Катерина Алійник

Я покинула Луганськ у 2014 році, й чим довше я перебуваю далеко від дому, тим менше знаю, що насправді там відбувається. Постійна дезінформація та міфи про життя по той бік кордону створюють великий розрив між правдою і неправдою, який відкриває простір для фантазій. У моєму випадку фантазія стала інструментом створення порядку там, де я не владна.

Втрата суб’єктності перевела населення окупованого Донбасу в стан пасивного учасника та спостерігача подій. Через відчуття безсилля я багато думаю над сценаріями, в яких роль людей другорядна, а природа та нелюдські істоти здатні вплинути на перебіг подій і, можливо, призвести до щасливого кінця. Тож використовуючи образи рослин і ґрунту, я спостерігаю за безконтрольними процесами розростання, в’янення, розкладання, зцілення або жахливих мутацій.

Метафори росту, трансформацій і метаморфоз є ключовими для мене, бо я насправді не знаю, як змінюються та змінюють все навколо видимі й невидимі наслідки війни.

Слабкі жести спротиву людей на кшталт старанної праці над приватними ділянками землі на окупованих територіях, що є останніми зонами, над якими тамтешнє населення ще має контроль. Наскільки взагалі щось не ефектне може бути ефективним?

Постійне відчуття того, що щось там відбувається, повільне і таємне — абсолютно невидиме для нашого ока, але не менш важливе. Невідомого походження плоди та отвори в ґрунті можуть означати що завгодно. Можливо, ці плоди володіють раніше невідомими властивостями і можуть повернути голос, ясний погляд або вилікувати нечутливість.

Анатолій Бєлов

Це малюнки з мого блокнота, куди я занотовую думки-почуття-ідеї або пишу-замальовую враження від дій мого оточення та суспільства загалом. Не всі малюнки я хочу зараз докладно коментувати, бо це сирий матеріал, над яким я ще працюю. На мою думку, малюнки досить зрозуміло зчитуються і без коментарів. «Ворожий ворог» про актуалізацію в суспільстві теми «ворога». Вона і не зникала за весь цей період війни, що триває вже 8 років, але набула нового загострення у зв’язку з ескалацією воєнних дій російської влади. Люди активно і по-різному себе проявляють у цій ситуації: хтось робить все, щоб виглядати «своїм», когось цькують і звинувачують у відсутності патріотизму або за використання російської мови у своїй діяльності. 

«Срань господня» про надзвичайно смердюче зло брехні, яку я чую від президента Росії та російських політиків і пропагандистів. У вигляді золотого лайна в сильно наелектризованому стані, що готове в будь-який момент вибухнути та своїм струмом-блискавкою вбити-покалічити все, що може вбити і покалічити. 

Інший розворот про заспокоєння-самозаспокоєння та неможливість заспокоїтися, особливо коли уява малює найстрашніші варіанти розвитку подій, і в такому невизначеному стані стресу ти перебуваєш день за днем: скролиш новини, намагаєшся зрозуміти, що робити зараз або у випадку вторгнення, продовжуєш жити своїм повсякденним життям, сповненим своїми повсякденними обов’язками.

Данило Галкін

Конструюючи зображення для придверних килимків, я взяв за основу ілюстрації до інструкцій з перенесення та евакуації постраждалих, а назва проєкту запозичує крилатий вислів, що посилається на казку «Лисиця і вовк», де обігрується ситуація, за якої постраждалий є донором для свого загарбника. Проєкт має інтернаціональний характер, незалежно від місця його створення та національних кодів, спочатку закладених у ньому, бо описувана ситуація не є чимось новим як для всесвітньої історії, так і для нинішнього часу загалом.

Нікіта Кадан

Матеріал — розірваний шрапнеллю залізний лист від фургона авто ГАЗ-3302, що потрапив під обстріл. Автомобіль автор знайшов у Сєвєродонецьку навесні 2015 року. «Піднятий на прапор» як такий — досвід матеріалу, досвід зруйнованої повсякденності, досвід, якому відмовлено в суб’єктності та голосі. Чи можливо уявити прапор жертв, усіх, чиє висловлення не підкріплене силою? Чи можуть стати прапором самі зруйновані будівлі та зламані речі, тварини та рослини, що постраждали від бойових дій? «Одеяло убежало, улетела простыня» — цей прапор втілює фантазм повстання речей, пробудження суб’єкта там, де ніхто не очікував. Можливо, річ-повстанець нам мститиметься, можливо, намагатиметься врятувати, а можливо, висловить те, що не спроможний висловити ніхто, окрім неї.  

Антон Карюк

Мені як українцю та художнику нічого не залишається — тільки мріяти. Мріяти про те, щоб ця імперія зла впала. Щоб зі спокійним обличчям відповідати на запитання, що ми витримаємо, хоч усередині мене трясе.

Катерина Лисовенко

Бля, ну я дуже зла.

Микола Рідний

Історія цього проєкту почалася з того, що в шкільні роки я відвідував заняття з Цивільної оборони, які відбувалися в реальному бомбосховищі, розташованому під школою. Про колишнього викладача цієї дисципліни я зняв документальну відеороботу, а моделі бомбосховищ взяв за основу для серії бетонних скульптур. Під час холодної війни політична пропаганда СРСР і США породили соціофобію, пов’язану із загрозою ядерної війни та культом «захисту вітчизни». У сучасній Україні чимало укриттів тієї доби були покинуті та закриті. Деякі з них переобладнали для виконання нових функцій, пристосованих до інших потреб: від погребів до тренувальних залів або секонд-хендів. Цей комплекс робіт, створений у 2012–2013 роках, в якому укриття показано радше як релікт і ознаку минулого, набув нового значення у 2014 році. Після російського вторгнення на Схід України багато укриттів повернули до свого первісного призначення.

Анна Сарвіра

Намалювала це, прочитавши спіч Путіна про Україну — хотілося зробити хоча б щось у відповідь. Важко уявити, що в людини має бути в голові, щоб таке казати. Тож я уявила.

Сана Шахмурадова

Сьогоднішня ситуація нагадує мені страшний сон. У своїх роботах я так само намагаюся наблизитися до того, що відчуваю у снах. Може, напружених снах, але точно не страшних. Навпаки. Там я відчуваю, що є альтернатива фізичній формі буття: коли тут, у тілі, я перебуваю в стані безвиході, але не мирюся з тим станом, там паралельно пускається нова гілочка розвитку. Коли тут я не можу ворухнутися, але все одно шукаю спроби це зробити — там я вже літаю. Присутність у фізичному дискомфорті та його прийняття шліфує певною мірою дух, принаймні вірю в то. Учора вранці декілька моїх колег написали про ідею обміну. Я одразу подумала про організацію «Повернись живим» і про бажання підтримати її. Ми вирішили зробити пости окремо кожен від себе, підтримуючи один одного та відмічаючи організацію. Наразі вже є декілька зацікавлених патронів, вже є пара обміняних робіт як у мене, так і в моїх колег (художників, фотографів). Також активно створюються та поширюються списки всіх перевірених благодійних організацій.

Мозок просто не мириться з відсутністю змоги впливати на ситуацію. Саме відчуття причетності провокує мінімальну ілюзію участі в процесі. У мене багато графічних робіт, я сприйняла їх у цих обстановинах як готовий ресурс для обміну з людьми, які не байдужі до війни в Україні, та яким до вподоби роботи. Мої друзі з Канади, США, Білорусі, України, Франції активно почали цікавитися обміном і поширюють інформацію. Друзі та колеги перейняли естафету. Перші спроби пошуку коштів через обмін робіт були під час пожеж у Чорнобильскій зоні. Тоді я отримала багато відгуків, але гроші зібрати на вдалося, бо фактичного обміну не відбулося — на той момент я не проживала в Україні. На щастя, кошти зібрали швидко і без моєї участі. Але відгук був. Зрештою, я замислилася про сам феномен потреби у благодійності, бо це є фактично мій перший досвід. Чи то є чистий альтруїзм, чи, може, це реципрокація, чи це пусте взагалі та жалюгідні спроби бути хорошим і корисним? Але розуміла, що якщо не зроблю щось, то моя тривога досягне кульмінації — я просто не знесу напруження. На згадку прийшли рядки з щоденника Марії Башкірцевої: «Честолюбство — це благородна пристрасть; із самолюбства та честолюбства намагаєшся бути добрим перед іншими, хоч на хвилину, і це все-таки краще, ніж не бути добрим ніколи». То все є краплинами в морі, ситуація залишається напруженою. І треба підтримувати передову: треба нагадувати, що тут, у фізичному світі, ми маємо повертати себе до свідомості, зосереджувати свої сили (різними спробами, залежно від своїх психологічних і фізичних можливостей), незважаючи на це жахливе відчуття перебування у поганому сні.