Підтримати

Максим та Юлія Волошини: «Наша галерея співпрацює на довготривалій основі — ми вкладаємо свої гроші в розвиток художника»

Максим та Юлія Волошини — подружжя колекціонерів, галеристів, кураторів, засновники галереї Voloshyn Gallery. Максим та Юлія відкрили галерею, коли їм було по 20 років і вже зовсім скоро стали помітними артдилерами на українській мистецькій сцені. Вони увійшли в Forbes 30 under 30, представляють українських художників на престижних закордонних ярмарках, таких як: Vienna Contemporary, Dallas Art Fair, The Armory Show, Pulse Art Fair, Nada Miami, Untitled Miami, EXPO CHICAGO. У березні Voloshyn Gallery стала першою українською галереєю-членом New Art Dealers Alliance (NADA)

Уляна Калуш поговорила з Максимом та Юлією Волошиними про кар’єру, український і світовий ринок, а також про те, чому важливо підтримувати українське мистецтво.

Максим та Юлія Волошини. Фото: Поліна Полікарпова

Ви відкрили галерею, коли вам було 20 років. Розкажіть, будь ласка, про цей етап: кому належить ідея створення галереї, на що орієнтувалися тоді та чому взагалі вирішили пов’язати своє життя з мистецтвом?

Юлія Волошина: Нам було 20, коли ми відкривали галерею. Ще з 18 років ми вже шукали приміщення, а знайшовши, почали робити ремонт. Це все зайняло приблизно 2 роки. Тобто, коли ще були студентами, займалися відкриттям галереї.

Максим Волошин: Пам’ятаю, я був на першому курсі й після прочитання чергової «розумної книжки» поставив на заставку телефону щось мотивуюче. У мене була мрія — відкрити галерею в Києві. Я розповів про це своїм старшим друзям, один з них подивився і сказав: «Ти крейзі, це нереально. Я відкривав галерею з партнером, та не пішло, і ми її закрили»Але моя ціль згодом перетворилася в нав’язливу думку.

Це, напевно, юнацький максималізм.

Ю. В: У той час всі галереї в Києві працювали як «виставка-продаж». Це не галереї навіть, а салони.

М. В: Тоді ми займалися мистецтвом ХХ століття.

Ю. В: Ми спілкувалися зі старшими людьми, які цікавилися таким напрямком у мистецтві. 

М. В: Знаєш, діти з 14-ти років ходять на гуртки, я ж з 14-ти років ходив на гурток, який називався «Київський клуб колекціонерів». Там збирались усі антикварники. Звичайно, як дитині мені все подобалось, тому вирішив, що і я хочу бути в цій сфері. І зараз, коли займаємося сучасним мистецтвом, знання і досвід роботи з класичним — дуже допомагають. Це безцінний досвід. До першої виставки в галереї ми теж підійшли з максимальним завзяттям і не просто зробили виставку, а випустили каталог — надрукували аж тисячу екземплярів.

Ю. В: Ще довго думали, скільки ж треба екземплярів, щоб вистачило.

М. В: Я хотів дві тисячі, але Юля сказала: «Максе, охолонь!».

Ю. В: У нас ще й досі лежать ці каталоги, ми їх даруємо. 

М. В: На першій виставці продалось каталогів 15-20. Декілька подарували, інші продалися пізніше, але 500 штук ще точно залишилося. 

Ю. В: Так, ще багато. Напевно, вони до пенсії нашої лежатимуть!

З виставки Катерини Лисовенко, кураторка: Ксенія Малих у Voloshyn Gallery. Фото: Поліна Полікарпова

Потім можна буде виставити як музейний експонат.

Ю. В: Так, можна буде зробити інсталяцію.  

М. В: Були такі мрії, що цю тисячу каталогів продамо на першій виставці.

Наша ціль була відкрити галерею, ми її відкрили, а що далі робити — не знали. Так минув рік.

Черги були відразу, так?

Ю. В: Так. Ми відкрили виставку, прийшли люди, а потім ми прибрали в галереї, сидимо, і ніхто не приходить, немає жодної людини. Якщо хтось за день зайшов, ми так раділи цьому відвідувачу. 

М. В: Готувались до першої виставки довго і вирішили назвати пафосно — «Пейзаж в українському живописі ХХ століття». Деякі роботи з Юлею купували самі: брали в поганому стані, — подекуди від роботи збереглося відсотків 50 — давали на реставрацію, яка могла тривати і півроку. На першій виставці були роботи Глущенка, Трохименка, Яблонської, Цвєткової, Столяренка та багато закарпатців.

Власне, моя мрія стала нашою спільною мрією. Навіть на перше наше побачення запросив Юлю у тоді ще Київський музей російського мистецтва.

Ю. В: Пізніше так склалось, що наша галерея розташувалася на тій самій вулиці — Терещенківській. 

Це дуже романтично! 

Ю. В: Перша виставка тривала аж рік, оскільки не знали, що робити далі. Ми «розкачувались». Наша ціль була відкрити галерею, ми її відкрили, а що далі робити — не знали. Так минув рік.

А ви познайомилися в НАОМА?

Ю. В: Ні-ні, в мене взагалі економічна освіта, а в Максима — юридична.

Як ви тоді прийшли до мистецтва?

М. В: Можна сказати, що я завжди живу з мистецтвом.

Ю. В: Батьки просто порадили обрати таку професію, але я хотіла зовсім іншим займатись.

Підписання договору — це звичайна процедура за кордоном, яка чітко визначає права та зобов’язання сторін у разі майбутніх непорозумінь. І хотілося, щоб вона також працювала в Україні.

Круто, що у вас є такий бекграунд. Іноді здається, що всьому мистецькому сектору не вистачає розуміння того, як складати договори. 

Ю. В: Художники справді бояться договорів, бо в них ще є стереотип, що якщо підписав договір, то вже від чогось залежний, прив’язаний. Підписання договору — це звичайна процедура за кордоном, яка чітко визначає права та зобов’язання сторін у разі майбутніх непорозумінь. І хотілося, щоб вона також працювала в Україні.

М. В: Вони бояться контракту з галереєю, оскільки, крім переваг, з’являється відповідальність, й художник думає, що на його свободу посягають. 

Ю. В: Так, але трапляються художники, які і з договором, і без нього можуть порушити умови. Мені здається, що це залежить від порядності людини.

М. В: Наші закордонні колеги говорять про те, що навіть електронне листування можна розцінювати як контракт. Якщо хтось порушить умови, то з цим можна піти до суду. В Україні це все взагалі не працює.

Ю. В: Буває таке, що вже домовились про все, а художник: «Я забув, я такого не казав».

Нещодавно співпрацювали з PinchukArtCentre по виставці Нікіти Кадана. Там було все чітко: ми підписували договір, вони його заздалегідь надіслали, дали час на правки, роботи в зазначений час забрали — так працювати приємно та комфортно.

Проблема в тому, що в українських колекціонерів ще немає довіри до молодих, але ще не дуже відомих закордонних художників, і для їхнього просування треба прикладати більше зусиль та часу.

Спочатку галерея називалася «Мистецька збірка», але потім ви змінили назву на Voloshyn Gallery. Це було пов’язано зі зміною фокусу галереї?

М. В: Так. Потім ми змінили фокус на сучасне мистецтво…

Ю. В: Десь років через 5 почали тяжіти до сучасного мистецтва. 

Ви працюєте тільки з українськими художниками, чи представляєте і закордонних?

Ю. В: У більшості випадків з українськими. Та подорожуючи світом, ми познайомилися з багатьма цікавими іноземними художниками, яких в майбутньому хочемо показати у галереї.

Проблема в тому, що в українських колекціонерів ще немає довіри до молодих, але ще не дуже відомих закордонних художників, і для їхнього просування треба прикладати більше зусиль та часу.

М. В: Привезти роботи, вивезти їх, зробити страхування — це все великі витрати, які обмежують співпрацю з закордонними авторами. 

Галеристи в Україні стали більш професійними, виставки кращими, а галерейні простори оформлені відповідно — загалом рівень виріс

За цей весь період, що ви займаєтесь галереєю і дилерством, чи змінились в Україні правила в кращу сторону? Чи почала держава більше підтримувати галеристів?

Ю. В: У плані ввезення і вивезення нічого не змінилося.

М. В: Я вважаю великим позитивом появу грантових проєктів, на які можна податися та отримати кошти.

Змінилось те, що зараз ввезення робіт, які представляють культурну цінність для України, наприклад, антикваріат, можна робити без розмитнення. Для того, щоб вивезти роботу сучасного художника, спершу треба взяти довідку, що вона не несе культурної цінності для країни, а якщо робота сучасного художника вивезена на тимчасове перебування і не повернута в Україну вчасно — тоді платиш немаленький штраф. Чим швидше ти його заплатиш, підпишеш мирову з митницею — тим краще. Хоча при вивезенні цієї роботи була видана довідка про те, що вона ніякої цінності для України не несе. Існує багато парадоксів, які потребують змін і вдосконалення у митному законодавстві.

Максим та Юлія Волошини. Фото: Поліна Полікарпова

Ви вже більше 15-ти років керуєте галереєю, так? Як розвивається галерейний бізнес?

М. В: Ми розділяємо етапи нашого становлення: перша галерея, яку відкрили, була з фокусом на класичне мистецтво, а Voloshyn Gallery — працює з 2016 року з фокусом на сучасне. Загалом — ми понад 15 років у бізнесі. За останні два роки багато чого встигли зробити. Брали участь у таких престижних міжнародних ярмарках, як: Vienna Contemporary, Dallas Art Fair, The Armory Show, Pulse Art Fair, Nada Miami, Untitled та EXPO CHICAGO. У 2018 році представляли сольну презентацію Жанни Кадирової від Voloshyn Gallery, яка потім отримала нагороду Pulse Prize, також проєкт відзначили куратори Perez Art Museum Miami. Минулого року брали участь в одному з кращих ярмарків The Armory Show у Нью-Йорку, який проходив якраз перед всесвітнім локдауном. Ми — єдина українська галерея, що коли-небудь брала участь у цій престижній виставці.

Ми — єдина українська галерея, що коли-небудь брала участь в одному з кращих ярмарків The Armory Show у Нью-Йорку

Ю. В: Представляли проєкт «Маркет» Жанни Кадирової у версії кав’ярні, де всі об’єкти виготовлені з тяжких будівельних матеріалів, з якими вона працює. Наш проєкт був відзначений таким престижним та відомим виданням, як The New York Times, а відомий арткритик Franklin Hill Perrell включив наш проєкт до п’ятірки кращих на The Armory Show.

М. В: Скажу так, що галеристи в Україні стали більш професійними, виставки кращими, а галерейні простори оформлені відповідно — загалом рівень виріс

Ю. В: Український артпростір розвивається, а проєкти українських художників стають сильнішими. Відкриття PinchukArtCentre також позитивно вплинуло на розвиток мистецького середовища в Україні. 

З’явилася конкуренція між галеристами/дилерами за художників, за простір?

М. В: Вона з’явилася, але трохи в іншій формі, ніж за кордоном. 

Ю. В: Галереї можуть співпрацювати по деяким проєктам. Наприклад, ми представляємо Нікіту Кадана, а він працює ще із французькою і бельгійською галереями. Між нами, як між трьома галереями, немає конкуренції. 

М. В: Напевно, це і відрізняє нас від інших: ми співпрацюємо із закордонними інституціями і зацікавлені у довготривалій роботі. Галерея вкладає свої ресурси в розвиток художника: ярмарки, перевезення, каталоги, проєкти, продакшен робіт — на виставці парнтерство не закінчується, а тільки починається.

Ю. В: Voloshyn Gallery працює з приватними та публічними колекціями як в Україні, так і за кордоном. На одному онлайн-ярмарку відомі колекціонери зі США й одна важлива корпоративна колекція придбали в нас роботи Влади Ралко, Олексія Сая та Катерини Лисовенко.

М. В: У цьому році ми плануємо брати участь у декількох офлайн-ярмарках в Америці.

Аби роботи українських художників були представлені у престижних приватних та публічних колекціях за кордоном, нам потрібно виходити за межі українського ринку і проводити роботу з розширення географії видимості авторів у світі

Зі скількома художниками ви зараз працюєте?

Ю. В: Зазвичай галерея співпрацює з тими авторами, які представлені у розділі «Художники» на сайті галереї.

М. В: Немає сенсу в кількості — якщо на сайті галереї представлено 50 художників, то це говорить про те, що вона реально не представляє жодного, а просто продає роботи. Чим більше ти розширюєш список художників, тим менше приділяєш часу кожному з них. 

Ю. В: Також треба розуміти, що для галереї означає співпраця з художником. От для якоїсь галереї — це зробити виставку, взяти картину, потім її продати, покласти гроші в кишеню і бути щасливим. Є інші галереї, які беруть художника і довгостроково ним займаються, працюють, допомагають, просувають.

М. В: Наприклад, в «Помпіду» планують провести велику виставку українського мистецтва. Роботу Нікіти Кадана, з яким ми співпрацюємо, планують показати та включити в колекцію музею. Нам як галеристам важливо, щоб роботи наших митців потрапляли у такі серйозні колекції музеїв.

Розкажіть, будь ласка, як ви перейшли з локального, українського ринку на світовий? Нещодавно ви першими в Україні увійшли до New Art Dealers Alliance (NADA).

Ю. В: В процесі роботи Voloshyn Gallery дійшла висновку, що аби роботи українських художників були представлені у престижних приватних та публічних колекціях за кордоном, нам потрібно виходити за межі українського ринку і проводити роботу з розширення географії видимості авторів у світі.

М. В: NADA — це престижна некомерційна організація, куди важко потрапити, оскільки дуже складний процес відбору. 

Ю. В: У цій організації багато галерей, які для нас є прикладом. 

За 30 років незалежності в нас немає музею сучасного мистецтва, а щоб відкрити музей та зібрати колекцію, достатньо 50 мільйонів доларів — таку суму може підняти навіть місто Київ, не кажучи вже про потенціал цілої країни

Революція 2014 року привернула більше уваги до наших митців? І чи зменшився цей інтерес зараз?

М. В: Його майже не було. Звичайно, після 2014 року цікавість до нашої країни дуже сильно зросла, Україна постійно в медіа. Суть у тому, що поєднувати популярність України й українського мистецтва — не зовсім правильно. 

Ю. В: Це ніяк не допомагає українському мистецтву «просуватись» на міжнародному ринку.

М. В: Треба, щоб галеристи працювали в цьому руслі.

Ю. В: Українське мистецтво більше просувають окремі люди, ніж державна культурна політика.

М. В: Проблема в тому, що Україна не проводить ніякої культурної експансії поза межами чи в межах країни. За 30 років незалежності в нас немає музею сучасного мистецтва, а щоб відкрити музей та зібрати колекцію, достатньо 50 мільйонів доларів — таку суму може підняти навіть місто Київ, не кажучи вже про потенціал цілої країни. Треба, щоб держава займалася культурною політикою.

Ю. В: На Венеційській бієнале Україна кожного разу представлена в різних павільйонах. Люди елементарно не запам’ятовують, де український павільйон. Важливо мати постійне місце на такій міжнародній виставці.

Дуже сумно. Розкажіть, будь ласка, про свою колекцію, які автори представлені? 

Ю. В: Представлені ті художники, з якими ми працюємо, а скільки робіт — важко сказати.

М. В: У нас є роботи Нікіти Кадана, Лесі Хоменко, Артема Волокітіна, Назара Білика, Олексія Сая, Влади Ралко, Євгена Самборського та інших. Коли представляли Жанну Кадирову на виставці у Нью-Йорку, одразу після події придбали деякі роботи з серії «Маркет». Нам також цікаво збирати роботи молодих художників. Україна — це незвичайна, цікава країна і вона потребує часу, щоб її полюбити.

На вашу думку, навіщо підтримувати мистецтво і як це краще робити? 

Ю. В: Звичайний громадянин може приходити на виставки, дивитись, розказувати, постити в інстаграм — і це вже буде популяризація. Якщо брати до уваги журналістів, вони могли б більше писати про виставки, художників і людей мистецтва. 

Нам один телеканал відповів, що зараз в Україні війна і їх мистецтво не цікавить. Потрібно, щоб телебачення висвітлювало події зі світу мистецтва, бо навіть під час Венеційської бієнале канали не відправляли своїх кореспондентів. Тільки Віктор Пінчук організував приїзд декількох журналістів, а саме ТБ — нікого.

М. В: Важливо всім разом, хто не байдужий до мистецтва, його підтримувати, і не обов’язково фінансово, бо не всі ж це можуть зробити. Потрібно розповідати друзям, закордонним колегам, запрошувати в Україну і відвідувати галереї та музеї. Україна — це незвичайна, цікава країна і вона потребує часу, щоб її полюбити.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: