У рубриці «Знати» ми розповідаємо про філософів, художників, письменників, музикантів, напрямки, рухи та школи, на яких спираємося у своїх думках та текстах.
У попередньому тексті рубрики ми розповіли про течію флюксус.
Поява студії — заслуга трьох людей: режисерів Хаяо Міядзакі та Ісао Такахати й головного продюсера Тошіо Сузукі. Все почалось у 1978 році з намагання Тошіо Сузукі, тодішнього журналіста, взяти коментар у режисерів щодо їхнього аніме «Маленький принц Півночі Веліант». Годинна телефонна розмова з творцями не породила ніякого цінного матеріалу для статті.
У 1979 році Міядзакі випускає свою першу повнометражну роботу «Замок Каліостро». Цього разу Тошіо Сузукі вирішив персонально навідатись до режисера. Відтоді їхні зустрічі перейшли бар’єр журналістського інтерв’ю: вони разом обговорювали ідеї сюжетів, героїв і т. д. Саме Сузукі допоміг зацікавити спонсорів і залучити їхні фінанси, аби зняти друге повнометражне аніме Міядзакі «Навсікая з долини вітрів», що стало абсолютним хітом. З цього і почалася спільна робота Міядзакі, Сузукі й Такахати, об’єднана дахом новоспеченої студії «Ґіблі» у 1985 році.
Ці мультфільми створювалися одночасно протягом 2-х років (1987-88). Тошіо Сузукі називає цей період пеклом через титанічний обсяг роботи, що виконала молода команда «Ґіблі».
«Могила світлячків» – похмура історія режисерства Ісао Такахати, заснована на напівавтобіографічному однойменному романі Акіюкі Носака. Сюжет розвивається на фоні історичних подій бомбардування Кобе (японського міста) під час Другої світової війни. Аніме починається зі слів «21 вересня 1945 року я помер». Смерть головних героїв, хлопчика Сейта і його малої сестри Сецуко, не є інтригою, та і цікавість цієї роботи підтримується аж ніяк не активним та непередбачуваним розвитком сюжету. Двоє сиріт лиш намагаються знайти дрібку короткочасного щастя, виживаючи кожний день.
«Мій сусід Тоторо» – казкова робота режисерства Хаяо Міядзакі. Як і майже у всіх роботах студії, головні героїні – діти: семирічна Сацекі та чотирирічна Мей. Сестри відразу знаходять спільну мову з жителями лісу. Усе невідоме видається не таким вже і страшним: гармонія природи та людей можлива, якщо маєш дитячі серце та душу.
Одного разу Міядзакі сказав, що якби головні герої були хлопчиками, це остаточно розірвало б йому серце, адже мама Міядзакі хворіла на туберкульоз, як і мама двох головних героїнь аніме, хоча про це прямо і не кажуть.
Розгледіти талант Міядзакі зумів саме Ісао Такахата. Вони працювали довгий час разом до створення студії «Ґіблі», але головним режисером виступав саме Такахата. З появою студії вони працюють окремо як 2 повноцінні режисери.
Хаяо зрежисував більшість робіт «Ґіблі», тому вона асоціюється саме з ним. Його погляди на життя, людей, природу чітко перебилися на філософію всієї студії і її образ у людській свідомості. У документальному фільмі «Царство мрій та безумства» Міядзакі каже, що бачить сенс свого життя у праці для дітей, для їхнього щастя, а не для свого персонального.
Попри світлість та позитивність робіт майстра, він зізнається у фільмі, що часто впадає в депресію.
«Люди, які проєктують літаки та автомобілі, як би сильно вони не вірили, що займаються благосною справою, їх все-одно перетворять в інструменти індустріяльної цивілізації. Це завжди травматично: це заплямовані мрії. З анімацією те саме. Сьогодні будь-які мрії людства оскверняються. І я навіть не кажу про бажання стати багатим чи знаменитим — це взагалі безнадійно. Я маю на увазі, звідки нам знати, що наші фільми чогось варті. Якщо подумати, це просто велике хобі. Можливо, коли-небудь можна було знімати фільми, які щось значать, але зараз наш світ в більшості складається зі сміття» (Хаяо Міядзакі з фільму «Царство мрій та безумства», 2013)
Після випуску фільму «Вітер дужчає» у 2013 році, Міядзакі заявив про свою відставку, але сказав, що буде продовжувати роботу над анімацією, створюючи короткометражки.
«Думаю, ми відчуваємо ту ж невидиму загрозу, що у свій час відчували мої батьки. Вони рухалися у невідоме. Ніхто не міг уявити, що ми почнемо воювати з Америкою, а в яке болото ми з Китаєм залізли… Усе відбувалося, поки люди не звертали уваги. Ні з того ні з сього, Японія зійшла з розуму і почала воювати зі світом. Не знаю, що тоді відчували люди, але тепер починаю розуміти: ми рухаємося в тому ж напрямі. Це не яка-небудь історія з непередбачуваним кінцем — хтозна, що зрештою станеться. Щодо мене, я закінчую знімати фільми, тепер це не має сенсу. З мене досить» (Хаяо Міядзакі з фільму «Царство мрій та безумства», 2013)
«Дні творчої свободи добігають кінця…Все, що ми зробили за 50 років, добігає кінця» (Хаяо Міядзакі з фільму «Царство мрій та безумства», 2013)
У 2014 році Хаяо Міядзакі отримав премію «Оскар» за «великий вплив на розвиток анімації». Це друга статуетка у колекції майстра: першу студія отримала у 2002 році за «Віднесені привидами» як «Найкращий анімаційний фільм». Того разу Міядзакі відмовився бути присутнім на врученні через несхвалення воєнних дій США в Іраці. Але вдруге майстер все ж навідався до Штатів.
Варто сказати, що в художньому творі можна знайти нескінченну кількість проблем. На те він і художній, щоб не диктувати свої правила сприйняття, але я хочу виділити тут очевидні проблематики, які виділяє режисер та його команда, і які формують образ «Ґіблі».
«Для людей, яким колись було 10, і для тих, кому лише буде». Так звучить епіграф до аніме. У стилі Міядзакі, головна героїня — дитина. Тіхіро у критичній ситуації зі зляканої нюні на початку перевиховує себе у терплячу цілеспрямовану героїню. Вона не черствіє серцем, що у «дорослому» світі заведено вважати за ознаку сильного характеру: Тіхіро рятує своїх батьків, озброївшись добротою, щирістю та любов’ю.
В японській анімаційній культурі легко помітити одну закономірність: у ній немає абсолютних поганців. Якщо і з’являється антагоніст, йому обов’язково виділять достатньо екранного часу, щоб розповісти його чи її історію. «Віднесені привидами» продовжує цю традицію, як і майже всі роботи студії «Ґіблі».
Дисгармонія природи та людини дійшла до того, що і ті й інші готові вбивати за свій комфорт. Безглуздість та двозначність війни показано метафорично, але влучно. Протагоніст Ашитака виступає у ролі миротворця і допомагає обом сторонам зрозуміти, що в ненависті немає нічого хорошого.
Феміністичні ідеї також дуже помітно вплетені в сюжет: жінка Ебосі є воєначальницею та головою міста, в якому жіноча праця цінується на рівні з чоловічою, а принцеса Мононоке, представниця лісу, відчайдушно бореться, аби захистити найдорожчих. Вона змушує головного героя замислитися над правильністю дій людства, а той своєю чергою допомагає їй звільнити серце від ненависті та відкрити його для ніжних почуттів.
«Міядзакі є феміністом, насправді. Він вірить, що аби досягти успіху, компанія моє забезпечити комфортні умови для обох статей. Цю ідею можна побачити у “Принцесі Мононоке”: усі працівниці в кузні — жінки. А в “Порко Россо” літак Порко перебудовують самі дівчата» (Тошіо Сузукі з фільму «Народження студії “Ґіблі”», 1998/2003)
Це остання робота Міядзакі. З усіх аніме студії це, здається, є найбільш інтимним для режисера. На прем’єрі він зізнався, що заплакав, чого ніколи не ставалося під час перегляду інших робіт. Головний герой — Хорікосі Дзіро (реальний японський авіаконструктор під час Другої світової війни) — в більшості списаний з особистості батька Хаяо, який виготовляв деталі на авіафабриці. А кохана Дзіро сильно нагадує мати мультиплікатора, яка, як і героїня, хворіла на туберкульоз. Любовна лінія в аніме була запозичена з роману Тацуо Хори «Вітер дужчає» (1937).
«Літак — не знаряддя для вбивств на війні. Літак — не об’єкт для комерційної вигоди. Літак — це красива мрія, а конструктор — це той, хто втілює мрію в реальність» (З аніме «Вітер дужчає», 2013. Режисер: Хаяо Міядзакі)
Дзіро лиш хоче створювати красиві літаки, але ця мрія фінансується завдяки її воєнному застосуванню. Цікаво, що воєнний час в мультфільмі не показано лише в сірих тонах (як в книжках з історії): люди, що кохають та мріють, можуть знайти щастя будь-де, але протагоніст все ж сумує, що жоден літак не повернеться на батьківщину.
Коли Хаяо Міядзакі називають японським Волтом Діснеєм, японець делікатно усміхається.
За Деніелом Томасом (критик, блогер) (джерело: книга The Anime Art of Hayao Miyazaki авторства Dani Cavallaro), роботи студії «Ґіблі» дуже сильно відрізняються від «Західної анімації» тим, що у них немає вкраплень мюзиклу, танців; немає класичних «поганців» та набридливих милих звіряток, що розмовляють; немає моралізаторських лекцій та повчань; немає батьків, які весь час контролюють дії дітей (які б американські батьки повірили, що їхні діти бавилися з гігантським котом?), а дітей показують як повноцінних, мудрих героїв та героїнь.
За це і люблять роботи «Ґіблі». В той час як старі роботи студії «Дісней» піддаються медійній критиці через сексистські, расистські та інші закиди, японська студія лише збільшує число прихильників.
«Ґіблі» створює аніме, де вся сила та воля належить дітям, які, якщо захочуть, можуть звернути гори. І для цього не треба чекати дорослішання.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: