Вакансії

Конспект: як пройшла пресконференція Українського павільйону на 59-тій Венеційській бієнале

У середині січня в київській галереї The Naked Room відбулася презентація проєкту «Фонтан Виснаження. Висока вода» Українського павільйону на 59-тій Венеційській бієнале. Художником й автором став Павло Маков, а до кураторської групи увійшли Лізавета Герман, Марія Ланько та Борис Філоненко.

У перший день повномасштабної війни — 24 лютого — команда Українського павільйону оголосила про припинення роботи над проєктом. Однак кількома днями пізніше кураторська група повідомила, що попри війну, Україна все ж таки візьме участь у 59-тій Венеційській бієнале сучасного мистецтва.

20 квітня відбулася пресконференція, присвячена презентації Українського павільйону у Венеції. Редакція Your Art підготувала конспект розмови, в якій взяли участь Борис Філоненко — куратор Українського павільйону на Венеційській бієнале, арткритик; Марія Ланько та Лізавета Герман — кураторки Українського павільйону, співзасновниці галереї The Naked room; Павло Маков — художник проєкту «Фонтан виснаження. Висока вода»; Ілля Заболотний — керівник Українського мистецького фонду екстреної допомоги; та Катерина Чуєва — комісарка Українського павільйону, заступниця міністра культури та інформаційної політики.

Павло Маков: Мушу розказати коротку історію цього проєкту. Насправді вона дуже довга, та я спробую втиснути 27 років мого життя в ці декілька хвилин. Вперше ідея фонтана спала мені на думку у 1994 чи 1995 році. Це був складний період переходу України від існування у складі імперії до незалежності. У 1995 році сталася локальна екологічна катастрофа — аварія на Диканівських очисних спорудах. Коли немає в крані води — це означає, що немає сили волі, немає життєвої сили в суспільстві, тож для мене «Виснаження» є насамперед виснаженням суспільства, життєвості та сили волі для того, щоб продовжувати. 

Через кілька років мій інтерес до цієї теми почав зникати, оскільки в той момент українське суспільство підіймалось, хоча мало ті самі соціальні проблеми. Однак я відчував, як стрімко воно змінюється, тому не міг собі дозволити говорити про нестачу життєвості та енергії в суспільстві, яке динамічно розвивається. У період між 2009 та 2010 рокамм я відчув флешбек до 1990-х: відсутність життєвості, нездатності відстоювати основні принципи демократичного суспільства, бажання зберігати щоденний комфорт за будь-яку ціну. І це мене повернуло до думки про виснаження людства. Торік, коли отримали запрошення на участь в національному відборі, ми вирішили, що подамо саме цей проєкт, оскільки він повністю відповідає сучасній ситуації у світі. До 24 лютого робота сприймалась як метафора або радше  попередження, однак зараз це стало ствердженням.

За будь-якою війною стоїть культурний конфлікт. У нашому випадку він відбувається вже сотні років. Українська культура багаторазово знищувалася росією, особливо у XX столітті. Наприклад, фізичне винищення представників українського ренесансу — письменників, художників і музикантів 1920–1930-х років. Російська та українська культура абсолютно різні: одна побудована на благоговінні до влади та вищості, а друга на пошані до свободи й незалежності. Саме з цим ми стикаємось і зараз. 

Марія Ланько: Одним із наших завдань як кураторів Українського павільйону було зробити так, аби проєкт вперше запрацював як справжній фонтан. Ми почали процес підготовки за півроку, тому за кілька тижнів до початку війни ми мали майже готову роботу. Однак після промови путіна про те, що Україна — штучна країна, створена леніним, стало зрозуміло, що воєнна ескалація неминуча. Ми спакували всі обʼєкти в три коробки, які вміщалися в одну легкову автівку. Після кількох розмов було вирішено, що лійки буду вивозити саме я. Насправді команда отримувала чимало пропозицій про допомогу, повʼязану проєктом. Зокрема, дорогою зі мною сконтактувала менеджерка Венеційської бієнале. Тож «Фонтан виснаження» профінансував захід. 

Лізавета Герман: Нещодавно в мене народилася дитина. Кілька місяців тому найбільшою для мене проблемою здавався переліт з немовлям до Венеції. Я не могла уявити, що мені доведеться їхати автівкою протягом 7 днів. Літом і восени 2021 року ми думали, що найважчим етапом стане робота з документами, бюджетом і фондами. Тоді навіть на думку не могло прийти, з якими випробуваннями нам доведеться зіткнутися як команді Українського павільйону та як нації.

Майже кожного дня до нас підходять журналісти, партнери та друзі й називають нас героями. Але я так не вважаю, бо ми робимо те, що вміємо — створюємо мистецькі виставки. Натомість справжніми героями є захисники України, волонтери, лікарі та люди, які відчули усю жорстокість і жах війни. Саме вони заслуговують на найбільшу повагу. Ми завдячуємо кожному з них можливістю бути тут.

Борис Філоненко: На Венеційській бієнале проводиться виставка під назвою «Коли бієнале зустрічається з історією». Нині історія зустрічається з Україною, історія зустрічається з «Фонтаном виснаження» й історія зустрічається з бієнале. Мені хотілося б запропонувати теми для обговорення: як говорити про українську культуру, що робити з українським павільйоном наступного року та що станеться з колоніальним павільйоном рф, який нині закритий. У нас багато думок, особливо стосовно останнього. Ми пропонуємо залишити павільйон росії закритим на багато років, потім переосмислити у постколоніальному світлі: говорити про колоніальні стратегії, російську пропаганду на культурному полі через мистецькі роботи. Але для нас наразі є набагато важливішим говорити про українську культуру. Зокрема, я хочу звернути увагу фондів та інших ініціатив на те, що Україні необхідний свій павільйон на Венеційській бієнале. Сьогодні наш проєкт представлений в дуже гарному місці, але нам потрібно думати про майбутнє. 

Катерина Чуєва: Немає нічого важливішого для багатьох націй, ніж їхній власний голос у світі. Культура та мистецтво роблять цей голос чистим і помітним. Вторгнення рф принесло смерть та руйнування на українські землі. Численні культурні об’єкти національної спадщини були пошкоджені або повністю зруйновані внаслідок ворожих бомбардувань. Наразі зафіксовано 235 таких випадків. Переважна частина памʼяток зазнала руйнувань внаслідок обстрілів, але в деякі стріляли цілеспрямовано. Наприклад, трагічно відомий Маріупольський драматичний театр, в якому перебували тисячі людей, або памʼятник Тарасу Шевченку в містечку Бородянка, у голову якого цілилися навмисно. 

Як зазначили мої колеги, українська культура не мала власного голосу щонайменше протягом трьохсот років — її нищила імперіальна політика росії, застосовуючи проти неї репресії, заборони, масові вбивства та навіть геноцид у XX столітті. Однак Україна має свій власний голос. І ми просимо вас почути його, зберегти його, допомогти нам зробити його видимим і захищеним.

Л. Г.: Бієнале запропонувала нам зробити щось більше, окрім репрезентації Українського павільйону, так зʼявилась ідея виставки Piazza Ucraina. Проєкт, створений архітекторкою Даною Косміною, просто неба у садах Джардіні. Під час виставки будуть представлені роботи українських митців у вигляді постерів, створені вже під час війни. Вони публікувались у соціальних мережах та інших доступних онлайн-ресурсах. Наші колеги з Українського мистецького фонду екстреної допомоги були залучені до збирання мистецьких робіт і їхнього архівування.

Ілля Заболотний: Як сказали вже мої колеги, повномасштабне вторгнення — це не раптове рішення однієї людини. Це результат наративів росії, які посилювалися щороку, в тому числі й через культуру. Нині для України є пріоритетним військовий фронт, однак культурний — не менш важливий. Саме тому в перші тижні повномасштабного вторгнення  ми заснували Український мистецький фонд екстреної допомоги. Оскільки мені здається, що ця війна відбулася і тому, що не було українського культурного голосу. Фонд надає можливість мистецькій спільноті говорити її голосом, тому що нині він є необхідним. 

П. М.: Ви маєте зрозуміти: культура — це не музика, живопис, література чи будь-що інше, це лише інструменти, якими вона підтримується. Натомість сама культура — це те, що створює правила та регуляцію в суспільстві, в тому числі й для пошуку спільної мови. Єдиний діалог, який є можливим з росією з 2014 року, відбувається на фронті. Оскільки російська культура приходить в Україну верхи на танках. 

Я пам’ятаю слова відомого соціолога Паскаля Гілена. Він казав, що у будь-якому суспільстві є культура, політика та економіка. Політика та економіка окремо без культурної бази працювати не можуть. Взяти до уваги хоча б дуже просту річ, наприклад, корупцію. Корупція — це не економічна проблема, а культурна. Нині ми не говоримо про створення мистецтва, ми лише показуємо те, що було зроблено в Україні. Тут, у Венеції, я не почуваюся художником. Я відчуваю себе громадянином України, який просто виконує свій обов’язок — репрезентує країну на культурному рівні. 

Л. Г.: Нас весь час запитують, чи справді це так важливо — робити національний павільйон, тому що зараз є набагато пріоритетніші речі, які потребують фінансового та морального вкладу. Хочеться показати, що ми не є жертвами війни, а віримо в наше майбутнє. Ми щиро віримо, що треба будувати майбутнє зараз, а не чекати на закінчення війни. Ми мусимо залучати всі наші сили та інвестиції у те, щоб якнайшвидше наблизити мир. Тому павільйон, культура й те, що ми тут робимо, є важливим кроком назустріч цьому.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Більше матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: