Про Photinus Studio та організацію роботи 

Photinus Studio утворилася через наше (Лєра Полянськова, Георгій Потопальський, Макс Роботов, Іван Світличний) бажання відділити комерційну діяльність від творчої, що ми намагаємося зробити постійно. У нас є індивідуальні творчі роботи, є спільні. Ми розробляємо експозиційні рішення для художніх інституцій, працюємо з відео, аудіо, інсталяціями. І паралельно є комерційна діяльність, яка потребує роботи з тими ж інструментами, тому позначити окремо творчість і «бізнес» стало вкрай важливим. Але потім з’явилася Photinus Shcool. На якомусь етапі ми зрозуміли: якщо хочемо розвиватися в нових медіа, то потрібне й відповідне творче середовище. Але більше того — ми зрозуміли, що його треба формувати самостійно. Тоді все заплуталося знову. Ті, хто навчався і навчається в Photinus School, долучилися до Photinus Studio й почали створювати власні або спільні художні проєкти, і вже в новому форматі нам доводиться постійно розмежовувати сфери.

Процес розподілення обов’язків — це здебільшого індивідуальна ініціатива. Всі знають спільне завдання, підзавдання. Кожен знає свої можливості й, відповідно, може знайти зону відповідальності. Водночас завжди можна звернутися по допомогу до інших, і що ще важливіше — отримати її. Не знаю, куди все повернеться через декілька років, але зараз ми радше коло однодумців і, сподіваюся, друзів. Ми розмежовуємо незалежну мистецьку та комерційну діяльності. У комерційних проєктах ми дивимося, чи є якісь цікаві завдання, те, що сприятиме нашому якщо не творчому, то хоча б практичному розвитку — розвитку технічних навичок.

Про Photinus School, викладання в KAMA, (само)освіту та інструменти

KAMA та Photinus School — зовсім різні історії. Перша — певна форма кількамісячного інтенсиву. Тобто після закінчення студенти/-ки отримують теоретичну базу, конкретні практичні знання та розуміння того, як самостійно навчатися далі, якщо є таке бажання. А Photinus School — довгостроковий формат. Як куратори, ми розробляємо основу, закладаємо базові знання, але далі всі разом заглиблюємося в кожну галузь настільки, наскільки це можливо. Ми не обмежуємо себе часовими межами, багато експериментуємо, імпровізуємо. Такий формат дозволяє зберегти головне, заради чого все відбувається — вивчення заради творчості та втілення художніх завдань. Також це дозволяє долучитися новим учасникам/-цям фактично на будь-якому етапі. Люди переважно приходять через «сарафанное радио», потім відбувається співбесіда.

Важливою частиною навчання є спільна й індивідуальна практики, тому ми намагаємося регулярно або створювати свої, або долучатися до інших проєктів. З відносно останніх великих подій одразу пригадується виставка «До­бре про­то­рені зв’язки», що відбулася в межах фестивалю Docudays UA. Кураторкою виставки була Олександра Набієва, яка першочергово є кураторкою міждисциплінарної програми Docudays UA. Я дуже рада і знайомству з Олександрою, і співпраці, і результату. А зовсім з останнього — кіноперфоманс, що відбувся в Довженко-Центрі. Ця подія виникла на перетині декількох проєктів. Також група _mediaklub, що створена на базі Photinus School, виставка play, rec, pause… (вона також відбулася в Довженко-Центрі) і резиденція для роботів від Goethe-Institut. Унаслідок відбулася дивна, водночас дистопічна та утопічна за характером подія: на великому екрані глядачі бачили фільм 1929 року «Нариси радянського міста», біля екрана в цей час  _mediaklub створювали саундтрек, і там же, на сцені, робот GAIA «намагалася» зрозуміти те, що відбувається. У випадку GAIA не можна говорити ні про штучний інтелект, ані про справжнє розуміння. Але її алгоритми видавали цікаві реакції — наприклад, у самому кінці перформансу GAIA сказала: «Time is too fast». 

Освіта в нашій країні — комплексне і складне питання. Найімовірніше справа в тому, що в нас майже не вчать навчатися, тож цю базу доводиться розробляти самостійно, іноді інтуїтивно. Ми від початку займалися медіаартом, але не знали цього. Все доводилося збирати, як пазл: тут знайшлося трохи теорії, тут інструкція про роботу з програмою, а ось — цікаве інтерв’ю. Тобто спочатку, наприклад, слухаєш Merzbow на аудіокасеті, а через рік дізнаєшся про Курта Швіттерса. Зараз навчатися набагато легше і через те, що вже є фундамент, і через фактично необмежений доступ до інформації. Але з іншого боку, ти потрапляєш у коло під назвою «Я знаю, що нічого не знаю». Саме робота з проєктами допомагає на якийсь час впоратися з цією фрустрацією. Також через це фінальний проєкт є обов’язковим елементом навчального курсу в КАМА. 

У своїй роботі ми працюємо з програмами для роботи зі звуком, відео, відеомапінгом. Платформи Arduino, TouchDesigner, Max Msp, Unity. За необхідністю — Python. Це основне. Але й та сама «традиційна освіта», самостійно, незалежно від попередніх умов і викладачів набута під час навчання, є корисною опцією.

Про запит, пандемію та монетизацію

Для мене важливо, що всі (сподіваюся) нарешті зрозуміли, чим і для чого є наш проєкт «Шухляда», який я з Іваном та Максом придумали у 2013, а запустили у 2017 році. Адже «Шухляда» є саме виставковим онлайн-простором. Але, і це принципова її відмінність від багатьох онлайн-галерей, «Шухляда» не є симуляцією того, що існує офлайн. Проєкти, які експонувалися або експонуються, розробляються саме для «життя» в інтернеті. 

Межа між різними медіа стає все меншою. Загальною тенденцією є міждисциплінарність, а українське середовище — не виняток. Щодо монетизації, то це окреме, цікаве питання. Є певні тенденції, які можна назвати позитивними. Але вони пов’язані не стільки з тим, що попит стає більшим, а з тим, що з обох боків підключаються нові «гравці». 

Про складні та улюблені проєкти 

Складним є кожен проєкт, і навіть не стільки його створення, скільки експонування. Фактично кожного разу постають питання нестачі часу, фінансування, часто просідає менеджмент. Водночас майже кожен проєкт не реалізується повністю так, як замислювався — ідея виходить з голови й починає жити своїм життям, вже сама диктує тобі правила та умови. Колись читала, що вкотре розповідаючи про «Війну і мир», Толстой сказав, що здивувався, коли Наташа вирішила втекти з Курагіним. Не знаю, наскільки ця історія правдива, але вона доволі точно описує творчий процес — принаймні мій досвід. 

Одним з найбільш улюблених є проєкт «Документація тотального аудіопреформансу». Окрім мене, Макса та Івана, його авторкою є Леся Хоменко. Люблю естетику цієї роботи, її концептуальну складову, але найбільше те, що вона стала майже моїм особистим катарсисом.