«ЖИВОПИСНИЙ ЗАПОВІДНИК»: 

АБСТРАКТНИЙ ВЕКТОР

Паралельно з логоцентричним постмодернізмом у Києві розвивається інша гілка мистецтва: тут формується коло, в центрі уваги якого — абстракція, метафізика й алхімія взаємодії художника та живописної поверхні полотна. Кістяк цього напряму становлять митці трохи старші, ніж вітальна молодіжна «Нова хвиля». Тіберій Сільваші, Микола Кривенко, Анатолій Криволап — усім їм на момент розпаду СРСР уже за сорок, вони сформовані особистості й автори. До них долучаються талановиті однодумці — Марко Гейко, а також Олександр і Сергій Животкови. «Живописний заповідник» не видає маніфести і не створює колективних робіт. Це радше орбіта спілкування, лабораторія смислів. Художники, чий вік і енергетика не збігаються зі жвавою Паркомуною, намагаються знайти і сформулювати свою відповідь на питання, яким має бути мистецтво після краху ідеологій. В епоху, коли в повітрі витає дух експериментів з новими медіа, «Живописний заповідник» залишається вірним картині, обмежуючи нею свої формальні експерименти. Програмна консервативність, точніше, лицарська вірність медіуму, стокгольмський синдром відносно картини — усе це відбилося у назві групи. «Живописний заповідник» — це самовідчуття художників у світі, де живопис стрімко виходить із моди.

Мистецтвознавець Олександр Соловйов розташував цю групу на умовному екваторі між радикалізмом «Нової хвилі» й ретроградністю втомленого пізньорадянського академізму. В якомусь сенсі «Живописний заповідник» — справді наздоганяльна модерністська лінія в мистецтві країни, де традицію модернізму було перервано. Один із учасників групи, Микола Кривенко, в юності навчався в легендарного Григорія Гавриленка, тонкого майстра, який експериментував із нефігуративом ще за радянських часів. Художники «Заповідника» поновлюють спадкоємність між авангардом, неофіційною традицією та мистецтвом нової незалежної України.

Головний ідеолог цього кола — колишній керівник молодіжної організації київського відділення Спілки художників України, організатор етапних для трансавангардистів Седнівських пленерів Тіберій Сільваші. Еволюція Сільваші від м’якого реалізму початку 1980-х до монохромів пізнішого періоду — це акуратне намацування нових смислів у добу, яка втратила сенс. З одного боку, це, мабуть, синдром відмінника: успішному митцю, відомому своїм лібералізмом, хочеться сказати своє слово в новому мистецтві незалежної України. Художникам страшого покоління абстракція за нормами пізнього СРСР видавалася чи не найрадикальнішим порушенням табу. Проте вкриті чистим кольором поверхні Сільваші — це не так данина світовому модернізму, як відхід від надмірної наративності радянського мистецтва, своєрідна художня аскеза і творчий затвор. Водночас на рівні відчуття кольору Сільваші залишається вірним українській образотворчій школі з її тяжінням до соковитої барвистості. Так, можна заборонити собі писати багатофігурні оповідальні полотна, прийняти мальовничу схиму, але зовсім вийти із зони тяжіння локальної традиції неможливо, та й за великим рахунком не потрібно.

У нефігуративі 1990-х років загалом вчувається вплив української школи живопису — замилування яскравими, часом до болю в очах, фарбами (особливо в Анатолія Криволапа), любов до «м’ясного» живописного шару на поверхні картини тощо. Колір відіграє велику роль у філософії «Живописного заповідника». Опинившись на волі, у світі, де більше не діють закони попередньої епохи, художники шукають опертя у звичному живописному полотні. «Заповідник» потрібен їм, щоб хоч якось позначити межі в просторі тотальної вседозволеності. Накресливши, ніби герої гоголівського «Вія», довкола себе магічне коло, живописці поринають в емоційну оптичну подорож незвичною територією безпредметного мистецтва. Роботи цієї групи теж по-своєму психоделічні. Однак там, де молодшому поколінню знадобилися допоміжні психотропні речовини, зрілим майстрам вистачило чистого кольору й світла.

Проіснувавши близько п’яти років (1991–1995), «Заповідник» вичерпав себе, але художники цього кола й далі спілкувалися й експериментували з нефігуративним мистецтвом. На ринку абстракція виявилася зрозумілішою й затребуванішою: до середини 2000-х років картини цих митців домінували в київських галереях. Анатолій Криволап став одним із комерційно найуспішніших художників незалежної України. Тіберій Сільваші в часи міленіуму став ближчим до «Нової хвилі», робив проекти у київському Центрі Сучасного Мистецтва (Сороса), експериментував з інсталяцією. Він досі залишається вірним монохромам.

«Тоді складалася проблематика, яка здобула чіткіше формулювання і в теорії, і в практиці вже зовсім іншого покоління. Це була жорстко антипостмодерністська позиція. Лише тепер, коли я знаходжу паралелі у колег по всьому світу, прояснюється все, що тоді доводилося намацувати інтуїтивно. Наша відмінність — у позиції неприйняття текстоцентричної моделі. У 1990-х я так не думав, але тепер стали зрозумілими тези Хармана, Брасьє або Мейясу. І весь онтологічний поворот у мистецтві й філософії. Якщо говорити про долю живопису в постмедіумному світі та його можливості розуміння реальності (а це чи не єдиний інструмент метафізики), то, ймовірно, наші зусилля не були марними», — підбиває підсумок «Заповідника» Тіберій Сільваші.