«Я не бачив нічого, бо занадто пильно дивився»

Серен К’єркегор

Ізоляція заради виживання звернула мою увагу на думку про «кожну людину». У вересні відбулася Програма перформансів «Кожна людина — художник. Кожна людина — художниця», яка нагадала про Йозефа Бойса та його ідеї реорганізації суспільства на засадах свободи, рівності та братерства. Бойс мріяв про таке суспільство, в якому культура, право та економіка не виборюють першість, але існують на рівних та підважують одне одного і «кожна людина — художник» бере активну участь в побудові цього іншого суспільства. Мені дуже подобається ця концепція.

Поява нового вірусу (чи швидше реакція на нього) тим часом вносить свої корективи. Суспільство перестає бути складною системою, людина редукується до біології, і навіть як біологічна система спрощується до питання ковід/не ковід. Наприклад, фб-стрічка повідомляє, що та чи інша людина померла від коронавірусу. Виникає відчуття, що від всього іншого люди помирати припинили. Не знаю, як ви, а я цьому дуже дивуюся.

Якщо згадати, що Імануїл Кант вважав кожну людину відображенням всього людства, то чи не є моє здивування відображенням теперішнього стану всього людства? Крім того, філософ вважав, що людина не може бути засобом, але завжди є метою. У мене є підозра, що прямо зараз людина перетворюється на засіб, а метою є, в кращому випадку (в гіршому доведеться стати конспірологом) виживання.

Локдауни та інші заходи проти пандемії є маніпуляцією. Я не знаю мети цієї маніпуляції, можливо ціль є благородною — зменшити кількість захворювань. Але використання почуттів — страху за своє життя та відповідальності за життя інших людей — все одне робить цю благородну ціль метою маніпуляції. По ходу справи зникає довіра до науки, бо зі статистики незрозуміло, чи люди помирають від ковіду, чи — з ковідом від неотримання належної медичної допомоги у випадках інших хвороб. І ні, цими міркуваннями я не маю на меті зменшити загрозливість самої хвороби, яку називають covid-19. Але розігнана довкола хвороби істерія та хаос в управлінських рішеннях аж ніяк не сприяють розв’язанню проблеми. Кисень у тих, хто його потребує, від введення локдауну не з’являється. 

До слова, Collins Dictionary у цьогоріч вперше за довгий час вирішив не називати Слово року, але найбільш вагомим кандидатом був локдаун. Може, вони зважили на перше значення цього слова і їм стало ніяково визнавати це слово словом року? 

Локдаун — 1. Блокування; ізоляція ув’язнених до карцеру. Себто це слово раніше здебільшого використовувалося в тюремному лексиконі, бо локдаун був засобом дисциплінування мешканців в’язниці. Чому їх треба було дисциплінувати? Бо щось пішло не так і вони влаштовували бунт. Можливо тому, що були незадоволені умовами утримання. Коли Мішель Фуко вивчав епідемію чуми у XVII ст., то стверджував, що боротьба з інфекцією вже в ті часи була чимось більшим за виключно медичні заходи. Вже випробовувалися методи дисциплінування суспільства. Одне з питань, які мене хвилюють, чи можливо дисциплінувати суспільство без перетворення його на в’язницю?  Можливо, «сильні світу цього» поки не знають, навіщо вони знов дисциплінують людей, але схоже інтуїтивно відчувають, що це для них може бути дуже корисним. 

Що ж, ми теж маємо знайти власну користь.

Ковід-дисиденти намагаються боротися з маніпуляцією з відкритим, так би мовити, забралом (перепрошую за каламбур) — неносінням масок та протестами проти локдаунів. При тому ані локдауни з масками не приносять особливої користі у справі зменшення захворюваності, ані протести ніяк не впливають на прийняття карантинних рішень. Таке відчуття, що в адміністративних дій зникли бодай якісь засади. А разом із цими засадами зникають й суспільства. Людина стає чимось типу тваринки, що ховається в лісі у стані жаху перед великою загрозою величного вірусу. Всі різко забули таке модне нещодавно слово комунікація і перемкнулися на дистанцію. Людина дуже легко переймає інтонації дисциплінування собі подібних, яких до того ж тваринка боїться, бо вони можуть бути загрозою під виглядом здоров’я — безсимптомними носіями вірусу. Тут варто зауважити, що з’являються нові безсенсові поняття, як то — безсимптомна хвороба.

Мені тим часом цікаво подивитися на ці хаотичні адміністративні дії як на можливість для людини знову опинитися під питанням, коли вона залишається сам на сам з собою. У багатьох людей цей стан «сам на сам з собою» викликає майже паніку, бо мовчазний діалог з собою в епоху комунікації та психології було поставлено на паузу. А комунікація отримала так багато всебічних, практично всеохопних інструкцій, що людина мала їх просто дотримуватися, тож комунікація між людьми відбувалася майже автоматично. Якщо питання й виникали, то стосувалися вони якогось покращення автомату. Вірус виключив автомат. Людина почувається розгубленою. Але «де небезпека, там й спасіння» — у відключення автомату є потенціал переосмислення комунікації як такої, потенціал повернення до діалогу з самим собою.

І тут спадає на думку згадати про мистецтво і про питання, які воно здатне поставити. «…Или может ностальгия по утраченной или никогда не имевшей места общности и есть наша единственная общая ценность?  Или, может быть, радикальный аутизм и есть подлинный способ открыться Другому? Хотелось бы только понять, способны ли мы на диалог с самими собой?» — з кураторського тексту Віктора Мізіано до проєкту «Неможлива спільнота». (Про всяк випадок зазначу, що виставка «Неможлива спільнота» — проєкт  тих часів, коли Росія ще ніби не була мордором, бо використовувала soft power для тримання України у сфері свого впливу — наприклад, відкривала філіали факультетів МДУ в Севастополі, а не захоплювала його зі зброєю, хоча зелені чоловічки теж були ввічливі, як ми пам’ятаємо).

Дозволимо собі зосередитися на питанні — може, радикальний аутизм і є справжнім способом відкритися Іншому? Може, саме радикальний аутизм здатний повернути людину до онтологічних питань? Може, радикальний аутизм дозволить віднайти іншу соціальність? Можливо, радикальний аутизм може навіть послужити рятуванню планети? Може, ключове питання — як ти живеш своє власне життя і як ти, власне, переживаєш події, що трапляються на твоєму шляху?

У львівській майстерні «Сома» нещодавно пройшов доволі довгий проєкт про Буто. Я не доїхала до Львова, але проєкт послугував нагадуванням про цей японський танець, що може виглядати як радикально самотня практика, бо в ній танець народжується від ірраціонального спілкування свого власного тіла зі своїм власним духом.Танець периферії, він піде тобі назустріч, тільки якщо ти залишиш центр, залишиш його не для когось/чогось, але пустим. Як на мене, як раз такої ідеї не вистачає для омріяної екологічної свідомості.

Сім років тому я писала текст для «Художественного журнала» і думала про периферичний зір, художника та про те, що художник завжди на периферії. Художник в принципі — аутсайдер, а будь-яке мистецтво — аутсайдерське. Там художник виробляє подібності до інших, Робить так, щоб інший — сі подобав. Але якщо кожна людина — художник, то це може робити кожен. У 2016 році група ТанцЛабораторіум назвала свою виставку Art(out)ist. Це був такий похід out в рамках врятуватися від моралі-естетики. Але акцент перемістився в ist, існування мистецтва потрапило під питання. Ми зрозуміли, що в нашому суспільстві тілесні практики поза межами лікування або цирку не ist. Але якщо ви не відмовитеся від ідеї тіла як об’єкту лікування, медицина стане вашим богом, а фармацевтичні корпорації — його апостолами. Цирк, звісно, справа смаку.

Люди страждають без звичних каналів комунікації, але це є можливістю відмовитися від звичності спілкування — себто зустріч з живою людиною може знову стати подією, незвичною подією, яка не є необхідною. Контингентність відвойовує тут свої онтологічні позиції. У дітей з розладами аутичного спектра часто не відбувається звикання до повторюваних стимулів, вони можуть страждати від підвищеної сенситивності. При тому, що суспільство сприймає їхню поведінку як відгородження від світу, вона по суті є проявами наближення до світу.

Багато хто каже, що людям доведеться заново вчитися офлайн спілкуванню. Це добре, бо можливо тимчасовий аутизм допоможе позбутися доброзичливих схем та автоматичної ввічливості, або навіть  емпатії.  Я думаю, що зараз чудовий момент, щоб згадати давно забутий спосіб сприйняття світу — споглядання. У тому числі споглядання себе. Себе як «одиничного індивіду» (за К’єркегором).

Тут дуже вчасно приспів Томас Вінтерберг зі своєю новою стрічкою «Ще по одній». Декілька цитат з фільму:

«Світ зовсім не той, яким ми його собі уявляємо — в ньому є робота».

«Співай не для мене, головне, щоб ви чули себе».

«Зараз потрібно дуже постаратися. Врости в землю.І слухати своє серце».

«У світі є робота — чути себе і слухати своє серце (не забуваючи вростати в землю). Якщо для цього потрібен алкоголь, то що поробиш».

«Контроль — це смерть заживо, втрата контролю — запорука повернення до життя», — каже режисер у своєму інтерв’ю. І це звучить доволі радикально. Якщо щось звучить занадто радикально, це можна відразу не робити, але спробувати ТАК подумати. Чи повернення до життя означає гарантування безпеки? Ніт. Але там, де піклуються виключно про небезпеку, немає місця щастю. «Якщо ти не втратиш контроль, ти втратиш себе», — попереджає Томас Вінтерберг. Дивлячись кіно, не варто забувати, що його ключовою фігурою є Серен К’єркегор.

Насамкінець хочу поділитися подією мистецтва локдауна, яка наштовхнула мене на думку стосовно довіри. (Почала цією подією свій Lockdown Art Festival в ФБ, під враженням від цього). Ця музика ніби натякає, що є інший рівень довіри — що, якщо довіряти не людям, а простору поміж тобою й іншим? Тобою — «одиничним індивідом» та іншим — «одиничним індивідом». Що, якщо довіряти світу?

* Слово «аутист» (грец. autos — сам) використовується тут як опис специфічного стану людини, що відрізана від зовнішнього світу і змушена звернутися до внутрішнього життя, а не як клінічний діагноз.