Вакансії

«Я прокинулася з першим вибухом» — роботи художників і художниць про війну в Україні

Повномасштабне вторгнення путіна триває вже більше місяця. За цей час країну полишило майже чотири мільйона людей, загинуло за різними підрахунками кілька тисяч, включно з дітьми та цивільними громадянами, а непридатним до життя зроблено не одне місто.

Українські художниці та художники знаходять у собі сили відображати трагічні події війни у творах, які публікують у соціальних мережах. Ми звернулися до Катерини Лисовенко, Юрія Болси, Влади Ралко, Ярослава Войцеховського, Дани Кавеліної, Саші Токарєвої, Сани Шахмурадової, Інги Леві, Ніни Савенко та Kinder Album і попросили їх розповісти, де вони зараз перебувають, що відчували в перший день війни та в якому емоційному стані перебувають зараз.

Катерина Лисовенко

Катерина Лисовенко з двома дітьми та котом нині перебуває у Польщі. Її роботи з одного боку відображають її теперішній стан, а з іншого — звертають увагу на трагедію матерів і дітей під час війни.

Лісовенко 2

«Я, здається, назавжди втратила відчуття безпеки у спокійному місці, — розказує Катерина. — Мені вже не видається мирне життя чимось незмінним і фундаментальним. Я відчуваю страх за всіх і все, що люблю. Здається, майже не залишилося місця для болі та гніву, відчуття схожі на блювотиння з останніх сил. Щось у мені зламалося з першою вбитою дитиною, вбитою зґвалтованою жінкою, з першим вбитим знайомим чоловіком, з першим розбитим будинком, повз який я проходила, з першим повідомленням про голод, про смерть від недоступності ліків чи від зневоднення».

Влада Ралко

«Сьогодні ми з Володимиром (Володимир Будніков) у Львові, — розказує Влада Ралко, відповідаючи на питання, чи перебуває вона в безпеці. — Першого березня вивозили дітей, добу їхали потягами. Вони зараз вже виїхали до Польщі, а ми удвох поки не можемо знайти сили поїхати з України. Не думаю, що перетин кордону гарантує безпеку. Війна триватиме доти, доки Європа не відчує єдність із розідраним тілом України. Поки що решта світу з нами переважно подумки». 

У роботах на тему війни Влада активно використовує один з офіційних символів російської держави — двоголового орла. Двоголовий орел в малюнках Ралко стає символом тваринної та ірраціональної оскаженілості режиму путіна. 

«Зараз я відчуваю поєднання люті й дивовижного спокою. Після повного оніміння зʼявилося полегшення від того, що можу малювати. Полегшення від того, що повернувся голос», — каже Ралко.  

Юрій Болса

Юрій Болса перебуває у Києві. На одній з його робіт можна побачити згорблену людину, яка тікає з валізкою, що водночас є багатоквартирним домом. Цей малюнок відображає трагедію мирного населення, яке рятується від бомбардувань міст і містечок України. 

Робота Юрія Болси
Робота Юрія Болси

«Про війну я дізнався вночі, — ділиться спогадами Юрій. — Подруга, яка мала того дня принести мені суп в майстерню, зателефонувала і сказала, що почалась війна та потрібно ввімкнути новини, і кинула трубку, бо швидко збирала речі для евакуації. Цей весь жах за два тижні перетворився в рутину, до страшних сирен і вибухів я вже звик. Їжаки та блокпости встигли стати наче звичайною частиною пейзажу міста, тому свідомістю це розглядається як звичайне життя, через такий стан свідомості робиться тільки гірше. У перший день я відразу пішов у майстерню, включив дезкор і почав малювати те, що сталося за ці декілька годин. Здається не так довго, але вистачить, на жаль, ще на багато картин». 

Ніна Савенко

«Я була готова до вторгнення за 12 годин, нас попередили. Ми зібрали документи і телефони, лягли спати, прокинулись від першого вибуху, холод у всьому тілі. І якась максимальна зібраність. Дитина плакала, а я не розуміла, що їй казати. Хотілося спитати всіх друзів одночасно: “Як ти?”. Тому що не розуміла, де впало те, вибух від чого я почула».

Ніна зараз з сім’єю перебуває в Києві, полишати своє місто не хочуть. «Я собі сказала, що поїду тільки тоді, коли щось влучить прямісінько в мій дім. Моя дитина на 5 день війни відправилась з мамою і татом мого чоловіка у Львів, залишаються там. Мої батьки залишилися в Києві».

Ніну попередили про наступ друзі, але ніхто не попереджав, що він буде масштабним. «Про повномасштабне зрозуміла, коли мені написав о 5 ранку мій друг з Одеси, Ігор Гора, фотограф: “Бомбить, все небо сяє”».

«Я намагаюся весь негатив залишити на потім. Вірю в перемогу, але мені здається, що коли всі будуть святкувати, я навпаки — зляжу і ще довго не встану. Але зараз багато волонтерської роботи і в нас немає часу думати ні про що, окрім поставлених задач. Можливо, зараз це можна описати так — емоційне оніміння і надлишок чорного гумору».

Kinder Album

«Зараз, коли вже йде третій тиждень війни і перший шок пройшов, почалися військові будні, але апетит і сон досі не нормалізувалися, — розказує про свій стан Kinder Album. — Новини стають все жахливіші, я розумію, що всі ми поступово перетворюємось на емоційних інвалідів, намагаємося не сприймати близько до серця почуте — так психіка нас захищає, але ясно, що ми ніколи вже не будемо такими, як колись». 

Крім відображення цього стану психологічної та емоційної скаліченості українців, Kinder Album у своїх творах працює з темою жіночої тілесності, роблячи жінок під час війни видимими на різних рівнях. 

Інга Леві

«Мої перші відчуття — суміш шоку і справдження очікування, бо думка про можливий такий хід подій фоново була присутня вже певний час… Спроби зібратися докупи і вирішити щодо раціональності та доцільності продовження запланованого (бо я як раз прямувала до Каті Бучацької у Криворівню допомагати готувати музей Параски Горицвіт до відкриття 1 березня)».

Зараз Інга у Львові, і в неї з’явилася можливість поїхати до Литви на резиденцію, де приймають художників з України. «Ми з двома колегами вирішили таки поїхати». Батьки художниці залишились у Києві, поки що в їхньому районі спокійно, і виїжджати не хочуть.

«Я так і не була там, де бомблять і йдуть бойові дії, мене оминув цей досвід… Лише втома від переміщень з місця на місце, сум за своїм домом. Пам’ятаю, що треба бути в нормальному стані, але часом накриває від усвідомлення, у що росіяни перетворили наші міста і що змусили переживати людей.

Хвилювання за тих, хто залишається в осаджених містах.

Невизначеність.

Важко було зробити вибір між поверненням у Київ (чого дуже хочеться, але видається нерозумним) та виїздом далі з України. Відчуваю, що не матиму права говорити про своє місто, не проживши з ним цей час…».

Ярослав Войцеховський

Лаконічні та мінімалістичні роботи Ярослава Войцеховського скидаються на художні листівки. Сповнені гри з символами, ці малюнки висвітлюють різні сторони трагедії та боротьби українок й українців.

«Російська агресія розбудила мене, як і всіх, потім був телевізор, де показали звернення путіна, та інформація, що це війна, — спогадує Ярослав. — Спочатку було страшно та незрозуміло. Зараз відчуття страху змінилося на надію, що весь цей жах ось-ось скінчиться».

Сана Шахмурадова

«Першого дня я прокинулась о 5 ранку в Києві, бо почула вибух. Негайно встала, прийняла швидкий душ, підготувала готівку та документи і лягла назад у ліжко, сподіваючись, що той шум був із мого сну. Невдовзі я почула ще один вибух, потім ще один. Мабуть, чотири підряд. Я зробила пост в інстаграмі, багато моїх друзів одразу відповіли, що вони чули ці вибухи теж: у Києві, в Одесі, в Харкові — майже водночас. Я залишила всі свої речі, всі роботи, які я створила протягом останніх півтора-двох років у Києві, у квартирі. Зачинила двері й пішла, не знаючи, куди саме, і коли повернуся сюди знову.

Я памʼятаю, як провела наступні 16 годин під землею у вінтажній крамничці на сусідній вулиці з натовпом красивих людей, дітей, домашніх тварин. Власники готували чай, каву та їжу для людей різного віку. Ми переважно мовчали, читаючи новини і ділячись один з одиним найбільш важливими час від часу. Здавалося, ми знаємо один одного від початку, хоч там і не було нікого з моїх найближчих друзів. Я зробила швидку нотатку: “Уявіть відчуття цілковитої безтурботності й повної настороженості водночас. Дві емоції, які я відчуваю зараз — це страх і любов. Тільки дві. Немає голоду, втоми. Тільки страх і любов. І шок, звісно. Також я втратила відчуття часу й простору. Цілком! Здається, я тільки прокинулась, тільки почула вибухи, однак це вже 4:38 вечора зараз. Страх і любов: контрастні емоції, наче ті два коти (один білий, інший — чорний), які належать людям поряд зі мною”.

Близько 10 вечора моя близька подруга зателефонувала мені й сказала негайно їхати до них у квартиру (її та її чоловіка). Я не могла рухатися, боялася вийти на вулицю. Вони викликали таксі для мене і я приїхала на Поділ. Вулиці були порожні. Я боялася найменшого шороху. Київ був особливо гігантським і холодним у той момент. Київ прекрасний, і та прекрасність, яку я спостерігала з вікна таксі, змушувала мене тремтіти навіть більше.

Ми провели ніч у підземці. Вранці повернулися до їхньої квартири, аби поїсти, чого я зробити не змогла. У мене трапився зрив і я бачила видіння. Потім мої друзі забрали мене дорогою з міста, оскільки мені потрібно було дістатися до своєї бабусі якнайшвидше, адже вона була зовсім сама в селі.

В дорозі я зробила нотатку, в якій описала своє видіння: “У мене трапився зрив. На щастя, я була в оточенні найближчих у квартирі, де буквально моє київське життя і почалося півтора-два роки тому. Тремтячи, я закрила очі і побачила блакитного коня, обриси якого сяяли золотом. Він біг понад Дніпром. Цей кінь був радше духом — Великим Духом. Він рухався уповільнено, зачіпаючи воду своїми копитами. Я бачила духа Києва, України, нашої Землі. Цей дух — безсмертний!!!”.

Я боялася залишатися в Україні, я боялася поїхати. Я знаю — ні те, ні інше не є правильним, не є безпечним. Я вирішила залишитися. Тільки спитала у бабусі: “Ми врятуємось?”, а вона відповіла: “Нам немає від чого рятуватися, ми на своїй Землі”».

Наразі Сана перебуває в селі, де мешкали її прабабуся і прадідусь — одеська область, ближче до Поділля. Зараз тут мешкає бабуся, і вона з нею. «Тато приїхав з Одеси до нас, він хотів мене завезти на кордон, але я не наважилася. Уявивши біль, який я би відчула в дорозі, зрозуміла, що не знесу його. Я не можу покинути рідних. Це боротьба між двома поглядами на світ, між двома абсолютно по своєму обʼєктивними поглядами на життя, боротьба між духом і матерією, між духом глибин і духом часу. Я не засуджую ані себе, ані людей, які їдуть. Тут немає правильного. Просто я відчуваю, що маю бути тут зараз, поки що. Я просто щаслива, що сиджу за одним столом із батьком і бабусею по матері. Ми так не сиділи вже 20 років, відколи батьки розвелися. То є велике щастя». 

«Я прокинулася з першим вибухом. Багато слідкувала за новинами напередодні, тому мозок одразу збагнув, але не до кінця. Я прийняла швидкий душ, зібрала документи і гроші. Повернулася до ліжка, сподіваючись, що то був сон. Мама подзвонила з-за кордону і сказала, що її сповістили з Одеси про вибухи. Одночасно: Одеса, Київ, Харків. Тоді я збагнула все. Згодом, за хвилин 10, офіційно оголосили війну. Після того все в тумані».

«Я живу вірою, малюю, чекаю, фантазую, плачу, жартую, пишу, перекладаю українську поезію, деколи навіть можу послухати 5 хвилин Шопена, але все одно важко. Взагалі не можу слухати музику. У голові рядки з пісні “ВВ” — “Таємні Сфери”: “Чи я сплю, чи це я вже вмираю? Гадаю…”. Але мене тримають близькі, друзі, ті, хто боронять країну, волонтери, які тримають Київ, та і саме життя як феномен; а також велика любов до Нашої Землі».

Саша Токарєва

«Мене охопив жах, страх і біль. Я подумала: невже це сталося? Тому що вже довгий час до початку війни я думала про те, що тільки б не почалася третя світова. І щоразу переконувала себе в тому, що в сучасному світі це неможливо, тому що всі вже давно на іншому рівні свідомості, а світ памʼятає, як це страшно, що політики зможуть домовитися… Але я не врахувала, що думала тільки про психічно здорових людей», — художниця Саша Токарєва та її рідні зараз перебувають у місті Мукачево, на Закарпатті. Вони повернулися сюди жити понад півроку тому і не хочуть залишати Україну та свій будинок: «Можливість поїхати є, є також ті, хто прийме нас закордоном. Але це крайній варіант, і він стосується лише того випадку, коли доведеться рятувати своє життя та життя моїх рідних».

«Памʼятаю, як я прокинулася вранці 24 лютого, ввімкнула новини, відкрила інстаграм і побачила ці жахливі кадри… Широкий діапазон почуттів. Від спустошення та тривоги до злості й гордості. Але в той же час є чітка віра в те, що Україна пройде через це, обовʼязково здобуде перемогу і стане однією з найсильніших держав з найзгуртованішою нацією. Напевно, ще досі не можу усвідомити те, що відбувається на 100%, як страшний сон, який має закінчитися».

Дана Кавеліна

Без коментарів.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

«Хотілося зробити хоча б щось у відповідь»: реакція художньої спільноти на ескалацію російської агресії
1774

«Хотілося зробити хоча б щось у відповідь»: реакція художньої спільноти на ескалацію російської агресії

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: