«Перетинаючи межу»

solonskiy_bob.jpg

Перша персональна виставка Бориса Михайлова в Києві відбулась у Центрі сучасного мистецтва, який функціонував у Києво-Могилянській академії, а кураторкою була Марта Кузьма. То був 1996 рік і цю виставку відвідати я ще ніяк не могла. Тому для мене і для тих, хто так само не пам’ятає першу персональну виставку легендарного художника, «Заборонене зображення» в PinchukArtCentre є настільки довгоочікуваною, наскільки це можливо. 

На вернісажі були, мабуть, всі: арт-критики, куратори, журналісти, художники. А текстів вийшло всього декілька. У цих текстах більше про фігуру Бориса Михайлова, про досі недосліджений феномен Харківської школи фотографії, але так мало про саму виставку і роботу кураторів. 

Виставка Бориса Михайлова, безумовно, одна з найгучніших та найцікавіших цього літа, а може й осені. Про неї для Your Art написала кураторка Марія Ланько. Мені хотілось би зосередитись на виставці «Перетинаючи межу». 

Куратори (Бйорн Гельдхоф, Мартін Кіфер, куратор відділу сучасного мистецтва Музею Лувр; Алісія Нок, кураторка Департаменту сучасного мистецтва і досліджень, Центр Помпіду) позиціонують «Перетинаючи межу» не як окрему виставку, а як продовження «Забороненого зображення», але про Харківську школу фотографії, де Михайлов присутній тільки на фотографіях. Так вони, ніби, намагаються відмовитись від того, що продовжують розділяти Харківську школу фотографії на Михайлова та «всіх інших», проте виглядає це саме так. Хоча куратори вирішили додати до «спадкоємців» Харківської школи фотографії не тільки Сергія Браткова чи Андрія Авдєєнка, але й протягнути лінію до сучасного мистецтва: Аліни Клейтман, Миколи Рідного, Саші Курмаза, Сергія Мельниченка. Хоча Клейтман пов’язана з Михайловим як учениця Браткова, а на Рідного він вплинув вже після того, як група SOSka почали займатись соціально-політично спрямованим мистецтвом. Курмаз з Мельниченком взагалі не з Харкова, а Києва та Миколаєва відповідно. А соціально-критичні фотографії Курмаза та чоловіче ню Мельниченка складно зв’язати прямими нитками з Харківською школою фотографії. 

Дві частини виставки поєднує уривок з концептуальної поезії «Харків» Вагрича Бахчаняна (художника, учасника групи Fluxus та літератора-концептуаліста). Текст, розтягнутий на стіні, яка з’єднує два поверхи, може бути непомітним через своє розташування. Можливо тому всі випускають у своїх текстах згадку про іронічну поезію Бахчаняна, яку до речі також використовували куратори виставки «Місто Ха» в Національному художньому музеї в грудні 2017. 

Кураторських текстів, які б допомогли зрозуміти про що ця частина виставки або чому Харківська школа фотографії — це справжній феномен в історії українського мистецтва немає. Так само їх немає і в «Забороненому зображенні». Проте там на стінах цитати самого Михайлова, а його серії «Щоденник», «Незакінчена дисертація» та «В’язкість», наповнені іронічними або філософськими дописами про мистецтво, його сучасність та власні почуття. В залах «Перетинаючи межу» на стінах — вирвані з контексту цитати Сергія Браткова та Тетяни Павлової та поодинокі абзаци про деякі роботи. Наприклад, ось кураторський текст про серію «Психоз» Євгенія Павлова: «Вона є прикладом маніфесту групи “Врємя”, а саме “теорії удару”, згідно з якою знімок мав бути провокативним та здатним викликати соціальний резонанс». І з цим мені захотілось посперечатись, адже всі серії Харківської школи фотографії і є провокативними. 

До речі, серій Павлова тут аж чотири, не рахуючи поодинокі роботи: «Психоз», «Скрипка», «Міфологія», «1х7». Декілька серій Романа Пятковки, Сергія Браткова та Юрія Рупіна. При цьому, робота Віктора та Сергія Кочетова лише одна — «Горизонтоманія» з Борисом Михайловим. А ще три учасники групи «Врємя» взагалі не були представлені на виставці: Геннадій Тубалєв, Олександр Ситниченко, Анатолій Макієнко. Не вистачало і, так званого, молодого покоління Харківської школи фотографії: Саши Маслова, Ігоря Чекачкова, а також групи «Шило» (Владислав Краснощек, Сергій Лебединcький, Вадим Трикоз). У останніх, наприклад, є «симетричний жест Борису Михайлову» — «Закінчена дисертація». Тому часом «Перетинаючи межу» місцями нагадувала виставку Євгенія Павлова, Сергія Браткова, Романа Пятковки, Юрія Рупіна та одинокі роботи інших художників. Складається враження, ніби куратори за два роки встигли познайомитись тільки з цими чотирма художниками, а інших, ніби непрочитаний конспект перед екзаменом, довелось просто проглядати. 

Maksym Bilousov - BELM3472.jpg

Якщо на фотографіях не Борис Михайлов, то обов’язково оголене тіло (із серії «Тіло» Сергій Солонський), міські пейзажі («Метро» Міша Педан) або такі соціальні теми, як психічно хворі («Психоз» Павлова) або токсикомани (однойменна серія Сергія Браткова). Те, що серії обирали по тематиці попередніх залів з фотографіями Михайлова — очевидно. Наприклад, вже хрестоматійною є серія Сергія Браткова «Дітки» і її знають навіть ті, хто про Харківську школу фотографії чув декілька разів. Проте, через те, що «Токсикомани» нагадують «Історію хвороби» по своїй темі та маргіналізованості, обрали її.  

Через усе це тематичне злиття і різні серії різних художників в залах, виникає враження каруселі: стає складно розрізняти художників і розділяти фотографії. Навіть якщо ви добре знаєте культові серії харківських фотографів. Загалом важко вловити кураторський задум по експозиціонуванню творів: навіщо після залу молодих художників з їх відео та зовсім іншою естетикою знову показувати Павлова і Браткова? 

А ще навряд, глядачу який «не в темі» сучасного українського мистецтва буде зрозуміло як серед Харківської школи фотографії опинилися відеороботи Аліни Клейтман, Миколи Рідного, Саші Курмаза та Сергія Мельниченка

alina_kleytman_nigti_film.jpg

Аліна Клейтман представлена відеороботою «Нігті», однією з тих, де художниця перетворюється у стереотипних і яскравих жіночих персонажей. Її персонажі викликають огиду, сміх, ненависть, подив і, можливо, весь цей спектр емоцій виникає через те, що всі ми зустрічали цих персонажей у своєму житті. У «Нігтях» Аліна перетворються у шизофренічну жінку, яка фарбує без упину нігті у той час, поки до неї намагається докричатись чоловік. Робота Миколи Рідного «Вода камінь точить» експонується в PinchukArtCentre вдруге: скульптури міліцейських чобіт та відео було створено для Pinchuk Art Prize 2013 року. Чоботи виготовив колишній міліціонер, який став скульптором. На відео його особиста розповідь про те, чому він став міліціонером і чому пішов. У Курмаза чотирьохканальне відео «Надзвичайний стан», де зібрані сюжети новин, відео з Youtube та кримінальні хроніки. Роботи Мельниченка тут виглядають найорганічніше: атлетичні оголені тіла (Schwarzenegger is my idol, 2011-2012) та домашня порнографія (Loneliness online, 2013). 

«Перетинаючи межу» відрізняється візуально не тільки від персональної виставки Михайлова, у якого більше простору, світла та логіки експонування (робота Юрія Рупіна «Самотність» взагалі розміщена за декілька сантиметрів від підлоги), але й від виставок, які робить Дослідницька платформа арт-центру. Вони завжди цікавіші, адже в них видно (вибачте за тавтологію) дослідницьку роботу, коли команда та куратори працюють з архівами, окреслюють теми, спілкуються з художниками та переглядають далеко не декілька серій чи творів, а намагаються охопити якнайбільше. Тут і проявляється одна з найголовніших задач куратора: відсіяти зайве й обрати те, що говорить найголосніше та найясніше. У «Перетинаючи межу» цього не сталося. 

Текст: Оксана Семенік

Світлини: Максим Білоусов

Nastya Kalita