Вакансії

Головний критичний текст за рік: 2021-ий в українському мистецтві

2021 рік став роком перевиробництва в українському сучасному мистецтві. Після вимушеної пандемічної бездіяльності митців, кураторів та інституції прорвало великою кількістю тавтологічних висловлювань. Боячись не встигнути висловитись до чергового введення локдауну, залишивши страх білого куба, український митець невпинно пропрацьовував концентровану світову адженду: фемінізм, квір, ідентичність, екологія, деколонізація, пам’ять і травми.

Ситуативно-ревізіоністський колектив дослідниць та дослідників сучасного мистецтва у повному гендерному балансі — Костянтин Дорошенко, Настя Калита, Гаррі Краєвець та Ксенія Малих — виокремили показові проєкти та явища року, що збігає.

Знана українська цілителька Марія Стефанія казала: «Якщо людина хоче, хай собі зробе». Переможцем у втіленні цієї парадигми є Нікіта Кадан. Все почалося із серії виставок «Скалічений міф» і переросло в «Людину-рану». Дістаючи на поверхню незручні історичні моменти, художник переносить їх із символічної площини в тілесну, провокуючи несподівану, дратуючу емпатію. Наперекір традиційній українській практиці припудрювання ран пам’яті, Кадан їх розколупує. З чого випливає його спрямування до квірності, аби отримати правдивого себе, своє місце. У пошуку гранично-маргінального Кадан колаборує з AntiGonna, щоправда, на виході замість картини правдивого болю маємо відео в стилістиці VOGUE Ukraine. Виставка Oksana — AntiGonna: 13 у Музеї сучасного мистецтва Одеси з одного боку ілюструє класичну тезу про заздрість до фалоса, а з іншого — нарешті виводить українське сучасне мистецтво в дорослішання. Музеєфікація порножахів знімає пубертатну напругу, бо доведені до абсурду жахи перестають лякати. Зокрема десакралізують патріархальний простір музею. На відміну від павільйону «Джерело» та кураторської групи «Сира Нора» (Нікіта Кадан, Дана Косміна, Аліна Клейтман), які, відкривши арткластер у місці публічного простору, ревіталізують бювет для дозвілля герметичної спільноти. Їхня закритість на межі снобізму протирічить ідеї квіру як усеприйняття. 

Емансипативну повістку підтримав і Львівський муніципальний мистецький центр, що відкрився феміністичною маніфестацією — «Чому у Львові будуть художниці». Імпреза відзначилася моментальним спалахом дискусії, у центрі якої обурена феміністична спільнота звинуватила в мізогінії чоловіків-кураторів (Павло Ковач, Олег Сусленко). Шлейф скандалу перекрив факт відсутності кураторської роботи. Два чоловіка-куратори в пориві політкоректності продемонстрували акт творчої самокастрації. «Нове єврейське мистецтво» ж в особі інших двох чоловіків (Ніколай Карабінович, Гаррі Краєвець) пропонують вакцину позагендерності від модної квір-істерії: оголенням наратора через поетичне слово, позбавляючи його влади. А головний меседж проєкту в інстаграмі: «Маячня — це геополітика».

Виставкою Vukojebina Ніколай Карабінович пропонує самоіронічне визнання нашої провінційності, знімаючи напругу перманентного порівняння та інтеграції, дотепно втілюючи тренд глокалізації. З ним же працюють і Андрій Рачинський та Даніїл Ревковський: катастрофа маргіналізованої території зачаровує їх. Містифікуючи музейний наратив, художники конвертують стереотипи про жахи минулого в паранойю майбутнього. 

А «Коли страх стає другом», а балон протікає в кишені, з’являється Саша Курмаз. Його нонконформістські претензії традиційно реалізуються в межах «мамина радість»: фірмово, зрозуміло, джентрифіковано, валютно. На протилежність загальним місцям, у тому ж галерейному просторі The Naked Room «Пейзаж—сувенір» Олександри Кадзевич пропонує тиху, інтимну розмову про індивідуальний досвід. Апофеозом загальних місць та імітацій кураторства цього року, на подив, стала експозиція конкурсу МУХі. Випадкові поєднання робіт не склали ані просторової, ані змістової драматургії.

Не забракло драматургії художньому висловленню суперстар світового мистецтва Марини Абрамович — «Кристалічній стіні плачу» на території меморіального центру Бабин Яр. Починаючи як революційна перформерка, сьогодні художниця перетворилася на сакральну «Діву», чиї практики стосуються більше гуру-бізнесу, ніж мистецтва, але в цьому випадку виконують завдання збільшення уваги до трагедії, яка замовчувалася десятиліттями. Київ отримав справжній туристичний магніт. 

Цивілізувати батьківщину — одне з наскрізних занять ЦВК та їхньої бієнале: але вам немає там чого робити без загального зошита для конспектів. На цьогорічних «Союзниках» патріарх ЦВК Василь Черепанин зібрав власних союзників з інтелектуальної боротьби. Щоправда, переважна більшість їх виявилась іноземцями, що нагадує стратегію Леопольда II з окультурення Конго. Склалося враження, що дана бієнале не потребує ані глядача, ані візуального мистецтва. Натомість візуальністю, іноді прямолінійною до інфографіки, вирізнявся проєкт Ганни Циби «Швидко. Зручно. Небезпечно». І для відвідувача ця територія виявилася інклюзивною, імерсійною та корисною.

Інформативність, авторська інтонація та відсутність стереотипів присутні в кураторській та екскурсійній роботі Євгенії Моляр на ВДНГ, присвяченій переосмисленню радянської спадщини, що демонструє послідовність і доцільну орієнтованість на глядача. «Перемога-Тріумф-Відпочинок» Володимира Буднікова та Влади Ралко в Підгорецькому замку акцентують не так наше історичне минуле, як сьогоднішнє намагання наповнити його псевдотрадиціями та фасадними надбаннями. Краще ніж Вадим Яковлев не сформулюєш: «Ця виставка розповіла про суспільство, в якому не тільки ймовірність спільного тріумфу та перемоги під питанням, але, схоже, й спільний відпочинок є складним для втілення»

NAMU черговий раз вирішив осмислити власну колекцію сучасного мистецтва, і ця спроба могла б стати імпульсом до створення відповідного музею, але «Тату, шолом тисне» не тисне на жодну з кнопок глядацької уваги. Розхристані мистецькі проєкти початку незалежності поряд із цією експозицією виглядають більш переконливо. 

Одному з найскладніших для музеєфікації та побудови виставкового наративу медіумів присвячена міжнародна виставка «Поезія і перформанс. Східноєвропейська перспектива» у Дніпрі. Кураторам і кураторкам вдалося вловити неочевидні зв’язки та нагадати про безпосередність впливу на загальнокультурний розвиток значимих, але не завжди помітних перформативних і поетичних практик. Варто також відзначити насичену паралельну програму за участі, зокрема, групи «Абстрактний палець» (ні на що не вказує) (Тоня Зеленіна, Ольга Марусин, Людмила Сущеня, Павло Сверба, Дана Кавеліна) й Аніти Немет, яка виступила з сином Оланом. Програма акцентувала жіночий досвід у площині обраного медіума.

Враховуючи мультигендерний досвід виснажливих реалій українського марафону зимових свят, авторський колектив тексту не обіцяє мистецькій спільноті скорого повернення в ефір у цьому форматі. Також ми не претендуємо на неупередженість і вичерпність свого аналізу та пропонуємо колегам доєднатися до критичного дискурсу.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: