exc-5ea1d2b7152f6a1cdd29a409

Нацконкурс Docudays UA: на війні як на війні

24 квітня—3 травня проходитиме 17-й міжнародний кінофестиваль Docudays UA. Цього року його буде проведено онлайн. Наталя Серебрякова оглянула програму національного конкурсу.

«Земля блакитна, ніби апельсин», режисерка Ірина Цілік

«Війна — це порожнеча», — каже Мирослава, що сидить перед камерою на імпровізованому чорному тлі. Вона — студентка одного з київських вишів, вчиться на оператора. У неї є молодша сестра і два молодших брата. Мама Мирослави — 36-річна Анна виховує своїх дітей одна, без чоловіка. Багатодітна сім’я без батька — не така вже й рідкість в Україні. Не унікальним є і той факт, що ця сім’я живе в зоні військових дій — Красногорівці Донецької області. Хіба мало зараз фільмів про війну? Але особливою цю сім’ю робить той факт, що вони знімають фільм про своє життя в умовах війни. А режисерка Ірина Цілик знімає те, як вони знімають.

Ось діти ховаються в підвалі, прихопивши кішку, молодша сестра зі свічкою в руці відкриває «Біблію». Не вийшло. Перезнімаємо. Мирослава тримає камеру. Мама дає поради. Наймолодший втомився: у нього не виходить потрібна репліка. Кіно вимагає терпіння. Увечері, сховавшись під пледами та численними ковдрами, вся сім’я дивиться Дзиґу Вертова. Ось вона, зразкова інтелектуальна українська родина. Та тільки не пощастило з місцем і часом — стріляють. У сусідки бомбою знесло пів-будинку. До речі,  про ковдри. Будинок великий, потрібно топити вугіллям. Анна, вимазавшись як справжній сажотрус, возиться з брудними відрами біля печі. Але взагалі у нашій сім’ї — будинок «цивільний», як каже сама Анна Мирославі: «У тебе цивільний будинок! Як ти в своєму фільмі покажеш, що живеш на війні?». І Анна з Мирославою винаходять похід до бабусі, яка живе в багатоповерхівці, але топить грубку-буржуйку. Бабуся розповідає, що коли були обстріли, в повітрі стояла така кіптява і гар, що неможливо було дихати. Сусіди ж зверху звинуватили її в тому, що це вона очорнила їм стіни буржуйкою.

Тільки, напевно, так, плутано розповідаючи сюжет, можна говорити про цей дебютний повний метр Ірини Цілик, що отримав приз на Санденсі в січні цього року. Взявши в позики рядок у Елюара для назви своєї стрічки, Ірина, звичайно ж, має на увазі той абсурд і сюрреалізм, в якому живуть її герої ось уже шість років. Діти ростуть, Мирослава випускається зі школи, в красивих сукнях з подругою фотографуючись біля напівзруйнованої будівлі. (Напевно, цей кадр треба було б на постер.) А війна йде, залишаючи в душах цих дорослішаючих дітей рани і травми. Фільм Цілик — це роман-виховання, який може захопити будь-яку категорію глядачів — від підлітків до їх батьків, потайки втираючих сльози.

«Не хвилюйся, двері відчіняться», режисерка Оксана Карпович

Оксана Карпович — режисерка, яка зараз живе в Канаді, в минулому не тільки співпрацювала з фестивалем Docudays UA, але також в 2016 році представляла на ньому свій фільм «Втрата. Знахідка» — історію про українських емігрантів в Монреалі, чий будинок дуже схожий на середньостатистичну київську квартиру. Іноді, частіше влітку, Оксана повертається в Україну. Результатом такої поїздки став її новий фільм про електрички. Стрічка починається зі сцени, коли рано вранці, ще в темряві, населення якогось селища через ліс йде сідати на потяг. Далі — нескінченні портрети пасажирів, будь то п’ятнадцятирічний підліток в тамбурі, або чоловік похилого віку, який продає в електричці газети. Історія цього дідуся — стандартна. У дев’яності не було роботи, не було зарплати. Соромився, але пішов продавати газети. Зараз — інший час, але заняття — те саме. Кожен пасажир української електрички — розчарувавшийся в житті громадянин цієї країни. Мабуть так.

«Будинок», режисерки Тетяна Кононенко, Матільда Местер

«Будинок» Тетяни Кононенко починається як референс до фільму Карпович: вночі, в цілковитій темряві їде потяг, і тільки відблиски блискавки освітлюють вагон. Потяг їде в Харків, де на протязі півтори години камера спів-режисерки Матильди Местер буде спостерігати за життям Держпрому — будинку державної промисловості. Ця гігантська будівля, побудована майже століття тому в кращих традиціях радянського конструктивізму, була покликана прославляти комунізм. Кононенко та Местер змонтували свій фільм, перемежовуючи сучасність і архівні кадри, і знайшли в цих двох часових площинах іронічні точки перетину — робітників в майках (пролетаріат не змінився і за сто років).

Зараз в Держпромі йде ремонт, але в будівлі — безліч під’їздів, кожен з яких живе своїм буденним життям. Хтось вийшов на балкон спалити цигарку, хтось чекає на ліфтерку, хтось купує пиріжки в буфеті. Буфети в фільмі показані шанобливо, напевно, тому, що вони — серце будь-якого робочого приміщення. У «Будинка» є щось і від німих чорно-білих агіток радянського кінематографу, так і від повільних фільмів-есе в дусі Шанталь Акерман. І оскільки ця стрічка також і про роль архітектури в повсякденному житті, не можна не згадати сучасника — німецького режисера Хайнца Емігольца з його довгими архітектурними планами.

Кадр з фільму «Будинок»
Кадр з фільму «Будинок»

«Зарваниця», режисер Роман Хімей и Ярема Малащук

Фільм починається короткою сценою в храмі і з порогу налаштовує на релігійний лад. Західна Україна, церква, священик, паломники. Щороку тисячі українських християн здійснюють подорож крізь міста і села. Їх мета — Зарваниця, святе місце в Тернопільській області, релігійно-туристичний комплекс, який за переказами в тринадцятому столітті відвідала сама Діва Марія. В об’єктиві дуету режисерів Романа Хімея і Яреми Малащука — приблизно сотня паломників, серед яких особливо вибиваються жвавий фотограф, 80-річна бабуся, вчений, 9-річний хлопчик Максим, якого в похід взяв старший товариш. Всі вони проведуть кілька тижнів, витоптавши ноги до мозолів у пошуках того самого релігійного почуття, яке і змусило відправитися їх в дорогу. Коли група зупиниться в горах, паломники будуть у контурі каменів шукати обличчя Богу і ангелів. Чи це не диво?

«War Note», режисер Роман Любий

Найбільш, мабуть, вразливий, але також і цікавий фільм програми національного конкурсу Docudays UA. Уразливість його в тому — що він знову про війну. Сильна сторона — що це монтаж особистих записів українських солдатів, які використовували мобільні телефони, гопро, портативні відеокамери. Тобто, можна здогадатися, що в кінці будуть титри про те, що ці бійці були вбиті. Але учасник Babylon’13 Роман Любий використовував цей очевидний прийом не для спекуляції, а як холодну констатацію факту, що а la guerre comme à la guerre. Тут вся правда про цю війну — крижані окопи, в яких солдати бродять по щиколотку у воді, зафіксовані реальні артобстріли, палаючі автівки і, звичайно ж, зруйнований аеропорт. Фільм Любого — досить драйвове видовище, але в той же час і досить пацифистьске, від якого перехоплює подих і стискається серце.

Кадр з фільму «War Note»
Кадр з фільму «War Note»

Наталя Серебрякова

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: