Із 17 по 21 листопада у Metaculture, що нещодавно змінив кураторів і власників, тривала виставка Open call (for opinions). Це проект чесько-словацько-бельгійського колективу Studio Laif, засновниці якого рефлексують культуру та мистецтво з позиції жінок. Між тим, вони не обмежуються суто «жіночими темами». Open call — пропозиція осмислення джерел та процесу продукування власної думки.   

Від плакатів до білбордів

Виставка складається із серії взаємопов’язаних інсталяцій, які зачіпають кілька суміжних тем: вироблення позиції, буденні обмеження висловлювання, неосмисленість наших думок, незнаність думок інших. Кожна інсталяція – інтерактивна. Себто кожна представлена у формі пропозиції і має бути «активована» глядачами та глядачками. Іноді нам пропонують гру, іноді — медитацію. Чи міні-воркшоп, як от «Транспарентний транспарант» — стіл із набором для малювання політичних гасел. Навколо нього розвішані протестні банери, позичені у київських лівих активістів.

«Операція білборд» — жартівлива рима до «Транспаранта», гра у «велику політику» на противагу низовому протесту. Операція полягає у тому, щоб уявити себе кандидатом у президенти, вигадати власний предвиборчий слоган і сфотографуватися із ним [1]. Інсталяція надає фонові картинки для уявного білборда, офісні костюми, ґлітчеві маски та маски інших політиків. Відтак, фальсифікація кампанії набуває інтернет-естетики ранніх 00-х, із її базовими ландшафтами на заставці робочого стола та ґлітчами, які закривають кандидату обличчя. Врешті, можна згадати старе гасло лівих, якого не було на виставці: «Заранее ненавижу будущего президента» — всі вони «на одно лицо».  

Від маніфестів до петицій

Тему громадської активності розвиває робота «Ілюзії та закон». Це набір реальних петицій із сайту президента, які можна підписати чорнильним пером і опустити у скриньку із водою. Підпис миттєво розмивається: петиції переважно не дають політичного ефекту, а лише виражають солідарність — автографи зливаються в єдину субстанцію. Напротивагу, логічний кроком було б використати намальовані гасла та підписані петиції за призначенням, аби вони мали дійсний політичний зміст. 

Рима до «Ілюзії» — «Громадянська мрія про кращий світ». Інсталяція складається із маніфестів різних років, які можна прочитати, і ставить питання про зв’язок маніфесту з іншими документами — інструкціями, кодексами, законами. Що спільного між маніфестом дадаїзму та правилами дорожнього руху, Маніфестом комуністичної партії та кодексом робочої етики? На думку кураторів, маніфести — суто модерністський феномен, який втратив своє значення у сучасності. 

Від коментів до дебатів

Як часто ви хочете висловитися, але не можете знайти сили чи правильні слова? «Провітрювання думки» дає можливість висловитися на будь-яку тему у мікрофон. З протилежного мікрофона можна отримати відповідь, якщо хтось зважиться її надати. На відміну від фізичного публічного простору, у квазі-публічному вимірі соцмереж висловитись легше. «Stalker room / Стіни на стінах» презентує скріншоти із постами в Facebook і пропонує винести їх обговорення в офлайн. Організатори прикладають 7 правил діалогу: 

1.     Ваш опонент — не ворог, а партнер(ка) у пошуку істини.

2.     Спробуйте зрозуміти іншого.

3.     Не видавайте за аргумент твердження без фактичних доказів.

4.     Не тікайте від теми.

5.     Не намагайтеся за всяку ціну залишити за собою останнє слово.

6.     Не принижуйте особистої гідності опонента.

7.     Пам’ятайте, що діалог вимагає дисципліни.

Такий собі мікро-маніфест. Проте із правилами все дещо складніше. В епоху пост-правди складно встановити значення «істини». Крім того, будь-яка дискусія передбачає оцінювання, певна позиція так чи інакше має ціннісний вимір. А це передбачає і оцінку гідності опонента, поза розумінням чи нерозумінням його позиції. Адже зрозуміти не означає прийняти. Очевидно, куратори прагнули побудувати безпечний простір, де суперечка має на меті лише встановлення «істини», чи інакше — консенсусу. До речі, подібні наміри були і у розробників Facebook. Звісно, було б непогано, якби інші пункти правил працювали у щоденних Facebook-диспутах. Але у повсякденні це працює не так.

Від себе до інших 

Тему неосмисленості повсякденних думок і рішень рефлексують дві інші роботи. «Пам’ятник сумнівним потребам» презентує «п’ять предметів зі своєю історією». Ці уже непотрібні речі ставлять питання: як вони стали непотрібними? Чому ми купуємо непотрібне? Під впливом реклами, людей чи обставин? Чому ми не подумали перед тим, як придбати це? Інсталяція пропонує подумати зараз: можна забрати якийсь предмет, але лише якщо вам дуже треба. Напротивагу речам, із непотрібними думками працює інсталяція «Смерть і воскресіння (2 в 1)». У двох синіх пакетах із землею можна «поховати» папірець із думкою, яка не дає вам спокою. Якщо ж ви передумаєте, думку можна відкопати та прийняти в собі.

Іноді складно структурувати думки та підібрати слова не лише для публічних заходів, а й у приватній розмові. Фіктивна служба довіри «Self-phone» пропонує розібратися у собі. Часто емоції, травми, обра’зи заважають нам відверто поговорити із кимось про дещо важливе. Всівшись на диван у кутоку зали можна проговорити у слухавку відімкненого телефона те, що вас хвилює, так, ніби хтось вас чує. Проте часто те, чи почують вас, не залежить від чіткості формулювань. Наскільки взагалі можливо зрозуміти іншого?

Що ми можемо знати про інших? Це питання ставить інсталяція із найдовшою назвою — «У середу 13 листопада на вулицях Подолу та київського передмістя з третьої до восьмої години вечора / Що відповіли випадково вибрані жителі України на наші 5 питань». Питання були такі: Чи здається вам, що сьогодні ми живемо у комунікаційну добу? Як вважаєте, чи є сенс у тому, щоб висловлювати свою думку публічно? Що вас засмутило сьогодні? Що вас захопило сьогодні? Що б ви змінили у своєму оточенні? Прослуховування випадкових відповідей занурює у побідний до розмови із собою стан. Зрозуміти іншу людину часто буває складно, але можна принаймні спробувати (пункт 2).

Від інсталяції до дії

Проектам у Metaculture завжди була притаманна DIY-естетика. Uglyfication чи Entropia концентрувалися, власне, на естетичному та його субкультурному руйнуванні. Open call — не про це. Загальний аматорський характер експозиції тут здається виправданим, адже це не про форму, а про зміст. Не про експозицію, а про театр. У есе «О Брехте и Марксе» соціолог Луї Альтюссер згадує брехтівське визначення театру — «думки та вчинки людей». «…матеріал театру — ідеологічне.  Ідеологічне — це не лише ідеї чи системи ідей, але…ідеї, виражені у вчинках, що складають із ними одне ціле» — пише він — «Існування театру можливе саме тому, що глядачі приходять побачити на сцені те, що міститься в їх умах та тілах». За 50 років після цих слів театральне мистецтво помітно еволюціонувало в бік перформансу. На виставці немає сцени. Studio Laif встановлює прямий зв’язок із глядачем і пропонує проявити своє ідеологічне — викласти зміст свого розуму. Таким чином самі інсталяції стають перформансами відвідувачів. Перформер і перформерка, запрошені окремо для київської постановки, допомагали розігрувати пропозиції. «Особистий досвід, переконання та позиції щодо різних суспільних явищ, як і наша активність безпосередньо у просторі виставки стануть частиною миттєвого глядацького маніфесту» — писали куратори.

Завершальний перформанс у цьому контексті радше залишковий — дрібка абстрактного естетизму у концептуальній картині. Під час дійства запрошений музикант Вім Деген складав із записаних протягом виставки звуків акусматичну композицію: шуми, шурхотіння, голоси [2]. Серед уривків промов перформери блукали у повністю закритій масці. Прокладали собі шлях вздовж лінії глядачів і глядачок навпомацки, ніби в пошуках автора озвучених слів. Цей жест — метафора основної настанови виставки — пошук, розкриття, оприявнення власних думок, себе та інших у собі.

[1] Така собі іронія над неформальним гаслом нинішнього гаранта: «Всі ми президенти».

[2] На закритті виставки лайв із акусматичними елементами відіграв київський музикант John Object.