, яка проходить розмежуванням «Україна / Росія». Навіть деякі «фахові» історики часто проєктують контекст сьогодення на події минулого. Це велика помилка, бо тоді і весь світ, і баланс політичних сил у ньому були зовсім іншими.

У місті Бахмут відчувається вплив як української, так і російської культури, проте їхнє співіснування досить проблематичне. Радянська армія свого часу звільнила місто від нацистської окупації, а сучасна Росія, навпаки, провокувала та підтримувала його можливе поглинання силами «ДНР». У Бахмуті сепаратисти захопили будівлю прокуратури і робили спроби атак на військову частину, проте отримали відсіч. Для сучасної російської пропаганди героїзм антифашистського опору Другої світової — це те, за чим можна сховати проблеми власного минулого, зокрема сталінські репресії. В Україні ж, коли говорять про визвольну боротьбу, забувають про злочини ОУН-УПА, зокрема проти євреїв. Тобто травми і злочини минулих поколінь не пропрацьовані. Німці умовно третього покоління після нацизму, до якого належить Клеменс, критично дивляться на дії власних батьків, дідів і т. д. Своїм проєктом він показує те, що антифашизм та антимілітаризм — це політична позиція та етичний вибір кожного. 

12 DSC_3359web
Микола Рідний, «Сірі коні», 2016

Моя частина — погляд на події Громадянської війни 1917-1923 років. Сьогодні точаться дискусії щодо некоректності цього терміну. Навіть якщо почати гуглити, то ви знайдете сторінки з абсолютно різним змістом: на російській Вікіпедії це буде «Громадянська війна в Росії», а на українській — «Українська революція» або «Визвольні змагання». Як на мене, такий термін, як «війна всіх проти всіх» був би тут доречнішим, бо інакше ми крокуємо від явищ, які хтось чомусь визначив головними: в Росії це більшовики, в Україні це УНР та гетьманат.

Мій прадід належав до рухів анархістів і боротьбистів й однаково погано ставився як до імперських амбіцій Росії, так і до «київського» бачення України. Це була розповсюджена позиція серед українських селян, які в ті часи взяли в руки зброю. Його історія та історія маловивчених політичних течій є виключеннями, які ставлять під питання закономірність панівних наративів.

Про експозицію

Дана Брєжнєва: Виставка «Сліди коней» розташована на двох поверхах по кількох залах музею. Вся частина Клеменса — на першому: документальні відео з окупованим Артемівськом кінця 1941 року та артефакти, які нам допомогли зібрати наукові співробітники з фондів музею. До них входять оцифровані фото окупованого міста, які музейники скуповували на eBay і оригінали фото зруйнованого Бахмуту після запеклих боїв та відходу націонал-соціалістичної армії у 1943 році. Також тут розташовані карти просувань німецих військ сьогочасною Україною та переписки командування з центром, які Клеменс знайшов у національних архівах Німеччини. Там, до речі, зберігаються і відео, які він презентував у Бахмутському краєзнавчому музею для подальших досліджень.

2 DSC_3887web
Мапа наступу німецьких військ. З архіву Клеменса фон Ведемейєра

У частину Клеменса ми також включили його інтерв’ю з теоретиком культури Клаусом Тевелайтом і директором вищезгаданого артцентру n.b.k. — Маріусом Бабіасом. Відео є ключовим у розумінні всіх хронік, символізму тих чи інших кадрів і тлумаченні роботи безпосередньо Клеменса. У третьому залі ми розмістили відеороботу, в якій зафільмовано ситуації з біженцями на мосту часів Бельгії у 1940 році: німецький командуючий не дозволяє пройти жінці з двома дітьми. Клеменс разом з розробником комп’ютерних ігор виводять у формат третьї особи людину з камерою. Знайшовши за допомогою Google maps населений пункт, де відбуваються події, художники повністю відтворюють контекст обставин хроніки за допомогою сучасних технологій та ком’ютерної графіки. Відео в останньому залі — «Коні ротмістра» — моє найулюбленіше. Це кадри, де починаючи з 1939 року, ми бачимо чудових скакунів, яких виводять на покази, та з плином часу кадри з ними стають усе страшнішими і радше нагадують сторінки «Конармии» Бабеля. Там виснажені, з кістьми навиворіт, травмовані, мертві тварини, а головний фокус оператора у фіналі відео. 

На другому поверсі — частина Миколи. Тут відео про отамана Савонова, про яке я вже згадувала, і як доповнення до нього — вітрина з аерозйомкою місць, де орудували загони отамана і його портрет. В останньому залі ми можемо переглянути стрічку про Івана Крупського, ватажка анархістського загону, прадіда Миколи — «Сірі коні» (2016) та документи з його судової справи, які було знайдено в архіві Полтавської області. Пригоди життя героя радше заслуговують на серіал, адже тут і переслідування, і захоплення міста угрупуванням Крупського, і підробка документів. Головні ролі виконують наші сучасники — поліціянти, анархісти, художники та конюхи.

13 DSC_3346web
Матеріали судової справи Івана Крупського. З архіву Миколи Рідного

Микола Рідний: Також тут розміщено окрему монтажну підбірку, яку я створив, коли досліджував фігуру анархіста й анархістського руху в радянському і пострадянському кіно. Очевидно, що всі образи спрощені, існує певне кліше, яке з фільму в фільм повторюється. Я взяв різні аспекти цього кліше і розбив на тематичні блоки: мішок та мотузка — два об’єкти, які постійно фігурують у боротьбі анархістів і більшовиків, протест і балаган — часто представників отаманських рухів показували як клоунів, щоб підкреслити те, що в них немає чіткої програми, а також нарізка монологів і діалогів, де герої фільмів висловлюють свої погляди, в яких часто акцент на надмірній жорстокості, тлумаченні поняття свободи як беззаконня, а анархізму як хаосу. 

9 DSC_3364web
Микола Рідний, «Мішок та мотузка / протест та балаган / за кого?», відео, 2018

Проєкт реалізовано за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Зберегти

Більше матеріалів

«Режисура — це змістовне кадрування, а робота з акторами — це територія довіри». Ліза Сміт про свій досвід режисерки та мисткині
1242

«Режисура — це змістовне кадрування, а робота з акторами — це територія довіри». Ліза Сміт про свій досвід режисерки та мисткині

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: