У 2018 році професор Токійського університету Хідетосі Каторі, задля підтвердження загальної теорії відносності Ейнштейна, здійснив такий дослід. На найвищому хмарочосі в Японії Tokyo Sky Tree встановили два надточні атомні годинники: один знизу хмарочоса на першому поверсі, інший — зверху, на оглядовому майданчику. Дослід підтвердив, що сила гравітації змінює плин часу, вповільнюючи його: верхній годинник йшов швидше. Тож сила тяжіння обмежує навіть час. Обмежує, вповільнюючи, рух. Обмежує вільне пересування у просторі, обмежує нашу свідомість груповими уявленнями та структурою особистості. 

Острах, як ключова масова рефлексія на пандемію COVID-19, накладає ряд нових незвичних додаткових обмежень, котрі поступово ще більше, аніж звичайно, стискають наш індивідуальний простір. Гравітація стає потужнішою, і все більша кількість атмосфер тяжіє над нами. Ось ми, зрештою, опиняємось в певному коконі, намагаючись удавати, ніби нічого не сталося, беручи участь у флешмобах у соцмережах, які стають нашою інерційною відповіддю на карантин. Як гравітація викривляє матерію простору-часу, так епідемія викривляє усталеність нашого життя. Як і у випадку з гравітацією — чим більша маса, тим більша сила, тим сильнішим стає викривлення. Так вибудовується інакший простір, ще чужий і незрозумілий, відмінний від звичного. 

Пригадуючи поїздки київським метро в докарантинні часи, згадуєш інколи відчуття подовженості простору — це ніби інше відчуття часу, в ньому пригальмовується звичне ситуативне сприйняття і постає абсолютно бергсонівське відчуття тяглості проживання довколишнього. Те саме в потязі. На довгій пішій прогулянці. Рух та швидкість трохи послаблюють тяжіння, роблять нас менш залежними від нього, а реальність стає просторішою, наче трохи підняли стелю неба. Епідемія COVID-19 несла на початку свого просування протилежні тенденції — рух вповільнювався, небо очищалося від літаків, потяги зупинялись, усе нові перепони поставали на шляху будь-якого руху, роблячи знелюдненими вулиці міст, візуально вимальовуючи картину планети без людей. Витіснені карантинними обмеженнями з реального простору, люди інколи намагалися чинити спротив посиленій гравітації, співаючи на власних балконах, а здебільшого просто перейшли до вже звичного віртуального простору. Вони ніби втратили статус домінантного виду, і, як в підтвердження тому, дикі тварини стали дуже повільно, але впевнено, просуватись до міст. Тож вимальовувалася цілком довершена апокаліптична картина. Це був початок. Перша хвиля. 

Потім карантин послаблять, потім, можливо, знову посилять. Києвом гулятиме безліч веселих людей — так, наче статистика не стала в рази гіршою, ніж під час жорсткого карантину. Повернення до своїх звичок для більшості з них виявиться найсильнішим інстинктом, а бажання забути про незрозумілу загрозу сильнішим, ніж сама загроза. Вони намагатимуться якнайглибше зануритись у буденність, максимально дистанціюватися від травматичного досвіду існування в незрозумілому світі, який змінився. Далі може бути багато різних хвиль, припливів і відпливів, але емоційно надважлива саме перша хвиля. І наша перша реакція на неї, не буденна й безпосередня. Тож чи залишимось ми після цієї вимушеної трансформації в центрі нами ж збудованого антропоцентричного світу, чи сприйматимемо себе вже якось інакше? 

Інколи, задля переживання реальності, необхідно її зображувати, локалізуючи в художньому вимірі. Епідемії стаються не вперше, тож існує доволі велика кількість зображень минулих епідемій, вельми страшних і разючих, але їх зображення залишились десь на маргіналіях нашої культури. В класичній візуальній історії ми впевнено віддали перевагу життєствердним зображенням людського тіла, яке виглядає непідвладним хворобам чи старінню, прагнучи до ідеальності. В цьому аспекті мало із чим за грандіозністю відчуттів можна порівняти розписи куполів у сакральних спорудах, де зображено небо із людськими фігурами, що левітують в його просторі. Приголомшливо. Присутнє наполегливе відчуття, що там, зверху, час плине інакше, ніж де ми уявно стоїмо, пригнічені певною кількістю атмосферних шарів. Цей простір неймовірно перенасичений прекрасними людськими фігурами, ніби це втілення бажання якогось грандіозного сакралізованого селфі, де присутність людського тіла стає визначальною. 

Людські оголені тіла поза законами гравітації як спосіб самоствердження, як виклик із додатковим коефіцієнтом надлишкової краси. Споглядаючи ці зображення, задаєшся питанням, якою б могла бути спроба бачення людського тіла в часи епідемії COVID-19, і наскільки вона була б гіпотетично можливою і потрібною. У новому світі вірусних і генетичних, емоційно неприйнятних загроз для тіла. Де тіло є вразливим, коли воно перебуває в центрі небезпечного периметра, ніби потенційна мішень. Де ми намагаємось вибудувати багаторівневий і багатошаровий його захист із масок та рукавичок — у світі надпотужної гравітації, де самі виглядаємо притисненими до землі равликами, які турботливо ховаються від загрози у власні будиночки. Чи ж здатні ми психологічно на такий погляд на самих себе, чи нам може знадобитись щось подібне до дзеркала, котре допоможе показати те грандіозне викривлення в сприйнятті нашого тіла, що сталося в психології внаслідок пандемії? 

Коли Роббі Баррет, випускник середньої школи Західної Вірджінії в США проводив експеримент, запропонувавши штучному інтелекту намалювати зображення фігур людей — оголеної натури, — він не замислювався над цим питанням, самої епідемії тоді ще просто не існувало. В базу даних було завантажено тисячі портретів, створених людьми в різні часи, а штучний інтелект із них складав своє зображення в рамках художнього експерименту. Ці зображення багато в чому вражають: перекручені, деформовані, розплавлені, — вони мало чим нагадують людські фігури, лише почасти. Набагато ближчими вони є до фігур Бекона, Далі, Пікассо, але деконструкція в них інакша, позбавлена задуму і селекції. Ці тіла видаються майже фізично важкими, в них ще не встигло сформуватись людське. Вони несуть на собі відбиток якогось неприродного грандіозного викривлення, неочікуваного і нелюдяного катаклізму. Для більшості людей ці зображення відчуваються як вкрай неприємні, потворні, вони руйнують наші уявлення про людське, вселяють острах. Так нас бачить створений нами відсторонений інтелект, насправді не закладаючи в ці зображення жодних негативних емоцій, взагалі жодних емоцій, — дискомфорт ми відчуваємо виключно через відсутність звичного для нас людського погляду. За висловом самого Баррета, якби зображення вийшли реалістичними, це було б не так цікаво. 

Якими б гіпотетично міг побачити штучний інтелект людські тіла, якщо уявити, що саме він малював би багатофігурні фрески із людьми під куполами, створюючи досвід альтернативної історії як своєрідну проєкцію нашої сьогоднішньої викривленої жахом вірусу реальності в музейних просторах класичних зображень? Був би це простір кіберпанку чи постмодерну, або чогось інакшого? І спробувати зрозуміти, яке ієрархічне місце людському тілу там могло б бути відведено. Можна ризиковано припустити, що такий досвід уявного переписування візуальної історії Homo sapiens міг би стати своєрідною вакцинацією для нового посткарантинного світу, пом’якшенням. Коли класика штучно гармонізується із сьогоденням, перестає бути виклично досконалою, набуваючи рис біологічної невпевненості, коли стає невпізнаваним навіть найочевидніший орієнтир власної тілесності. Але, зрештою, це просто погляд іншого, який ми так само не можемо зрозуміти змістовно, як він не може зрозуміти нас візуально. Звичайно, в спробі такої практики створення людських зображень кимось іншим може бути закладений для нас ризик тимчасово відійти в цій версії альтернативної історії від багатовікової традиції автопортрету та втратити звичні важелі впливу і контролю, відійти у невідомий бік, із непередбачуваними наслідками.

Можливо, в сьогоднішньому мультикультурному багатовимірному середовищі існування наявність умовної антропоцентричності, зацикленої на нашому егоїстичному баченні самих себе, виглядає трохи недоречним. Воно заважає відчути багатовимірність світу, різноманітність і несхожість нас самих, яку неможливо звести до однієї, нехай навіть найдосконалішої картинки. Адже таке зведення неминуче робить узагальнення, обмежує і пропагує, творячи візуальну селекцію і шукаючи вигаданий ідеал. Воно ігнорує нескінченну кількість автентичних індивідуальних чи соціальних вимірів, котрі після редагування ризикують опинитись на маргіналіях. Зрештою, в нашій зміненій епідемією COVID-19 реальності й досліді Баррета є спільний знаменник — дія сили, котра для нас є емоційно незрозумілою й неприйнятною, не людською; сили, котра деформує звиклі речі та спонукає шукати нові означення в новому світі, аби спробувати його зрозуміти й осягнути. І ми, можливо, будемо змушені користуватись незвичними прийомами, ініціювати нестандартні ризиковані досвіди, шукаючи дотик до реальності — це наша спроба пристосуватись до агресивного довкілля, спроба еволюціонувати. Адже традиційні способи пізнання перестають діяти за умови відсутності звичних умов гравітації.