Власне, цей текст і пропонується як варіант логіки знайомства з творами. До речі, лише чистою випадковістю виявилося те, що день відкриття виставки припав на день народження Лесі Українки, ба більше – на її 150-ту річницю. Ця красна дата вкотре звертає нашу увагу на Лесю, неминуче актуалізуючи події минулого, адже в нинішньому широкому публічному полі репрезентація Українки залишається радше зліпком уособлення «вольової» жінки, яка, як і більшість вітчизняних класиків, поділяла націоналістичні погляди, виділяючи її творчому доробку так зване українське місце пам’яті та некритичну пошану. Але неможливо просто пройти повз та не окреслити ставлення Лесі до подібних суспільних явищ — наприклад, в одному листі від 1902 року до Михайла Кривнюка Леся висловлює свій погляд на історію підмосковської України, використовуючи марксову перифразу: «”Ми гинули не тілько від клясового антаґонізму, але й від недостачі його” — хотілось би доказати сю тезу, та, звісно, се залежатиме від снаги». Втім, тодішній інтелігенції вже приблизно було відомо матеріалістичне тлумачення історії та його значення, що перебуває в нерозривному зв’язку з теперішнім, і яким чином воно на теперішнє справляє вплив.

Здається, що станом на сьогодні завдяки потугам багатьох дослідників цей метод історизації минулого як-не-як, але опрацьований. Услід за Беньяміном доцільно закцентувати: у зв’язку з тим, що так чи інакше історичний хід замикається у просторовому відображенні й підлягає аналітичному розкладанню, то й Історія виступає не інертним та гомогенним часом, а предметом конструкції, себто глухим кутом історичної сцени, до якого можна постійно повертатися та перегравати те, що відбувалося. «Історичний матеріяліст не може знехтувати поняттям сучасности, яка не є переходом, а де час приходить до влади й завмирає. Адже це поняття якраз визначає саму ту сучасність, в якій матеріяліст пише історію, що стосується його самого. Історизм виводить “вічний” образ минулого, історичний матеріяліст же — досвід обходження з ним, що стоїть собі самотньо». Сучасність не є переходом від безлічі фактів позначеного традицією минулого до авторитетних фігур, які пред’являють себе у якості загальної історії; проте провідником між сучасністю та минулим нам слугуватиме ніщо інше як поняття цитати. Історичний матеріалізм працює з цитатою виключно інакше, аніж історизм академічного ґатунку, оскільки в останньому цитата відіграє роль верифікації чийогось висловлювання, чи то теоретичних положень: саме тому цитаті властивий предикат у вигляді зірочки, що незмінно схиляє очі до приміток. І навпаки, метод цитування, що його дотримується історичний матеріаліст, полягає в тім, щоб вивільнити цитату з первинного, початкового контексту та розташувати його серед інших цитат, що пройшли подібну процедуру. «Цитати <…> подібні розбійникам, що вискакують на дорогу зі зброєю в руках і віднімають у перехожого на дозвіллі переконаність».

Реконтекстуалізація історичних фігур через роботу з цитатою, їхнє вивільнення на тлі так званого мейнстріму — лекало, з яким працює у своїх художніх творах Чичкан. Митець критичним вістрям свідомо проблематизує панівну репрезентацію Українки, Франка та Драгоманова в публічному дискурсі, зокрема маючи намір нагадати про певні засади сформованої ситуації в Україні щодо «позбавлення від наслідків комуністичної ідеології», та у світлі яких відношень перебуває із тим усім пам’ять про вищезгаданих авторів. Натомість «свідомі свого стану робітники <…> повинні триматися спільно, одностайно, бо у всіх у них один ворог — стан багачів, капіталістів, що користає з робітницької праці. Тим то повинні бути для кождого робітника святими сі слова: робітники з усіх країн, єднайтесь! Бо тілько тоді робітницька воля стане міцно, коли вона по всіх краях буде однакова, коли ніхто не могтиме прийти збоку і зруйнувати її», адже «соціалізм — то є прагнення усунути всяку суспільну нерівність, всяке визискування і всяке вбожество; запровадити справедливіший, щасливіший лад, ніж нинішній, і то в такий спосіб, щоб нинішній виробничий капітал, тобто ґрунти, фабрики, машини й інші знаряддя праці, а також сировина перейшли від приватної власності окремих людей до загальної власності» й «це буде перший крок на шляху, що веде до занику держав як таких, до порядків безначальних, безпанських і бездержавних».

Користь культурних цінностей полягає в тім, що нас з ними пов’язує досвід; політизація мистецької практики — аби віднайти культурні коди та засоби засвоєння їхнього диспозитиву, деавтоматизувати свідомість. Твір починає своє життя тоді, коли процес його виробництва вважається завершеним. Завершивши роботу над твором, автор немов відривається од себе, заважає бути собі в попередньому стані, «художник не змінює, художник змінюється». Водночас цей досвід може бути здійснений повною мірою лише в ситуації власної експансії за рамки чистої суб’єктивності туди, де інші матимуть змогу з ним перетнутися або зіштовхнутися. Мистецтво стає політичним не в розумінні агітації, — так само агітаційним мистецтвом можна назвати й увесь іконопис, — а в сенсі формування припустимих меж досвіду та смислу, інтелектуальних та естетичних даних, повірка на міцність і зв’язність певного набору положень.

Рятування минулого замість майбутнього: практику Чичкана неможливо уявити поза політичною критикою. Методологічний нерв художника зводиться до декількох впізнаваних операцій: запозичення зі стратегій, що були вироблені революційною політикою ще модерного штибу. Помітно, що автор чутливий до симптомів своєї епохи і його чергова критика капіталізму полягає у намаганні послідовно викривати ідеологічний міф про те, що нинішній світ сприймається як світ єдиноможливий, котрий глибоко пускає коріння у реальність. Однак капіталістична формація у своєму єстві не є тотальністю — в ній існують щілини, прогалини і розриви, з яких уже дочувається відгомін альтернативних сюжетів інституційної та економічної поведінок. «Гривні альтернативні» також натякають на цей стан речей та спонукають до роздумів. Але що таке гроші?

Насамперед значення грошей залежить від дискурсивних особливостей їхнього застосування, закону та, зрештою, від тексту. Вони набувають значення у зв’язку з входженням у символічний інтерсуб’єктивний простір як систему обмінів: це найширше розуміння економіки, медіумом якої є гроші. Чи сумісні гроші й комунізм, що про нього йдеться на обговорюваних купюрах? Існує думка, що «допоки людина оперує в умовах капіталістичної економіки, вона, великою мірою, залишається німою, оскільки її доля з нею не розмовляє. А оскільки людина не чує зверненого до неї особисто голосу долі, вона в свою чергу не може їй нічого відповісти». Глухоніма соціально залежна людина, так званий cliens держави, протипоставлений такій само невербальній економіці. Економіка мовчить та лише рихтує людину, пристосовуючи до своїх процесів її поведінку. Ба більше, продовжуючи вторити авторові, — навіть якщо доля набуде власного голосу й людина візьметься заперечувати або оскаржувати політичні рішення, що матимуть для неї чи держави доленосний характер, то її незадоволеність ризикує бути неефективною, адже дискурсивна критика економіки і сама економіка мають різні медіуми. Коли в умовах капіталізму, головним медіумом якого є економіка, а не мова, формулюється критика, то остання може вважатися успішною лише тоді, коли вона добре продається, опиняючись в положенні товару. Зацікавленість грошима може вважатися певною «ознакою міщанства», та хіба альтернативні гривні Чичкана не пропонують гетероперспективність, лишаючи це нібито подолане питання зі знов відкритою відповіддю? Безумовно, треба віддати належне тим дослідницким траєкторіям, що здійснюють саме описовий аналіз банкнот, але наразі ми дозволимо собі повернутися до цієї теоретичної насолоди за інших обставин.

Критика — справа моралі. В цьому розрізі творча діяльність розуміється не через формальну складову, але через зміст: критика не стільки виокремлює щось приховане, радше вона поновлює той шлях, що колись не був узятий до уваги. У 2019-му році в діалозі про анархо-синдикалізм та політичні плакати художнику поставили питання: навіщо Україні зараз соціальна революція? Серед іншого Чичкан відповів, що «на Майдані треба було висувати економічні вимоги, а не “Слава нації, смерть ворогам!”» Проте, на відміну від часів Fin de siècle і ранніх модерних проєктів із їхньою неминучою ангажованістю та циркулюванням політичної культури, — зараз революція як явище набула інших значень. Якщо тодішні соціалістичні течії розглядали економічну або політичну революцію як проміжний рух, що веде до втілення сподівань і вирішення ряду найважливіших соціальних питань, то сучасному політичному досвідові властива схильність відводити революції роль об’єкта як такого. Нескладно помітити, що в дослідницькому й активістському осередках систематично ллються судження про те, що історично явище революції успадкувало безліч позитивних параметрів, й саме з цього випливає усталене припущення про так зване грядуще й невідворотнє благо, замість того, щоб цю ситуацію піддавати аналізу: чим подібна окостеніла постановка питання привабливіша, аніж ті шляхи і простори для політичної участі, що вона могла би зараз відкрити? Але наданий сучасністю люфт перспективи, що незмінно супроводжує революцію, має також значний вплив на митця, який підпорядковує своє приватне життя тим наборам орієнтирів, що їх прагне втілити в майбутньому улаштуванні суспільства. Всі ці наслідки утримують в стані «динамічного очікування», посилюючи інтелектуальну необхідність з цим станом якось рахуватися. Та й як же можна з ним розрахуватися? Наприклад, купюрою.