Ралко, Будніков, Бабак і Дорошенко в Каневі: конспект розмови

Художники не часто погоджуються розповідати про проєкти, над якими ще працюють. Artist talk, що відбувся у канівській галереї «ЧервонеЧорне» 3-го серпня, став вийнятком: Влада Ралко, Володимир Будніков і Олександр Бабак знайомили аудиторію з серіями робіт, над якими вони нещодавно почали працювати в резиденції мистецького об’єднання в Каневі. Модерував зустріч Костянтин Дорошенко.

Костянтин Дорошенко

Костянтин Дорошенко

Проєкт Влади Ралко та Володимира Буднікова називається «Цінні речі». Художники визначили собі спільну тему, однак у ході роботи їхні пошуки мають розійтися та утворити індивідуальні підходи. Влада Ралко розповіла, на якому етапі обговорення гуманістичних цінностей у роботі художника вони з Володимиром перебувають зараз. Що таке взагалі гуманістичні цінності – одразу ж дав визначення Костянтин Дорошенко:

«Гуманістичні цінності — ті, що ставлять у центр усього людину. Не якусь придуману чи спеціальну. А конкретну та індивідуальну, з її можливостями. Таким чином, гуманістичні цінності виступають проти будь-якої ідеології. Адже ідея завжди знаходиться понад людиною». 

Далі Влада Ралко розкрила свої роздуми про гуманістичну складову мистецтва. Ось сім цитат із промови Влади, які видалися редакції найбільш неоднозначними та, водночас, місткими. 

Володимир Будніков і Влада Ралко

Володимир Будніков і Влада Ралко

1. Мистецтво зазвичай сприймається, як якась безумовна цінність. Наведу приклад. Нещодавно ми робили проєкт у Чорногорії, і в Національному музеї в місті Цетинє нам було представлено найцінніший експонат, що там є – Філерську ікону Богородиці, котра, за легендою, написана апостолом Лукою. Там вона представлена дивним чином: для неї виділено окрему залу, задекоровану як каплицю. Ікона знаходиться за куленепробивним склом. По-перше, вона подається глядачу як цінність мистецька. Але цю цінність важко роздивитися, бо вона потемніла з часом — складно розгледіти навіть обличчя Богоматері. По-друге, ікона має дуже коштовний оклад. Однак, його місце було б доречнішим у державній скарбниці, бо художня цінність сумнівна, хоча ікона й дуже коштовна. По-третє, ця ікона перебуває в сакральному полі: поряд із нею знаходиться маленька лавочка, щоб стати на коліна, а також серветка — щоб можна було поцілувати ікону крізь куленепробивне скло та протерти його цією серветкою. Цей твір мистецтва — неймовірний міф, бо його не видно, ми майже не можемо побачити його на власні очі. Ми дивимося тільки на силует, усередині лишилася чорна діра. Це як аура за Беньяміном або посмішка Чеширського кота.

2. Глядач часто намагається побачити мистецтво як правду. Питання в тому, що саме він розуміє під правдою. Типовий закид художнику, коли глядач каже: «Ми втомилися від правди, яку спостерігаємо скрізь, ми хочемо якусь хорошу правду». Тобто ту, яку глядач розуміє не просто як правду, а як справедливість.

3. Ще одне очікування від мистецтва — бажання втіхи, задоволення. З цим важко, бо мистецтво розпалося на масове та — не люблю це слово — елітарне. Масове мистецтво часто не містить гуманістичної складової. Воно нав’язує низку клішованих образів і міфів. Це дуже прості інстинкти, коли людина радіє впізнаваному. Коли вона бачить щось, що вже знає – то заспокоюється. Нам би хотілося протиставити ту ірраціональну частку, яку ми відносимо до гуманізму, інстинктивній складовій людини. У складних ситуаціях, коли людина починає покладатися на інстинкти, це може вести до дуже тяжких наслідків. Існування людської спільноти визначає розуміння цінностей, однак розуміння не як своїх, окремих і власних, а як тих, які роблять людину часткою людства. 

Влада Ралко і Костянтин Дорошенко

Влада Ралко і Костянтин Дорошенко

Володимир Будніков і Влада Ралко

Володимир Будніков і Влада Ралко

4. Те, «що хотів сказати художник» і що він сказав — зовсім не одне й те саме. Часто глядач питає про перше. Замість того, щоб заглибитися в те, що вже сказано й задати питання собі, він чекає від художника пояснень і розв'язання проблеми. Але саме під час мистецького процесу відбуваються важливі зміни. Як сказав Володимир Будніков: «Художній процес є найнебезпечнішою ланкою між двома таємницями». Перша ідея – неозначена. А коли художник вже завершує роботу, то твір наче починає складатися сам. Як взагалі автор визначає, що робота закінчена? Тож, знову мистецтво перетворюється на таємницю. Ми можемо розбирати та аналізувати його, але все ж ми розуміємо, що там є щось таке, що не можна пізнати раціонально. Некоректно казати про закінчення роботи, бо вона є постійним процесом. На якомусь етапі вона починає жити власним життям і занурюється в таємницю. 

5. У мистецтві є та ірраціональна частка, яка звертається до ідеї: є щось цінніше за власне життя. Наприклад, коли люди йдуть на війну захищати певні цінності. Це є і небезпекою, і захистом для людини водночас. Мистецтво повертає «очі зіницями в душу», а там можуть перебувати складні та неприємні речі. Тому процес художника не можна назвати «досвідом». У інших професіях, коли людина набуває досвіду, то вона стає професіоналом. Більше знає, почувається безпечніше та впевненіше. Але чим більше художник працює, тим сильніше втрачає впевненість. Кількість питань тільки зростає. Художник розгублений кожного разу, як тільки береться за роботу. Замість слова «досвід» краще казати «дослід». Бо кожного разу художник починає наново та не знає, що вийде в результаті. 

TRUFANOV LR (324 из 338).jpg
3.jpg

6. Важливо не те, що кажеш, а яким чином. Часто відбувається так, що глядачі чи критики намагаються розділити роботу на ідеологічну частину та те, наскільки професійно робота зроблена. Але якщо мистецтво можна так розділити, то значить воно мертве, або не відноситься до того, що ми називаємо мистецтвом. 

7. Глядач вимагає втіхи від мистецтва. За Беньяміном, думка — це неабиякий наркотик. Коли ми кажемо про мистецтво, як про прихисток для думки або ж «нову хату для думки» (згідно з віршом Тараса Шевченка «Світе ясний! Світе тихий!», котрий Влада Ралко цитувала під час розмови) — саме це насправді є величезною втіхою, яку можна отримати від мистецтва. 

Розповідь Олександра Бабака після сильно відрізнялася від першої частини artist talk. Художник розповів про свій проєкт «Рікою». Кілька тижнів тому він розпочав його подорожжю Дніпром, сплавляючись від Києва до Канева. Разом із ним на борту було ще три людини: капітан-перевізник, оператор Світлана Зінов’єва та фотограф Ігор Окуневський. 

«Усі вони знали тему проєкту, однак вказівок ніяких не було. Жодних побажань із мого боку».

Ця тема, яку Бабак характеризує як «міфологічну», полягає в згадці-повторенні останнього шляху Тараса Шевченка: 1861 року його перепоховали, перевезли останки пароплавом із Києва до Канева. Проте Олександр Бабак не обмежує себе виключно цією символічною частиною поїздки. Він виділив три складові їхнього сплаву Дніпром: 

Костянтин Дорошенко

Костянтин Дорошенко

1. Екскурсія. Подібна подорож виступає своєрідним очищенням від попередніх концепцій.

2. Художня робота. Усі учасники сплаву займалися фіксацією тих двох днів: Бабак робив ескізи для майбутніх картин, а Зінов’єва та Окуневський документували побачене камерами.

3. Дослідження. Воно стосувалося переважно візуальних образів і їхнього сприйняття. Наприклад, як відчувається певна відчуженість і самотність у оточенні дуже одноманітних пейзажів? Також, це звернення до міфології: Бабак велику увагу приділяє їхньому перевізнику та загальному значенню річки в культурі: «Ріка – це і про життя, і про смерть», каже він.

«Колись ми всі цей Київ покинемо», — іронізував Олександр Бабак над актуальністю мистецького досвіду.

Доречними були коментарі Костянтина Дорошенка з приводу проєкта. По-перше, така документація сучасного Дніпра буде мати суттєве значення й через багато років, коли виникне потреба згадувати й порівнювати. Водночас, це мистецький, а не репортажний погляд на річку, що також доволі нетипово. Врешті-решт, проєкт навіть співзвучний екологічним тенденціям в мистецтві — щонайменше, його можна розглянути й з цього боку.   

Упродовж розмови Світлана Зінов’єва показує чорнові матеріали своїх зйомок. Ескізне роуд-муві явно затягує глядачів. Із залу лунає фраза про «потусторонні почуття», викликані відеорядом. Костянтин Дорошенко раціоналізує цю думку та завершує розмову:

«Проєкт Олександра Бабака — це запрошення всіх до подібної подорожі». 

Текст: Поліна Ліміна

Uliana Kalush