Про основні теми проєкту

Микола Рідний: Між нашими роботами з Клеменсом фон Ведемейєром є певні схожі елементи: дослідження досвіду і документів, які залишилися від родичів, звернення до фігури власного пращура, а також місце коней у військових подіях.  

Коли ти працюєш з матеріалом, що пов’язаний з сім’єю, існує великий ризик впасти в сентименти і відтворити фігуру родича більш позитивною, ніж вона була насправді. І робота Клеменса, і моя — спроба подивитися з різних боків на ці дві фігури, які були напряму залучені до подій різних воєн. 

Ми не порівнюємо досвід Другої світової і Громадянської війни, а розглядаємо їх окремо. Це розмова про два періоди, які зачепили Бахмут — колишній Артемівськ. Під час Другої світової місто було окуповане нацистами, що докорінно змінило його життя та вигляд, а під час Громадянської війни 1917–1923 — опинилося на перетині боротьби різних угрупувань, серед яких були не тільки червоні та білі, але й менш відомі: анархісти і боротьбисти. Край був насичений повстанськими загонами, як і сусідні — Дніпропетровський, Харківський та Полтавський. Одному з таких загонів, який очолював мій прадід Іван Крупський, я присвятив фільм «Сірі коні».

Дана Брєжнєва: Перебуваючи в архівах музею, ми знайшли класне відео, яке робили ізюмські краєзнавці Лесь Ісаєв та Леонід Щибря про маловідомий анархістський рух, савоновщину, очолюваний отаманом Григорієм Савоновим. Його загін діяв у Харківській та Донецькій областях в той самий час, що й угрупування Івана Крупського в Полтавській області. Відео чудово доповнює частину експозиції Миколи про досвід прадіда. 

Клеменс фон Ведемейєр: Мій дід був офіцером у резерві німецького вермахту і брав участь у Другій світовій війні, де був так званим «ротмістром» — відповідальним за розміщення штабу. Також він знімав усе, що відбувалося на лінії фронту, особисто для себе як аматор. Я знав про цю 16-міліметрову плівку, що зберігалася в нас на горищі вже давно. Це були єдині залишки від покоління бабусь і дідусів, яких я особисто не знав.

Гаральд фон Вітінггоф-Ріш помер у 1950-х роках, за 20 років до мого народження, і він не був моїм біологічним дідом. Напевне, тому я не відчуваю прямого емоційного зв’язку з ним, але кіноматеріал — це вхід у минуле, прямий, абстрактний зв’язок, через який можна подивитися на події очима суб’єкта. Матеріал був знятий людиною, яка тримала камеру, трясла й направляла об’єктив куди хотіла, вирішуючи, коли вмикати чи вимикати апарат. Те, що у мене був доступ до матеріалу, а також контекстне знання, спричинило появу проєкту «Точка зору». Я знав, що хочу проаналізувати те, як він дивиться на війну через об’єктив фотоапарата, і сподівався дізнатися про його ставлення та як саме ідеологія формувала його «Точку зору».

Про Бахмутський краєзнавчий музей

Микола Рідний: Часто взаємодії сучасного мистецтва і краєзнавчих музеїв — це інтервенція першого в постійну експозицію другого. В нас унікальна ситуація — музей пустий. Ми залучаємо артефакти з фондів у нашу відеоінсталяцію, побудовану в транзитному просторі, тобто робимо експозиційну інверсію. 

Ми живемо в такий час, коли все постійно змінюється і в цих змінах трапляються цікаві моменти. Наприклад, можна задіяти пустий музей, що більше підходить для розбудови сенсів, ніж той, що вже насичений, або навіть пересичений інформацією.

Дана Брєжнєва: Музей наразі повністю перебудовують і модернізують. До нас не було жодної експозиції: все в стані ремонту, а колекція у фондах. Проте Бахмутський краєзнавчий музей дуже відкритий до нового досвіду та прагне застосовувати сучасні рішення й засоби побудови експозиції. Сподіваюся, «Сліди коней» будуть слугувати підвалинами для створення потужної інституції в майбутньому, вписаної в міжнародний контекст.

Олена Смирнова: Нам важливо, що ми маємо можливість долучитися до творчості сучасних митців, взяти участь у створенні артпростору й отримати у фонди цікаві експонати. 

Бахмутський музей — не тільки виставкова та експозиційна локація, а й майданчик для зустрічей і співпраці різних суспільних і громадських верств населення. Методи подачі історії краю інтерактивні: від геологічного минулого до подій сучасної війни. 

Музей має фондові колекції картин, ікон і художнього скла. Зараз 16 залів основної експозиції у фондовому зберіганні, проходить реконструкція головного корпусу й реставрація фасаду. Працює виставкова зала, зала Історії козацтва та меморіальна зала М. Чернявського, у дворі — музей просто неба.

Про початок роботи над проєктом

Клеменс фон Ведемейєр: Після виставки «Точка зору» в Берліні у 2016 році наш спільний друг і куратор Беттіна Кляйн захотіла познайомити мене з Миколою Рідним через спільний інтерес до художніх досліджень, історії та збіг з топосом коней, що з’являються в наших фільмах. Обидва твори присвячені далеким поколінням сьогодення та критичним підходам до сімейних історій.

У той час я був дуже зайнятий і вагався, як мій матеріал сприймуть в Україні за нинішньої політичної ситуації. Коли через п’ять років у співпраці з місцевим музеєм я отримав запрошення від Миколи, знайшов чудову можливість приїхати і відвідати регіон, у якому ніколи не був. Страшно, що через повстання та окупацію на Донбасі цей край знову торкає війна. «Точка зору» — це виставка проти будь-якої війни.

Дана Брєжнєва: Для мене цей досвід розпочався задовго до нашої розмови, коли в 2016 році я потрапила на Берлінське бієнале, темою якого були роздуми щодо майбутнього людства і планети. Там я випадково зайшла в невеликий артпростір n.b.k, де побачила відео з українськими дівчатами, пам’ятником Артему та конями. Пройшло кілька років, а я ще згадувала цей потужний досвід, бо виразність побаченного матеріалу і його емоційну складову важко переоцінити. Якось мені написав Коля: «У тебе є зв’язки з Бахмутом, подивись відео, може, зробимо там виставку?». Я відкриваю, а це ті самі відероботи, які я бачила у 2016. Виявилося, що вони належали Клеменсу. Звісно, я одразу погодилася.

Також зауважу, що для мене, як і для кожного з учасників проєкту, це дещо особиста історія, адже моя бабуся була мешканкою Артемівська, куди мене малою регулярно возили батьки. Декомунізація відбулася після її смерті, тому в цьому контексті вважаю за правильне вживати саме стару назву міста.

Про образ коней у війні

Клеменс фон Ведемейєр: «Коні ротмістра» — фільм про мотив коней у війні. Попри промислову військову машину, у Другій світовій війні були використані мільйони коней, і це залишки старих часів. Ці тварини виглядають такими здоровими та красивими на початку фільму, а в кінці лежать мертвими на вулицях. Вони — тіла війни, які страждають і фіксуються на камеру з великою увагою. Чому режисер не зняв інші військові злочини, скоєні вермахтом, з такою ж увагою? Тепер ми озираємося на жахливу війну про знищення, яку вели німці 80 років тому. Коні — символ війни, жорстокості і впливу на індивідуальний організм. Вони замінюють усіх, кого не знімали.

Микола Рідний: Коні — це і учасники, і жертви, і свідки воєн. Сьогодні, в сучасних війнах, ситуація зовсім інша: коні більше не експлуатуються, бо світ технологічно розвинувся, винайшовши нові прилади пересування, стеження та вбивства. Проте в кінних військах Громадянської війни ці тварини були бойовою одиницею, ніби прискорювачем людини, який ніс її на зустріч з ворогом. Під час Другої світової мова скоріше про засіб пересування та військову логістику. Якби коні володіли людською мовою, то могли б чимало розповісти про війну, зокрема про військові злочини.

Дана Брєжнєва: Виставка так само порушує питання дегуманізації тварини у війні. Восени я разом із командою «Музей відкрито на ремонт», досліджувала чотири кінні заводи Луганщини, розбудова яких розпочалася за часів правління Катерини II. Коні з цього краю становили 40% всієї кінної армії імперії. Зараз це меншою мірою селекційні, а більшою — рекреаційні центри для тварин, що беруть участь у перегонах та конкурсах. Навіть за відсутності повної картини зрозуміло, яких неосяжних масштабів сягало розведення коней для потреб армії. Тварини фактично були приречені на страждання, голод, виснажливу працю і завчасну, напевно, насильницьку смерть.

Про сліпі плями в історії

Микола Рідний: В Україні існує певна кон’юнктура погляду на історію, яка проходить розмежуванням «Україна / Росія». Навіть деякі «фахові» історики часто проєктують контекст сьогодення на події минулого. Це велика помилка, бо тоді і весь світ, і баланс політичних сил у ньому були зовсім іншими.

У місті Бахмут відчувається вплив як української, так і російської культури, проте їхнє співіснування досить проблематичне. Радянська армія свого часу звільнила місто від нацистської окупації, а сучасна Росія, навпаки, провокувала та підтримувала його можливе поглинання силами «ДНР». У Бахмуті сепаратисти захопили будівлю прокуратури і робили спроби атак на військову частину, проте отримали відсіч. Для сучасної російської пропаганди героїзм антифашистського опору Другої світової — це те, за чим можна сховати проблеми власного минулого, зокрема сталінські репресії. В Україні ж, коли говорять про визвольну боротьбу, забувають про злочини ОУН-УПА, зокрема проти євреїв. Тобто травми і злочини минулих поколінь не пропрацьовані. Німці умовно третього покоління після нацизму, до якого належить Клеменс, критично дивляться на дії власних батьків, дідів і т. д. Своїм проєктом він показує те, що антифашизм та антимілітаризм — це політична позиція та етичний вибір кожного. 

Моя частина — погляд на події Громадянської війни 1917-1923 років. Сьогодні точаться дискусії щодо некоректності цього терміну. Навіть якщо почати гуглити, то ви знайдете сторінки з абсолютно різним змістом: на російській Вікіпедії це буде «Громадянська війна в Росії», а на українській — «Українська революція» або «Визвольні змагання». Як на мене, такий термін, як «війна всіх проти всіх» був би тут доречнішим, бо інакше ми крокуємо від явищ, які хтось чомусь визначив головними: в Росії це більшовики, в Україні це УНР та гетьманат.

Мій прадід належав до рухів анархістів і боротьбистів й однаково погано ставився як до імперських амбіцій Росії, так і до «київського» бачення України. Це була розповсюджена позиція серед українських селян, які в ті часи взяли в руки зброю. Його історія та історія маловивчених політичних течій є виключеннями, які ставлять під питання закономірність панівних наративів.

Про експозицію

Дана Брєжнєва: Виставка «Сліди коней» розташована на двох поверхах по кількох залах музею. Вся частина Клеменса — на першому: документальні відео з окупованим Артемівськом кінця 1941 року та артефакти, які нам допомогли зібрати наукові співробітники з фондів музею. До них входять оцифровані фото окупованого міста, які музейники скуповували на eBay і оригінали фото зруйнованого Бахмуту після запеклих боїв та відходу націонал-соціалістичної армії у 1943 році. Також тут розташовані карти просувань німецих військ сьогочасною Україною та переписки командування з центром, які Клеменс знайшов у національних архівах Німеччини. Там, до речі, зберігаються і відео, які він презентував у Бахмутському краєзнавчому музею для подальших досліджень.

У частину Клеменса ми також включили його інтерв’ю з теоретиком культури Клаусом Тевелайтом і директором вищезгаданого артцентру n.b.k. — Маріусом Бабіасом. Відео є ключовим у розумінні всіх хронік, символізму тих чи інших кадрів і тлумаченні роботи безпосередньо Клеменса. У третьому залі ми розмістили відеороботу, в якій зафільмовано ситуації з біженцями на мосту часів Бельгії у 1940 році: німецький командуючий не дозволяє пройти жінці з двома дітьми. Клеменс разом з розробником комп’ютерних ігор виводять у формат третьї особи людину з камерою. Знайшовши за допомогою Google maps населений пункт, де відбуваються події, художники повністю відтворюють контекст обставин хроніки за допомогою сучасних технологій та ком’ютерної графіки. Відео в останньому залі — «Коні ротмістра» — моє найулюбленіше. Це кадри, де починаючи з 1939 року, ми бачимо чудових скакунів, яких виводять на покази, та з плином часу кадри з ними стають усе страшнішими і радше нагадують сторінки «Конармии» Бабеля. Там виснажені, з кістьми навиворіт, травмовані, мертві тварини, а головний фокус оператора у фіналі відео. 

На другому поверсі — частина Миколи. Тут відео про отамана Савонова, про яке я вже згадувала, і як доповнення до нього — вітрина з аерозйомкою місць, де орудували загони отамана і його портрет. В останньому залі ми можемо переглянути стрічку про Івана Крупського, ватажка анархістського загону, прадіда Миколи — «Сірі коні» (2016) та документи з його судової справи, які було знайдено в архіві Полтавської області. Пригоди життя героя радше заслуговують на серіал, адже тут і переслідування, і захоплення міста угрупуванням Крупського, і підробка документів. Головні ролі виконують наші сучасники — поліціянти, анархісти, художники та конюхи.

Микола Рідний: Також тут розміщено окрему монтажну підбірку, яку я створив, коли досліджував фігуру анархіста й анархістського руху в радянському і пострадянському кіно. Очевидно, що всі образи спрощені, існує певне кліше, яке з фільму в фільм повторюється. Я взяв різні аспекти цього кліше і розбив на тематичні блоки: мішок та мотузка — два об’єкти, які постійно фігурують у боротьбі анархістів і більшовиків, протест і балаган — часто представників отаманських рухів показували як клоунів, щоб підкреслити те, що в них немає чіткої програми, а також нарізка монологів і діалогів, де герої фільмів висловлюють свої погляди, в яких часто акцент на надмірній жорстокості, тлумаченні поняття свободи як беззаконня, а анархізму як хаосу. 

Проєкт реалізовано за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні