У рубриці «Знати» ми розповідаємо про філософів, художників, письменників, музикантів, на яких спираємося у своїх думках та текстах. Цей випуск ми присвятили письменниці, критикині та режисерці Сьюзен Зонтаґ.

Попереднім в рубриці «Знати» був текст про теоретика Бориса Гройса.

Хто така Сьюзен Зонтаґ?

Сьюзен Зонтаґ — письменниця, літературна, художня та кінокритикиня, театральна та кінорежисерка, політична активістка. Вона народилася в 1933 році в Нью-Йорку. Її батько, Джон Розенблатт, помер, коли їй було п’ять років. Прізвище Зонтаґ вона отримала після другого одруження матері. Зонтаґ вчилася в університеті в Берклі у Каліфорнії, у Чиказькому університеті вона вивчала історію мистецтв. у 1950 році вона виходить заміж за Філіпа Ріффа, викладача, він був старше неї. Вони переїжджають у Бостон, там народжується їхній з Філіпом син — Давід Ріфф. Зонтаґ отримує ступінь магістра в Гарварді з історії філософії. Далі вона продовжує вивчати філософію, а також літературу й кінематограф у Коледжі Святої Анни (Великобританія), Сорбонні (Франція).

У 1958 році Зонтаґ 26 років. Вона веде щоденники змалку й в них фіксує, що не відчуває любові до чоловіка. Одна з сином вона повертається в Нью-Йорк та починає працювати редакторкою у виданні Commentary. З чоловіком вони розлучаються та вона відмовляється від його фінансової підтримки.

У 1963 році виходить її перший роман «Благодійник», далі — «Нотатки про кемп» у 1964 році, збірка есе «Проти інтерпретації» у 1966 році. У 1975 році у Сьюзен Зонтаґ діагностують четверту стадію раку грудей. Вона переживає тяжку хіміотерапію та видужує. Наприкінці 1970-х — початку 1980-х році виходять роботи «Про фотографію», «Хвороба як метафора», збірка есе «Під знаком Сатурна».

Викликом для всіх стали 1980-ті — епідемія СНІДу. У Сьюзен Зонтаґ померли три друга. Вона пише книгу «СНІД та його метафори». У 1989 році знайомиться з Анні Лейбовіц, з якою вона буде до кінця свого життя. Їде до Сараєво у 1990-х роках. У Зонтаґ діагностують саркому матки в 1998 році, вона долає хворобу. Останній твір — «Спостерігаючи біль інших» виходить у 2003 році.

У 2004 році Сьюзен Зонтаґ помирає від лейкемії. Девід Ріфф у своїх мемуарах напише про те, як його матір до останнього не вірила та боролася з хворобою. Зонтаґ вважала смертність так само несправедливою, як і вбивство. Її поховано у Парижі на кладовищі Монпарнас.

Сьюзен Зонтаґ відома перш за все своєю літературною творчістю, її ідеї відбиті вже в назвах творів — «Хвороба як метафора», «Проти інтерпретації». Ці назви стали афоризмами. За свій доробок Зонтаґ отримала Національну книжну премію США (2000), Єрусалимський приз (2001), Літературну премію принца Астурійського (2003).

«Проти інтерпретації та інші есе» (1966)

Цей збірник есе зробив Зонтаґ популярною. «Проти інтерпретації» — це назва одного з есе, інші відомі — «Про стиль», «Нотатки про кемп». Кемп в некласичній естетиці — це специфічний витончений естетський стиль, в основі якого лежить особлива чутливість — від краси до потворства, фривольність та надмірність формального, манерність. Кемп також мав соціальний вимір — потім так стали називати стиль гомосексуальних чоловіків робочого класу. Зонтаґ одна з перших проаналізувала цей стиль, виділивши три його частини: «класичну чутливість», «авангардну» та «естетську, розважальну». І тут вона пропонує наступне: прибрати ієрархічність у розумінні стилю, поділ на «верхнє» та «нижнє». В есе «Проти інтерпретації» авторка виступає проти класичних герменевтичних принципів — не все мистецтво може бути проінтерпретовано і наша задача не надати мистецтву сенсу більше, ніж воно має в собі.

«Про фотографію» (1977)

У післявоєнний період фотографія сприймалася як те, що відображає дійсність. Фотографію цінували як документальне свідоцтво. У есеях, що увійшли у збірку «Про фотографію», Зонтаґ розмірковує над місцем фотографії у сучасній культурі та ставить фотографа, туриста, вуйариста у центр оповіді. Хто ми, коли фотографуємо? Ось що пише Зонтаґ: «Останнім часом фотографія стала майже такою ж популярною розвагою, як секс або танці, — а це означає, що, як будь-якої масовою формою мистецтва, більшість людей займаються нею не в художніх цілях. Вона головним чином є соціальним ритуалом, захистом від тривоги й інструментом самоствердження».

«Хвороба як метафора» (1978)

«Найбільш правдивий спосіб адресування хвороби — та найздоровіший — це той, який простоїть метафоричному мисленню», — пише Зонтаґ. Головною темою цієї книги є розрив між предметом та метафорою, бо саме метафори, на думку авторки, заважають сприймати дійсність та її хвороби такими, як вони є: «Мої ціли є в першу чергу чисто практичними. Тому, що відповідно до моїх безрадісних багаторазових споглядань, метафоричні ловушки, що спотворюють сприйняття раку, мають реальні наслідки». Зонтаґ встановлює зв’язок між інтерпретацією мови, метафорою та реальним світом і перш за все прагне розірвати кореляцією між тілом та його метафоричним сприйняттям: «тіло як храм», «тіло як фабрика», «тіло як фортеця».

Дивитися на хворобу в чисто науковому, а не в моральному сенсі Зонтаґ закликає в іншій своїй роботі — «СНІД та його метафори» (1989). СНІД тоді сприймався у суспільстві як кара за розпусну поведінку, а значить той, хто захворів, мав бути засуджений. Популяризувалися засоби контрацепції та стало зрозуміло, що світ, яким його проголошували у 1960-ті, змінився. У книзі Зонтаґ порівнює заклик користуватися презервативом з рядком із реклами антивірусних способів захисту для комп’ютерів: «Перед тим як вставити диск в комп’ютер, упевніться в безпеці його джерела». У 90-ті, разом із СНІДом, з’явилися персональні комп’ютери.

Гомосексуалізму у ті роки цуралися більше, ніж проявів насилля. Саме тоді ЛГБТ-спільнота почала рух за «камінг-аут», багато хто публічно заявляв про свою орієнтацію — це було проявом сміливості, а також актом підтримки. Сьюзен Зонтаґ виступала за права ЛГБТ, але вона так ніколи й не визнала публічно свою бісексуальність, хоч її багато хто просив про це заявити. «Як би це допомогло?», — запитувала вона. Ні вона, ні Анні Лейбовіц не говорили відкрито про свої стосунки.

«Наново народжена. Щоденники та записні книжки 1947–1963» (за редакцією Давіда Ріффа) 

Хоч Зонтаґ і не говорила відкрито про свою сексуальність і романтичні стосунки, вона спокійно прийняла свою бісексуальність ще в молодості. Про сприйняття себе, власного тіла (в якому розум заточений, писала вона), літературні амбіції (у підлітковому віці вона хотіла стати як Л. Н. Толстой чи Ф. М. Достоєвський) вона пише у своїх щоденниках.

Давид Ріфф, який підготував щоденники до публікації, пише в передмові: «Перед нами щоденник, в якому мистецтво сприймається як питання життя і смерті, де іронія вважається пороком, а не чеснотою, а серйозність — найбільшою з благ. Такі погляди у моєї матері сформувалися рано».

Цікаві факти 

Сьюзен Зонтаґ вважала, що її зачали у Китаї, де батько працював торговцем хутра.

Збірку есеїв «Під знаком Сатурна» (1980) вона присвятила поету та письменнику Йосифу Бродському. А він присвятив їй перші «Венеціанські строфи».

Зонтаґ зняла кілька фільмів. Один із них — «Подорож без гіда» про туристку в Венеції. Адже можна подорожувати так — меланхолійно, танцюючи на вулицях чужого міста та не поспішаючи роздивитися все.

Що або хто допомагав їй у складні часи? Мова, писала Зонтаґ, з неї вона черпала силу та наснагу для боротьби з хворобами.

У 1993 році вона поставила п’єсу Семюеля Бекета «Чекаючи на Ґодо» в осадженому Сараєво. У 2010 році на її честь назвали площу перед Національним театром.

Література

1. Против интерпретации и другие эссе // пер. Сергей Дубин, Наталия Кротовская, Валентина

   Кулагина-Ярцева, Виктор Голышев, Нина Цыркун, Борис Дубин, Сергей Кузнецов, Лев Оборин. М.: Ад Маргинем, 2014 — 352 с.

2. О фотографии // пер. Виктор Голышев. М: Ад Маргинем, 2013 — 252 с.
3. Болезнь как метафора // пер.  Александра Соколинская, Марк Дадян. М.: Ад Маргинем, 2016 — 176 с.
4. Под знаком Сатурна // пер. Сергей Дубин, Нина Цыркун, Борис Дубин. М.: Ад Маргинем, 2016 — 168 с.
5. Wonderzine про Сьюзен Зонтаґ
6. The New Yorker про Сьюзен Зонтаґ
7. The Guardian про мемуари Давіда Ріффа
8. Журнал «Нож» про Сьюзен Зонтаґ та ЛГБТ

   Текст: Світлана Лібет

   Іллюстрації: Юлія Бенюх