Розумію,що моє перше питання доволі об’ємне, втім, ви могли б дещо розповісти про те, як справи у вітчизняній освіті в галузі перформативних мистецтв? Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід навчання у майстерні Сандри Джонстон та Алістера МакЛенона та і загалом – наскільки, на вашу думку, потрібна спеціалізована освіта в цій царині?

Тарас Пастущук: Наскільки мені відомо, з нещодавнього часу в Львівській академії мистецтв на кафедрі актуальних мистецьких практик є перформанс. Не впевнений, що це окремий напрям, але там вже це є, власне, навіть у академічній освіті останніх років. Раніше, наскільки мені відомо нічого такого в університетській освіті в Україні не існувало. Що ж стосується мого досвіду — а він у нас у всіх [колективу групи Забіг, – прим. О. К.] різний — то для мене все почалось зі школи перформансу в межах Тижня актуального мистецтва у Львові, де я вперше побував у 2009 році, а на перший майстер-клас потрапив у 2011 році, тобто фактично 10 років тому. Це був клас Януша Балдиги. Протягом наступних п’яти років моя освіта відбувалася саме там. Зокрема я побував на майстер-класі Сандрі Джонстон у 2015 році. У 2016 — став учасником стипендійної програми Gaude Polonia (це стипендіальна програма Міністра культури та національної спадщини Польщі) при Університеті Артистичному в Познані (UAP) де моїм куратором був Януш Балдига. Майстер-клас Сандри і Алістера на якому ми власне і зібралися як група був в 2017 році на школі перформансу. Загалом — це Тиждень актуального мистецтва та Школа перформансу.

Богдан Янчук-Зухер: Є дуже хороша практика організації шкіл перформансу, такі як у нас у Львові та їх поширення у інші міста, як наприклад от зараз у Дніпрі. Інша хороша практика — підтримка невеликих майстер-класів.

Я так само навчався у Сандри Джонсон, згодом в учениці Сандри Джонстон Деніс Блекер. Також ми брали участь у фестивалі Carbonarium у Києві.

Тарас: … так, я якраз забув про це.

Богдан: Але чудово було б і якби це було більш системно, з року в рік. Не впевнений, що цьогоріч відбуватиметься Школа, а це значно краще, коли такі речі відбуваються регулярно та системно.

Ольго, Андрію, а що ви про це думаєте з цього приводу?

Ольга Склярська: Моє знайомство з перформансом також почалось зі Школи перформансу у Львові. Вперше на майстер-класі Вальдемара Татарчука, де я познайомилась з Андрієм [Гелитовичем – також учасник Забігу]. Тоді було так, що перформансом ми займались лише під час Школи — звичайно щороку, але у проміжках нічого не було. Ми почали розмову з викладачами, що цього мало, аби такі практики могли вкорінитись. Тож коли я повернулась в Україну після навчання у Польщі, то, почувши, що хлопці ініціюють створення групи, без вагань приєдналась. Приблизно в той час через школу перформансу я теж отримала стипендію Gaude Polonia у відділі перформансу при Художньому університеті в Познані (там я є учасницею іншої групи — «Запора»).

Андрій Гелитович: Що для перформансу важливо з освітніх складових? З чого складається наука перформансу? 

Це питання є складнішим ніж здається на перший погляд, адже воно стосується більш глобальних процесів у мистецькій освіті та мистецтві взагалі. Перш за все, варто згадати, що оскільки західна частина України, зокрема Львів, стали частиною Радянського союзу дещо пізніше, то й істотна частина культурних обмінів з довоєнним європейським мистецтвом, зокрема авангардом, обірвались значно пізніше. Ця традиція продовжилась згодом у кераміці, текстилі та монументальному живописі — напрямках, які уникали диктату соцреалізму. Деякі представники цих декоративних напрямків хоча й не викладали в академії, усе ж мали «підпільну» неформальну викладацьку практику.

У незалежній Україні ці естетичні традиції знову стали важливими. Саме тоді у Львові почали з’являтись перші практики, пов’язані з перформансом.

Що ж стосується академічної сфери незалежної України, то, наприклад, кафедра монументального живопису є одним із осередків цієї традиції. Скажімо, ще у 90-х художник та викладач Альфред Віталієвич Максименко колись ініціював захист дипломів, який увесь курс робив у формі перформансу. Щоправда, це все ще дуже стосувалось живопису: власне під час захисту на стінах висіли роботи, які дещо входили у простір в режимі таких-собі інсталяцій, а актори при цьому діяли відповідно підготовленому художниками сценарію (лежали, декламували промови, тощо).

Тобто, якщо узагальнити, то інституційно оформленої освіти немає, але тяглість певних художніх традицій та інтуїцій присутня. Крім цього, існує і вкоріненість у наших життєвих досвідах та повсякденні — а ці речі для перформансу в Україні є не менш важливими за, скажімо, курси з історії західного післявоєнного мистецтва чи щось таке.

З того, що говорили Богдан і Оля мені здалось, що фестиваль Забіг, яким ви займаєтесь, і сам у свою чергу є не лише спробою оприсутнити, але й інституціоналізувати, укоренити вітчизняні художні перформативні практики. Це так?

Тарас: Насправді, ми не є інституцією і не прагнемо нею бути. Ми і не мислимо себе як іституція, швидше як осередок людей, які своїми силами прагнуть зробити щось разом. А традиція у Львові й так є – від тих практик, які згадував Андрій до щорічних тижнів актуального мистецтва. Ми хотіли посприяти тому, аби крім цієї події раз на рік відбувалось іще щось.

Ольга: Крім цього, на фестиваль актуального мистецтва запрошують, як правило, більш знаних художників старшого покоління, натомість, ми хотіли створити умови для роботи нашим ровесникам та людям не настільки відомим.

Богдан: Ми ініціювали свого роду платформу для їхніх художніх практик. 

Тарас: Власне, справа якраз у тому, що всі запросили своїх знайомих, розбудовуючи горизонтальні зв’язки, так і виник фестиваль Забіг.

Гаразд, дякую. До речі, які українські художні перформативні практики є для вас близькими?

Богдан: Фактично, практики усіх, хто брали участь у нашому фестивалі. Антоніна Романова, Сашко Максимов з Дрогобича…

Тарас: Так, особливо Сашко. Він є співзасновником театру «Альтер» в Дрогобичі та фестивалю сучасного мистецтва «ДроАрт». Нам близька за цінностями ця місцева ком’юніті, зокрема організація «ДроАрт». Нам також близька художниця Марина Москальова з Дніпра та колектив Лайв-Арт-Лаб з Києва (Таня Корнєєва, Антон Романов, Ані Зур, Олексій Зайцев та ін.). Також Петро Ряска.

Хоча, відверто кажучи, здається, в Україні ми не помічали когось, хто займалися би чимось таким як і ми. Усі колективи, які я згадав, близькі за цінностями, але…

Андрій: …Але ми більше орієнтуємось на глобальне поле сучасного мистецтва.

Тарас: Так, так, точно. Хоча я б і не сказав, що в Україні хтось так наполегливо працював з перформансом як група, хіба що Володимир Кауфман. А так з перформансом працюють багато: і Володимир Топій, і Ярина Шумська, і Олексій Зайцев з Києва, який до речі є засновником фестивалю Carbonarium, і Юра Штайда з Харкова, Стас Туріна.

Андрій: Насправді, перформанс – це ще й така специфічна річ, що не так багато людей туди йдуть. Талановитих людей дуже багато, але далеко не всі потім працюють художниками.

Трішки змінимо тему. Історія перформансу значною мірою супутня тому, що мистецтвознавиця Клер Бішоп називає «партисипативними практиками», де межа між художником та аудиторією, сценою та глядач(к)ами підважується. Яке значення колективність та партисипативність мають для вашої практики? Чи є соціальна та політична критика важливими для вашої практики?

Андрій: Перш за все, ми будуємо зв’язки як група. Крім цього, такі речі як свобода та відповідальність часто є поняттями чи цінностями, які допомагають дивитись власне на сам перформанс як процес. Перформанс може відігравати роль свого роду підсумків накопиченого у певний час повсякденного досвіду — у цьому сенсі він є колективним, ми комунікуємо про те, як по-різному бачимо ту саму річ. Значною мірою ми безперервно знаходимось у перформансі — соціальному, побутовому і так далі. Це дещо схоже на нефігуративний живопис: спершу слідуєш формі, а вже це дає змогу відкрити неочікувані сенси. Принаймні мені цей підхід ближчий. Ми самі слідкуємо за своїм тілом, простором, досліджуємо його. Ми, наскільки можемо, відштовхуємось від реальності, від правди, аби відшукати щось іще. І у цьому я бачу певну свободу.

Богдан: Серед тем, які саме мене чіпляють, з якими я працюю майже завжди, — це тема екології, тобто відносини суспільства і природи, когось із своїм довкіллям взагалі. Плюс міжлюдські стосунки. Це можуть бути найрізноманітніші теми, наприклад, питання гендеру, але саме вибір тем — це швидше питання того, що впливає на тебе під час перформансу. Мусовано я нічого не шукаю. Типу «я буду робити перформанс на тему гендеру», або «я буду робити перформанс на тему екології» — такого немає. Хоча я думав про це. Нас оточують багато політичних проблем: чи це стосується тіньового розпродажу культурно цінних будівель, капіталізму, чи власне проблем українського суспільства, чи проблеми нерівності. Думок про це було чимало, але такого, щоб із роботи було явно зрозуміло, що «о, Богдан розповів нам про нерівність» чи чогось у такому дусі в моїх роботах наразі не прослідковується.

Дещо інша ситуація з роботами, в які залучено більші колективи. Наприклад, під час щорічної міжнародної серії перформансів у публічному просторі «Еквінокс». Тут я намагаюсь робити так, аби все лунало якомога відкритіше. У цьому теж є певна свобода – свобода висловлюватись відкрито. Наприклад, свобода бути проти забудови, свобода бути проти забруднення річок, проти дискримінацій за ознаками віку, гендеру чи будь-яких інших.

Ольга: Мені дуже близька тема особливо вразливих груп. Але важливо і ось що: ми займаємось перформативним мистецтвом, а не активізмом. Тому те, як ми торкаємось цих тем, можливо, не є таким вже й явним.

Хочу трішки більше розпитати вас про Еквінокс — міжнародну подію в публічному просторі яка об’єднує перформерів зі всього світу в час рівнодення. Цю подію розпочинають художниці та художники (у випадку Львова — ви), а всі охочі мають можливість долучитись. Стосовно цього проекту у мене виникає питання стосовно меж його демократичності та горизонтальності. Адже не лише ці два проекти, але і такого роду практики взагалі, попри їхню горизонтальність, все-одно ініціюються певною групою, яка модерує їх та за якою залишається, врешті-решт, певні репутаційні вигоди та соціальний капітал. Чи є у вас з цього приводу думки, якими б ви хотіли поділитись?

Тарас: Ми не обмежуємо це лише групою Забіг та активно запрошуємо інших. Я би говорив не так про модерацію, принаймні ми нею не переймаємося, як про координацію, — а без неї навряд щось може обійтись. На цьому наша «недемократичність» закінчується. Ми ніяк не обмежуємо інших учасників, не говоримо їм, що робити, не забороняємо брати участь і так далі.

Андрій: Ми поширюємо інформацію — ось і все.

…як координаційний центр.

Тарас: Так, налагоджуємо горизонтальні зв’язки.

Ольга: Єдине, що просять зробити усіх, хто бере участь у Еквіноксі — це вказати певну інформацію про країну та місце, де його роблять.

Тарас: Це важливо для відчуття міжнародної ком’юніті.

Андрій: Основна ціль Еквіноксу — це ініціювати глобальну мережу перформансів, що відбуваються в публічному просторі у один і той самий день. Як День прав жінок або Міжнародний день за клімат. Перша подія була організована Бібійонд (Bbeyond) у 2016 році, власне у рівнодення — «equinox», якщо англійською. Це свого роду спроба створити міжнародний живий зріз перфомансу, як він у різних країнах резонує. Адже особливо у, скажімо, автократичних країнах велике зібрання людей, які роблять «дивні» перформативні практики є справжнім викликом.

А шо стосується репутації та соціального капіталу? За сучасного художнього ринку, значною мірою вкоріненого у сфері грантів та фондів, цей момент має особливе значення: участь беруть усі (безкоштовно), але хтось залишається анонімним, а хтось має змогу додати новий проект в CV та згодом це монетизувати — навіть у найбільш благородних цілях. Не знаю, чи це справедливо стосовно вашої діяльності. Прокоментуйте, будь ласка.

Андрій: Питання про етичний вимір є дійсно важливим. Мені близька позиція Бориса Ньєслоні. Він розказував мені про щось на зразок «неперформансу», тобто будує свою теорію перформансу на запереченні усталених значень для цього терміну. На його думку, кожна людина може творити та відчувати зв’язки між речами, а отже і робити те, що називають перформансом. А інституції при цьому не є обов’язковою умовою. Кожна людина художник, усі постійно займаються перформансом. Ми, у свою чергу, теж не особливо орієнтовані на інституції — у першу чергу ми шукаємо перформанс. Наша мета — не так бути професійними художниками-перформерами, які працюють на велику галерею, як займатись перформансом.

Крім цього, навіть як група ми особливо не переймаємось питаннями репутації та такого іншого, адже усі є окремими художниками, які лише час від часу об’єднуються. Особисто я би взагалі не хотів, аби мене сприймали як Групу «Забіг».

Гаразд, визнання інституцій — це далеко не орієнтир вашої практики. Але прямо зараз ви взаємодієте з галерею Артсвіт. Чи є у вас якісь думки / зауваження / позиції саме з цього приводу?

Тарас: Насправді, це вперше. Ми дуже раді цій можливості, і я не буду робити вигляд, що ми нонконформісти, які ні з якими інституціями ніколи не взаємодіють.

Андрій: Просто бувають випадки, коли інституція починає цензурувати або нав’язувати свої інтереси. А бувають й інші, — наприклад, цього разу у нас взагалі не було обмежень. Допоки наші інтереси супутні — чому б ні, це можливість обмінятись знанням та досвідом.

Нерідко, якраз навпаки, наше завдання полягає у тому, аби викорінити інституцію з глядачів та художників. Інституцію як обмеження, непотрібні приписи. Перформанс же — він, навпаки, про те, аби відкрити можливість для певної свободи дії.