Підтримати

Future in the Past — майбутнє з точки зору минулого. Про роботу Івана Сауткіна

«Future in the Past» — назва відеороботи, створеної кінорежисером, одним із авторів проєкту BABYLON’13 та засновником Жовідської мистецької резиденції Іваном Сауткіним у межах симпозіуму BIRUCHIY 021 «Час, що не втрачено», який пройшов у Приморську. Авторський текст до відео у поєднанні з приморськими світлинами Сауткіна перетворився на самостійний візуально-літературний есей, право на публікацію котрого Your Art надали організатори симпозіуму.

Future in the Past

В українській мові існує тільки три форми часу: минулий, теперішній та майбутній. В англійській їх аж шістнадцять — дванадцять основних та ще чотири додаткових у формі Future in the Past. 

Future in the Past — майбутнє з точки зору минулого, те, чого не сталося, але на що розраховували. I thought I would be young until I die — я думав, що буду молодим до самої смерті, I hoped we all would be happy — я сподівався, що ми всі будемо щасливі, I thought I deserved respect — я ​​думав, що заслуговую на повагу… Надії без шансів на здійснення, рефлексія про колишні сподівання та образа на несправедливість життя.

Приморськ живе саме в цьому часі. Його мешканці загубилися в небезпечному проміжку між минулим і теперішнім. Чому небезпечному? Тому що розрив із реальністю — це психоз. 

«Не зволікай, живи реальним життям, купуй тут і зараз!», — каже соціальний магазин «Аврора». «Я люблю СРСР!», — відповідає магазинові напис на асфальті перед його входом. «Купуємо волосся, дорого!», — співає хор об’яв на стінах. «Слава Україні!», — відповідає йому білборд на перехресті…

А трохи далі — сліпуче сяє діамантове Азовське море і нічого не каже у відповідь на весь цей галас: воно сьогодні спокійне.

2
7

Цвинтар

Смерть не вкладається в розуміння, і саме тому люди намагаються оживити своїх мерців. Будують для них будиночки, ставлять дорогі пам’ятники, прикрашають могили квітами, кладуть на них подарунки, говорять з ними, не чекаючи на відповіді. Моделюють життя на свій розсуд, так, як вони його розуміють і уявляють.

Спостерігаючи ці ігри, можна дізнатися дуже багато цікавого про те, як люди ставляться до самих себе. Про те, що вони вважають за красу, як люблять. Саме тому цвинтар — перше місце, яке я намагаюся відвідати, потрапляючи в нове місто чи селище.

Перше, про що розповів цвинтар в Приморську — злидні. Вони у всьому: у штучних квітах, іржавих хрестах, облізлій фарбі, несмаку бетонних візерунків та зникаючих на сонці портретах. Так жили в минулому, так живуть і зараз. Мешканці цього місця звикли до злиднів і не уявляють собі іншого життя.

Кожне нове «покоління» могил виглядає слідами іншої цивілізації. Ажурні ковані хрести змінюють конуси із зірками сталінської епохи, за ними виростають бетонні трапеції часів застою. Святенницькі й химерні, розфарбовані під золото бетоновироби дев’яностих змінюються на чорні прямокутники двотисячних. П’ять поколінь, між якими немає нічого спільного. 

1

Огорож майже немає, «престижних» місць також, так само, як і ладу в розташуванні могил. Але в цьому є свій мир, поруч один з одним спокійно співіснують земляний горбочок зі зробленим з двох паличок хрестом і дорогоцінний обеліск з викарбуваним на ньому мерседесом s-класу. Мешканці Приморська не намагаються відгороджуватися одне від одного. Це спільнота. 

Найцікавіші з могил — найбідніші. Це саморобні надгробки, зроблені з усього, що можна знайти під рукою: будівельного сміття, іграшок, уламків дзеркала. На відміну від «стандартних» чи «престижних», що всіма засобами нагадують про незворотність і безглуздість смерті, ці наївні та зворушливі монументи — справжні пам’ятники життю. У них щира радість та ніжна любов.

1
2

«Кузя! Кузя! Іди сюди негайно!», — лунає з-за надгробків. Жіночка з пакетом котячого корму блукає між могил. «Де ж ти сховався, скотина? Кузя!».

Катакомби та вулиці

«Марно гаєте час!», — кажуть мешканці Приморська. — «Тут ви нічого цікавого не знайдете. Ось внизу…».

Там, під землею, велика й заплутана мережа печер, у якій древні ногайці сховали свої скарби. В темному стравоході підземних ходів лежать скрині зі золотими монетами, дорогоцінними каменями та прикрасами, за володіння якими будь-яка людина віддасть душу. Це все стережуть скелети і привиди. Всі хотіли б потрапити до тих печер, але щось завжди зважає.

Уважно слухаю місцевих, та все одно продовжую блукати вулицями Приморська. Стара забудова витримана в одній кольоровій гамі: синій, блакитний та білий. Вікна прикрашені закругленим декором, що чимось нагадує мавританську архітектуру. Це місто — повітря, небо розчиняється в будинках, навколо яких рясно цвітуть троянди, тигрові лілії та хризантеми, а сонце світиться крізь кисті бурштинового винограду. 

В інший час, в іншому місці

Одного вечора, у серпні минулого року, я вирішив покататися на човні й добре подумати про свої проблеми, що накопичилися. 

Спустившись за течією на кілька кілометрів, нічого не вирішивши зі своїми проблемами, я повернув назад, і в цей момент мотор на моєму човні зламався! 

Великий та важкий дерев’яний човен, одне весло. Вигрібати декілька кілометрів проти течії — сізіфова праця. 

Сил вистачило приблизно на годину. Покусаний комахами, мокрий та знесилений, зі стертими до крові долонями, ліг на дно свого човна. У голові нісся табун ошалілих думок про те, як буду продиратися вночі через дикі береги річки Снов, а течія повільно несла вниз.

За кілька хвилин, коли дихання і серцебиття почали заспокоюватися, я почав чути звуки червневої ночі. Наді мною був усіяний зірками всесвіт! У прозорій воді чорні силуети риб повільно рухалися між листям водяних рослин. Туман спускав на поверхню річки тоненькі щупальця… Човна прибило до берега.

67

Краса, яку я побачив, була гіпнотичною. Не пам’ятаю, скільки часу я милувався нею, не пам’ятаю, як знову взяв весло і майже не пам’ятаю, як доплив до свого берега. Але дуже добре пам’ятаю спів солов’я, кажанів, що торкалися крилами поверхні води, і як, прив’язавши човна, ішов додому через темний луг.

Це історія про те, про що казав соціальний магазин «Аврора» у Приморську: про «тут і зараз». А ще — про улюблену приказку мого сусіда Колі Гончаренка, що змайстрував човна, на якому відбулася ця пригода: «Я — головка від солов’я».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Зберегти

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: