Підтримати
Джордж Мачьюнас з копією маніфесту флюксус. Кадр з документального фільму Джеффрі Перкінса «Джордж». Джерело: The New York Times

No music — no art: як представники флюксус експерементували зі звуком та до чого тут краплі води

Флюксус — популярна течія, яка захопила світ у 1950-60 роках. Назву взято з латинської мови, fluxus  потік життя. Рух зародився як супротив «академічному» та «комерційному» мистецтвам, намагаючись стерти рамки між мистецтвом та життям, наголошував на «тут і зараз», на моменті — тому флюксус асоціюють з перформансом, хепенінгом та акціями. Багато хто з представників захоплювався музикою та активно використовував її у своїх роботах. Найвидатніші представники флюксус: Джордж Мачьюнас, Йоко Оно, Йозеф Бойс та Джордж Брехт.

У цій підбірці ми зосередилися на представниках флюксусу, які працювали, вивчали та експериментували зі звуком та музикою.

На відміну від інших напрямів, флюксус не був прив’язаний до конкретної географічної точки. Навпаки, флюксус треба розглядати як першу по-справжньому глобальну авангардну течію.

Девід Т. Доріс

Кен Фрідмен виділив 12 основних характеристик — «12 ідей флюксуса».

  1. Глобалізм — напрям не був сконцентрований навколо одного центру, і однією з особливостей є якраз інтернаціональність течії. Кожен, незалежно від раси, гендеру та походження міг стати учасником руху;
  2. Єдність мистецтва та життя — завдяки перформансам, альтернативному використанню сцени та взаємодії з глядачем учасники доводили, що грань між мистецтвом та реальністю дуже тонка;
  3. Інтермедіа — Фрідмен наголошував, що флюксус буде застосовувати різноманітні технології, поки їх сенс є виправданим;
  4. Експерименталізм — флюксус постійно грається з новими формами передачі інформації через мистецтво та не боїться помилятися;
  5. Випадковість — «бути в моменті, тут і зараз», тобто імпровізація є однією з найголовніших особливостей напрямку;
  6. Гра — це не тільки про перформанс та експерименти, це також про жарти та гумор;
  7. Простота — бачити незвичайне в найтривіальніших речах, використовувати буденні речі для передачі глибокого смислу;
  8. Імплікантність — симптоматичне для постмодерну явище – у кожній роботі є підтекст, алюзії, посилання на інші роботи;
  9. Зразковість — Фрідмен каже про реалізацію проєктів через матеріальні форми;
  10. Специфічність — кожен з івентів, перформансів артистів може бути показаний нескінченну кількість разів, і кожного разу буде різним;
  11. Континуальність — деякі проєкти можуть займати дуже багато часу, навіть роки. Це також відноситься і до інсталяцій, котрі змінюються протягом часу;
  12. Музикальність — дуже важливий аспект для флюксус-художників. Вони казали про те, що нема «немузикальних речей», тому використання аудіо у своїх роботах не було рідкістю.
Джордж Брехт, Drip Music, 1962 ©MOMA

Джордж Брехт, Drip Music, 1959-62 роки. За цим перформансом можна прослідкувати майже всі особливості та новаторства мистецтва флюксуса: завдяки тому, як краплі води капають з однієї посудини в іншу, Брехт хотів показати, що музика є у всьому — незалежно від того, чи це музичний інструмент, чи ні.

Нам Джун Пайк, Exposition of Music – Electronic Television, 1963, ©Media Art Net

Нам Джун Пайк, Exposition of Music – Electronic Television, 1963 рік. Джун Пайка вважають засновником відеоарту. В цій інсталяції, котра проходила з 11 по 23 березня 1963 року, автор хотів показати перехід від музики до віртуального зображення. Для цього він влаштував на виставці піаніно, різні механічні музикальні пристрої, плівки, телевізори. Ця виставка тривала 10 днів і була відкрита протягом двох годин: з 19:30 до 21:30.

Дік Хіггінс, Danger Music No. 17, 1962, ©MOMA

Дік Хіггінс, Danger Music No. 17, 1962 рік. Хіггінс намагався вивчити різні аспекти музики, експериментувати з музикою та її сприйманням публікою. Так в 1961 році й почався проєкт Danger Music. Задача 17 номеру — крик. Вивчити, подивитися, як впливає крик на людину, яка це виконує, та на людину, яка це сприймає. Суть «загрозливої музики» у тому, щоб зрозуміти, що саме може спричинити фізичний та моральний біль виконавцю та глядачу.

Джо Джонс, Fluxus is dead, 1980, ©Discogs

Джо Джонс, Fluxus is dead, 1980 рік. Почав активну співпрацю з флюксус у 1962 році й з того часу постійно брав участь в різних виставках та проєктах, присвячених течії. Він використовував відносно автоматичні музичні пристрої, які робив вже з реді-мейд інструментів. Тісно спілкувався з Йоко Оно та Джоном Леноном.

Елісон Ноувелс, Bean Garden, 1971 рік. Це невеличка платформа, яка засипана бобами. Коли людина ходить по цій платформі, то боби видають дивні звуки. Знову ж таки, авторка вирішила показати, як немузичні речі можуть видавати досить мелодійні та ритмічні звуки.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: