Підтримати

Ганна Циба про трудові відносини та курування публічних програм

exc-5e29424475cc185216130f28

Ганна Циба — культурологиня, кураторка, публіцистка, дослідниця та громадська активістка з антиавторитарними поглядами. Обіймала посаду кураторки публічних програм в PinchukArtCentre, проводила кінопокази та лекторії, що ставали самостійними проєктами на базі поточних виставок. Працювала у виданні ART UKRAINE та Центрі візуальної культури. У межах Київської бієнале 2017 — «Київський Інтернаціонал» курувала виставку «Ринок» на Житньому, що стала першою мистецькою подією у цьому приміщенні. Зараз — експертка сектору візуального мистецтва Українського культурного фонду.

Світлана Лібет поговорила з Ганною Цибою про її кураторські проєкти та досвід роботи в культурних інституціях, дослідження доби Перебудови та цінності.

Світлина: Сергій Моргунов
Світлина: Сергій Моргунов

Два тижні тому ти залишила посаду кураторки публічних програм PinchukArtCentre, яку обіймала більше року. Чому ти пішла з арт-центру? 

Боюсь, стислий варіант моєї відповіді може прозвучати банально: настав час рухатися далі. Я прийшла в PinchukArtCentre розширити свій професійний досвід, а також попрацювати із цікавими мені темами, зокрема в рамках ретроспективної виставки Бориса Михайлова. Я не мала ілюзій, але хотіла використати можливість зробити щось нове, потрібне для художньої спільноти та сучасної української культури. До того ж, такої посади як кураторка публічних програм до мене в арт-центрі не було. Публічні та освітні програми функціонували за іншою системою: запрошувались куратор(к)и під ту чи іншу подію, тематичну серію літературних заходів або кінопоказів, але не для концептуальної розробки цілісної публічної програми до окремої виставки. Публічні програми завжди були вторинними у порівнянні з виставками. Мені ж випало вивести цей напрямок роботи PinchukArtCentre на новий рівень, і хочеться сподіватися, що я із завданням впоралася. За півтора роки роботи в арт-центрі я однозначно урізноманітнила свій професійний досвід і здобула навички, які тепер спробую застосувати в інших проєктах.

Я не можу не запитати тебе про профспілку, яку створили медіатори PinchukArtCentre. Чи могла б ти, будь ласка, прокоментувати ситуацію? 

Я однозначно вітаю та підтримую створення медіаторами профспілки. На мою думку, це — без перебільшення революційна подія і прецедент, особливо цікавий тепер, в контексті законодавчих ініціатив міністра економіки Мілованова. На жаль, ідея соціальної держави підважена в нашому суспільстві внаслідок радянського досвіду, а профспілкова діяльність далеко не всіма сприймається як дієвий інструмент боротьби за свої трудові права. Проте, як бачимо, вже стало до роботи покоління українців, у яких ідея профспілки асоціюється передусім не з радянською травмою, а з потужним сучасним європейським синдикалістським рухом. Дівчата й хлопці, які заснували профспілку арт-центру, дуже молоді, переважно двадцятилітні люди. І я від них у захваті, оскільки, усвідомивши своє прекарне становище, вони самоорганізувалися і напряму звернулися до вищого керівництва, аби змінити те, що їх не влаштовує.

Повна назва цієї профспілки — первинна профспілкова організація Всеукраїнської профспілки виробничників і підприємців фонду Віктора Пінчука «Сучасне мистецтво», частиною якого є PinchukArtCentre. Якщо я правильно розумію, то вступити до неї може будь хто зі співробітників Фонду. Чому ти не вступила?

Є процедура вступу до профспілки, за якою вступити може кожен та кожна робітниця організації, чий намір шляхом голосування підтримають дійсні члени та членкині профспілки. Для мене ж її заснування стало сюрпризом, оскільки впродовж, здається, останнього року я безпосередньо не працювала з медіаторами та гідами. Мені навіть стало дещо прикро, що я не тільки не була залучена до цього процесу, але взагалі нічого про нього не знала. Проте це цілком логічно, адже я займала ексклюзивну керівну посаду, а профспілка створювалася шляхом самоорганізації великого колективу медіаторів, які усвідомили себе як окремий клас в арт-центрі — найбільший за чисельністю і найбільш прекаризований. Вони заснували профспілку саме для вирішення нагальних питань щодо умов своєї праці. Голова профспілки Анастасія Бондаренко за сумісництвом працювала в арт-центрі також бібліотекаркою, однак в рамках профспілки боролося саме за свої права на позиції медіаторки та гідки. Оскільки я заздалегіть планувала своє звільнення, з огляду на ці нюанси, я не розглядала для себе перспективу вступу до цієї профспілки, а солідаризувалася з вимогами медіаторів у інший спосіб. Але так чи інакше, їхній досвід мене надихає.

Як ти оцінюєш умови праці в PinchukArtCentre?

Умови різні для кожної посади. Для мене PinchukArtCentre був хорошим роботодавцем, який вперше за десять років (а саме стільки налічував мій реальний робочий стаж на момент прийому на роботу) запропонував мені працевлаштування у штаті, медичне страхуванням, оплачувану відпустку та пристойну офіційну зарплату. З мінусів я можу назвати хіба відсутність умов для кар’єрного росту всередині інституції. До появи інформації про розмір зарплат заступників міністра культури і я, і мій роботодавець вважали, що я отримую високу середню зарплату за мірками українського ринку праці в секторі культури. Однак, такі умови були передбачені не для всіх. В уявленні роботодавця медіаторство — це різновид тимчасового підробітку передусім для студентів. Ця логіка і визначала умови працевлаштування, наприклад, було зроблено акцент на гнучкий графік. Проте частина робітників вирішили, що не хочуть за півроку або рік залишати свої посади медіаторів та гідів, бо їм цікаво виконувати цю роботу, тому виступили з вимогами збалансувати умови роботи згідно до їхніх потреб. На мою думку те, що зараз відбувається діалог між сторонами, свідчить на користь роботодавця.

Які характерні особливості трудових відносин ти можеш виділити в інституціях, з якими ти працювала? Як часто роботодавці в галузі культури порушують законодавчі норми? 

Моїм першим місцем роботи full-time був журнал ArtUkraine, я влаштувалася туди за тиждень після захисту магістерського диплому. Це був 2011 рік, коли більшість приватних роботодавців в Україні могли ігнорувати норми трудового законодавства: ніяких трудових книжок і зарахувань у пенсійний фонд, жодних підписаних угод і гарантій найманим працівникам. Моя зарплата була невелика (але її все ж таки регулярно виплачували). Натомість, як це часто буває, пропонували отримувати задоволення від роботи. Його і справді можна було отримувати: займатися культурною журналістикою та арт-критикою досить цікаво, атмосфера в редакції була досить невимушена, прекрасний офіс на території Мистецького Арсеналу. Але мені весь час хотілося продукувати менше так званих «прохідних» матеріалів, аби мати час писати більш аналітичні, критичні тексти. І я вже думала про звільнення, коли власниця та видавчиня ArtUkraine Наталія Заболотна, яка водночас очолювала посаду директорки Мистецького Арсеналу, знищила створений для виставки «Велике та величне» настінний розпис Володимира Кузнєцова «Страшний суд». Це стало причиною бойкоту Арсеналу і ArtUkraine. Першою на знак протесту проти цензури звільнилася наша шеф-редакторка Катерина Стукалова. Я невдовзі також приєдналася до тих, хто залишив команду Заболотної, солідаризуючись з Кузнєцовим. Але сьогодні я згадую той час навіть із ностальгією, мені приємно брати до рук друковані журнали, які ми зробили. Я вважаю ArtUkraine видатним проєктом Аліси Ложкіної і шкодую, що він остаточно занепав після того, як вона залишила посаду головної редакторки.

Ще одним важливим місцем роботи був Центр візуальної культури, під знаком якого пройшли «мої двадцяті». Він був створений 2008 року викладачами та студентами Києво-Могилянської академії, де я тоді навчалася на бакалавраті. Як студентка-культурологиня я відразу приєдналася до Центру. Довгий час усі ми, учасники(ці) ЦВК (як часто називають наш Центр), працювали на волонтерських засадах заради спільної справи, інвестуючи стільки часу і сил, скільки могли. У певний період ми навіть робили щомісячні членські внески, аби забезпечувати такий мінімум, як наприклад, друк афіш. Лише у 2016 році за свою роботу у Центрі я почала отримувати гонорари, тому що це дозволив грант, який ми отримали. До цього я, колись більше, колись менше, робила усю ту саму роботу без оплати: писала прес-релізи, наповнювала сайт, розвивала та вела сторінку у facebook, опікувалася комунікаціями з пресою, робила розсилки, зустрічала гостей, організовувала події, чергувала в офісі і так далі. Рутинну роботу виконували й інші. Але сьогодні внесок таких як я, наймолодших, які довгий час залишалися просто гвинтиками, видається мені справжнім подвигом, адже ми роками не отримували не лише фінансової винагороди, але і не нарощували символічний капітал, не реалізовували власних проєктів, проте неухильно створювали надійну інфраструктуру, тримали платформу, на якій змогли реалізуватися наші старші колеги.

Чому ви, колектив Центру візуальної культури, не працюєте разом зараз? 

Мушу визнати, що наш колектив останнім часом переживає кризу. Усі обирають інвестувати свій час у себе та власні проєкти. Боюся, якщо найближчим часом ЦВК не переродиться у щось нове, не пустить якусь молоду квітучу гілку, то колективний формат, що був раніше, залишиться в історії. Можливо, так і має статися. На початку ЦВК був проєктом дуже великої кількості людей, які з тих чи інших причин поступово його залишали. Серед тих, хто починав Центр візуальної культури були і Надія Парфан (режисерка — прим. ред.), й Інна Совсун (депутатка, колишня заступниця міністра освіти і науки Сергія Квіта — прим. ред.), і Стас Мензелевський (голова науково-програмного відділу Довженко-Центру — прим. ред.), і Ольга Брюховецька (дослідниця кіно та візуальної культури, кандидатка філософських наук, викладачка кафедри культурології Києво-Могилянської академії — прим. ред.). І це лише деякі імена. Але ті, хто залишились, заснували громадську організацію «Центр візуальної культури», отримали грант, винайняли приміщення, інституціалізувалися, пережили напади, проводили міжнародні проєкти, отримували міжнародні нагороди, стали організаторами та кураторами проєкту «Київська бієнале». Останнім проєктом, над яким ми працювали усі разом як колективний кураторський суб’єкт, був ювілейний 10-й фестиваль Warsaw Under Construction 2018 . «Сусіди» мали успіх у Варшаві, отримали схвальні відгуки від професійної спільноти. Для ЦВК 2018 рік також був ювілейною десятою річницею. Такі символічні етапні періоди бувають проблемними. Сьогодні бажання працювати разом однозначно є між групами людей всередині колективу. У мене є творчий зв’язок із Оксаною Брюховецькою, Лесьою Кульчинською, Аньою Кравець. Ми аналізуємо наш спільний досвід, зокрема з позицій фемінізму, обговорюємо і думаємо про те, як говорити про цей досвід через мистецтво. Мені подобається солідарна колективна робота, цікаво і далі рухатися у цьому напрямку.

В своїх індивідуальних кураторських проєктах ти завжди експериментуєш з форматами, поєднуєш жанри: від виставки «Ринок», яку ти курувала в рамках Київської бієнале 2017, до музичних подій у PinchukArtCentre та програми «Чотири історії українського перформансу».

Виставка «Ринок» у межах Київської бієнале 2017 — «Інтернаціонал». Світлина: VCRC
Виставка «Ринок» у межах Київської бієнале 2017 — «Інтернаціонал». Світлина: VCRC

Мені подобається експериментувати із формою, синтезувати, винаходити нові формати. Мені імпонує поява нових форм висловлювання та засобів комунікації. На Житньому ринку ми з архітекторкою виставки Даною Косміною багато експерементували з експозиційною мовою, щоб зробити художнє висловлювання видимим всередині такого простору, однак інтегрованим у його актуальне естетичне наповнення. Публічну програму можна не тільки концептуалізувати як виставку, але й так само експериментувати із формою подачі інформації, звертатися до художнього образу. Програму «Чотири історії українського перформансу» я спробувала зробити такою, яка б відповідала головним місіям арт-центру: досліджувала історію українського мистецтва та створювала контекст для реалізації й репрезентації нових робіт українських художників, в даному випадку перформативних. І водночас з метою створити платформу для обговорення українського перформансу, не дослідженого і недорепрезентованого, зокрема в арт-центрі. Для втілення такої задачі важливо було включити у програму на рівні із лекторієм сам перформанс, не тільки як форму, але як засіб художньої рефлексії. Мені, на жаль, не вистачало часу на повноцінну кураторську роботу з автор(к)ами нових робіт через інші зобов’язання в рамках посади (ми проводили в середньому три публічні заходи на тиждень). Однак, програма залучила до участі ключових представників історичних процесів, була нагодою для рефлексії та саморефлексії учасників, стала нагодою для створення нових перформативних висловлювань та спільного, публічного обговорення цієї теми.

Виставка «Ринок» у межах Київської бієнале 2017 — «Інтернаціонал». Світлина: VCRC
Виставка «Ринок» у межах Київської бієнале 2017 — «Інтернаціонал». Світлина: VCRC

Щодо музичних заходів, то тут експеримент полягав здебільшого у випробуванні можливостей приміщення PinchukArtCentre приймати велику кількість відвідувачів одночасно — на деякі музичні заходи черги стояли довші, ніж під час відкриттів виставок, і це була нова, переважно молодіжна аудиторія. Я просто запрошувала представників незалежної музичної сцени, 20ft radio, Otel, Сашу Долгого та «Інститут звуку», Women Sound, «Людську подобу», «Фантазерів» та інших, які здійснювали звукові інтервенції в експозиційний простір.

Ти зауважила, що мала особливий інтерес до роботи над публічною програмою до виставки «Заборонене зображення». Виставка тривала пів року, в її рамках ти проводила різні заходи, зокрема цікаву фільмову програму та лекцію філософині Єлени Петровської. Розкажи про програму.

Публічна програма до ретроспективи Бориса Михайлова — це виклик, до якого важко бути готовою. Але в рамках проєкту «Заборонене зображення» була представлена також ретроспективна виставка Харківської школи фотографії. Фактично це були дві виставки і дві публічні програми. Харківська школа фотографії, що об’єднує багатьох авторів включно з Михайловим, потребувала висвітлення та публічного проговорення її історії, тому було зроблено акцент на зустрічі з митцями та дискусії, направлені на проблематизацію та обговорення супутньої термінології. Говорити про феномен Бориса Михайлова я запросила його дослідників та соратників в рамках окремого лекторію. Записи лекцій Борис та Віта Михайлові передивлялися, я була із ними в діалозі. На жаль, вони не змогли вдруге приїхати в Київ після відкриття, хоча ми планували їхню участь в публічній програмі. Також я спробувала говорити про образ потворного в ранніх серіях Михайлова, про його заглиблення у соціальне, через аналогію з фільмами доби перебудови, адже це культурні феномени приблизного одного часу. За зображення життя без прикрас радянські кінокритики звинуватили тогочасні критичні до дійсності фільми у її очерненні. Цікаво, що з середини 1980-х відбувався бум кіновиробництва в радянській Україні, знімалися дуже різні фільми, більшість з яких залишаються поза увагою глядача сьогодні. Ми показали лише деякі, зокрема «Смиренне кладовище» Олександра Ітигілова (1989), «Перший поверх» Ігоря Мінаєва (1990), документальні «Завтра свято» (1987) та «Дах» (1989) Сергія Буковського. Ігор Мінаєв та Сергій Буковський взяли участь в обговореннях після показів. Була цікава аудиторія, люди різного віку проявили інтерес до цих фільмів.

Ця тема пов’язана із твоїм науковим дослідженням. Чому саме вона тебе зацікавила, і чи плануєш ти публікувати результати свого дослідження?

Мої батьки працювали на кіностудії Довженка, мама дебютувала як кінорежисерка із короткометражним ігровим фільмом у 1988 році («Пудель» за однойменною новелою Миколи Хвильового, режисерка Тетяна Черкашина). У мене було багато інсайдерської інформації, яку я захотіла систематизувати вже в рамках моєї першої курсової роботи. До цієї теми я повернулася і в магістерському дослідженні, аналізувала візуальну культуру доби Перебудови та феномен перебудовного кіно, а потім писала дисертацію на цю тему. Під час навчання в аспірантурі я виконувала норму і брала участь у конференціях, подавала статті у до наукових вісників, маю публікації. Але на фінальний варіант тексту я не вийшла. Як не дивно, в Україні виявилось складно писати і захищатися на цю тему, бо вона знаходиться на перетині дисциплін. Однак, робота із нею зберігатиме свою актуальність, адже саме в часи Перебудови були закладені основи економічних, політичних та культурних процесів, що продовжують відбуватися сьогодні. І я маю намір продовжувати цю роботу в той чи інший спосіб.

Ти вдруге стала експерткою департаменту візуальних мистецтв Українського культурного фонду. Розкажи як це, оцінювати проєктні заявки, і що для тебе означає участь у цьому проєкті.

Минулого року я перевірила невелику кількість заявок. Цього разу я виокремила час, щоб опрацювати більше. Насправді це кропіткий процес, адже є методичка оцінювання, кожен бал потрібно письмово обґрунтовувати, вичерпно коментувати. Це також велика відповідальність, оскільки спираючись на думку експертів, Фонд приймає рішення про підтримку проєкту за кошти державного бюджету. Формально через УКФ та цю процедуру платники податків делегують експерт(к)ам повноваження обирати художні проєкти, які вони профінансують. Така суть представницької влади та демократії. Відтак для мене це передусім прояв громадянської позиції. За логікою надання бюджетної вищої освіти, яку я отримала, я маю певні професійні обов’язки перед державою. І оскільки в мене є ті професійні навички й компетенції, яких тепер потребує державна ініціатива, я до неї долучаюся, щиро вболіваючи за те, щоб фінансування з бюджету розподілялося справедливо та адекватно.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: