Заглиблення у час підліткових переживань і світовідчуття — це те, що пропонує дебютний повнометражний фільм Катерини Горностай «Стоп-Земля». Нещодавно він зібрав аж три нагороди Одеського кінофестивалю (гран-прі, Найкращий український повнометражний фільм, Найкраща акторська робота акторського складу), а до цього отримав на берлінському «Кришталевого ведмедя» у секції Generation 14plus. Таке визнання абсолютно справедливе. Складно описати ту майстерність, з якою це знято: від неймовірного саундтреку, який одразу хочеться зберегти собі й заслухати до дір, до витонченості кадрів і вражаючої гри (непрофесійних акторів!). Особливо заворожує та інтонація, з якою «Стоп-Земля» оповідає про радості й поневіряння своїх героїв (учнів випускного класу): це чутливий і теплий погляд, що з повагою та увагою дивиться на проблеми й захоплення цього життєвого періоду, занурюючи нас у нього, створюючи світлу ностальгію за тим, чого, можливо, в нас і не було.  

Структура стрічки поєднує два формати: власне сюжет та інтерв’ю з його героями. Інтерв’ю створюють інтригуючу амбівалентність. З одного боку, ти розумієш, що це ігровий фільм, і події в ньому висвітлені так, як це характерно для такого кіно. Зокрема ми бачимо сни головної героїні. З іншого боку, інтерв’ю начебто натякають, що побачені нами події — це те, що відбувалося не за сценарієм, а було частиною життя реальних підлітків, яке потім екранізували. Голос інтерв’юерки (Катерини Горностай, але про це у фільмі не сказано) запитує в акторів (чи персонажів?) про їхнє життя, про плани на майбутнє, про (першу) любов. І вони відповідають настільки щиро, що неможливо повірити, що це прописано в сценарії, що вони говорять не за себе, а за своїх героїв. Така амбівалентність свідома. На питання про співвідношення сценарію та імпровізації у цих інтерв’ю режисерка відповіла, що тут є і те, і те, але вона хотіла б зберегти невизначеність, де що. Водночас вона зазначила, що ці розмови проводилися після основних зйомок, тож актори вже встигли зжитися зі своїми ролями, а режисерка просила їх відповідати як в реальному житті, але крізь призму своїх персонажів. 

Маша (Марія Федорченко), історія якої слугує каркасом основного сюжету, під час інтерв’ю ламає правила гри і ставить питання сама. Вона запитує голос за кадром, чи зберігає для власниці голосу шкільний час із його переживаннями актуальну значущість. Чи, може, він просто минув, і те Я, яке гостро його відчувало, зникло разом із ним, загублене під ворохом «дорослих» справ. Вона формулює це по-іншому, ніяковіє від складності виразити думку, але «голос за кадром» все зрозуміла. Замість вербальної відповіді, голос на секунду втілюється (з’являється в кадрі), обіймає Машу і дає, можливо, ключ до всього фільму. Цей момент, коли голос «людини з кіноапаратом» був вирваний з позапросторовості занадто влучним питанням, натякає, що «Стоп-Землю» можна прочитати як розгорнуту відповідь на це питання, як один великий доказ тієї наполегливості, з якою схоплений у стрічці час перших важливих кроків присутній з нами в дорослому житті. Водночас перед нами не компульсивне нав’язливе відтворення авторкою власної біографії. Як каже Катерина Горностай в іншому інтерв’ю, «Стоп-Земля» автобіографічна, але це не лише її біографія:

«У цьому сценарії є частини, які я бачила і виписала, і які я можу допомогти відтворити. Але насправді для них усе це так само автобіографічно. Ми підключили багато досвіду не лише акторів, а й усієї команди, щоб вийшло реалістично і чесно». 

Можливо, саме такий підхід, який був спрямований на поєднання якомога більшої кількості досвідів, забезпечив переконливість усього, що відбувається на екрані. Незважаючи на те, що в результаті перед нами постає певний віртуальний час — десь між сьогоденням і періодом 10-річної давнини. У ньому абсолютно органічно співіснують така дещо застаріла гра, як «стоп-земля» і постійна присутність соцмереж у житті героїв. Багатоманітність перспектив, що злилися у фільмі, не руйнує, а навпаки — підсилює реалістичність. І навіть випускна вечірка в школі, яка спочатку більше нагадує якийсь рейв, плавно вплітається у цей віртуальний часопростір, водночас такий знайомий, але й достатньо «кіношний», щоб завадити гіперідентифікації й дати просто насолоджуватися дійством.

Саме тут, на вечірці, кульмінація історії: головній героїні Маші потрібно наважитися на переламний крок — запросити на танець хлопця, який їй подобається. Тут потрібно було б, мабуть, відзначити присутній феміністичний посил, та заразом відчувається певна пересторога проти цього. Здається, що використання таких слів, як «посил» одразу девальвує відповідний вимір сюжету, зводить його до певної дидактичної функції і позбавляє частини своєї виправданості й справжності. Але звернути на нього увагу все ж треба: скільки стрічок, зокрема про школу, показують поневіряння хлопців, які шукають у собі сміливості зробити перший крок, і як мало ставлять в аналогічну ситуацію дівчат.  

«Стоп-Земля» вийде в український прокат восени. Фільм-бурштин, який дбайливо всотує атмосферу старшої школи десь між поколінням ранніх 2000-х і сьогоднішнім. Машина зі згущення часу, завмирання перед пороговим рішенням. Історія про труднощі контакту між людьми, метафорою якого постає Машин сон на початку — коли воланчик, який ти щосили б’єш ракеткою, не долітає до партнера, а постійно повертається до тебе сильним вітром. І ще багато іншого.