Підтримати

IDFA-2020: Що знімати, щоб потрапити у конкурс найбільшого фестивалю документального кіно

6 грудня завершився IDFA — Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі. IDFA називають найбільшим документальним кінофорумом, найбільшим ринком для неігрового кіно та навіть «документальним Оскаром» (але ми так робити не будемо, тому що ніщо не «Оскар», окрім «Оскару»).

Якщо знизити рівень пафосу, то мати прем’єру у конкурсі IDFA дуже престижно, так само як і потрапити в одну з позаконкурсних програм. Щорічно фестиваль збирає ключові фігури індустрії та претендує на роль якщо не законодавця трендів у неігровому кіно, то як мінімум їхнього агрегатора — у листопаді-грудні (коли проходить IDFA) якраз час підбивати підсумки року.

Давайте одразу прояснимо: є інші важливі міжнародні кінофестивалі, але кожен із них має свою специфіку. Так, Visions Du Reel славиться експериментальними й авторськими роботами, серед яких у різні роки були й українські фільми «Тато — мамин брат» Вадима Ількова та «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» Надії Парфан. А, наприклад, кінофестиваль у Лейпцигу фокусується також на анімації й часто-густо показує східноєвропейські роботи.

IDFA ж, на відміну від інших, ніби той Ковчег, збирає всіх. А частину ще й підтримує фінансово. Гранти від IDFA Bertha Fund отримали 7 фільмів цьогорічного фестивалю, два з яких — This Rain Will Never Stop Аліни Горлової та Radiograph of a Family Фірузе Хосровані — перемогли у своїх конкурсних секціях.

This Rain Will Never Stop_2
Кадр з фільму Аліни Горлової «Цей дощ ніколи не скінчиться», 2020

Фільм, який отримав грант, може мати прем’єру на будь-якому кінофестивалі світу, якщо він не проходить у країнах Бенілюксу. А після тріумфальної ходи його радо прийме IDFA в одну з позаконкурсних програм. Втім, найчастіше грантоотримувачі IDFA Bertha Fund роблять світому прем’єру у конкурсі IDFA First Appearance, де збирають переважно дебютні роботи тривалістю понад 70 хвилин.

Цей хронометраж — важливий технічний момент, який пояснює, чому картина «Цей дощ ніколи не скінчиться» могла змагатись у цій секції. Адже фільм фактично став третім повним метром у фільмографії Аліни Горлової, але першим, який тривав понад 70 хвилин.

Про First Appearance на фестивалі говорять найбільше і за браком часу рекомендують дивитися лише фільми звідти. Це справді хороша порада, тому що добірка конкурсантів яскраво зображає ті тенденції у документалістиці, які IDFA прагне формувати чи виокремити.

Певні теми та прийоми зустрічаються тут від фільму до фільму, і часто їх можна спостерігати й в інших фестивальних роботах. Спробуємо розібрати їх без спойлерів, принаймні, не виходитимемо за рамки офіційного синопсису. Адже цілком імовірно, що якісь картини з програми будуть показані на українських кінофестивалях so far.

Особисті історії

Цьогоріч у конкурсі First Appearance брали участь 12 картин, які чисто математично можна поділити на два типи. Один присвячений явищам і соціальним акторам (тобто знайденим героям), а от в іншому автор сам є протагоністом. Як мінімум, він має безпосередній стосунок до матеріалу, а часто і самостійно рухає історію. Це змушує режисерів в обов’язковому порядку вводити себе у фільм як героя, але кожен із них по-різному виконує це завдання.

До прикладу, автор картини Nan Пена Цзуцяна знімає свою сім’ю, а в якийсь момент ставить камеру та на запрошення родичів сідає з ними їсти протягом довгого й абсолютно прекрасного у своїй інтимності плану. У фільмі A Way Home Каріми Саїді режисерка дещо нав’язливо ставить запитання своїй матері, яка страждає на Альцгеймера, але таким чином вибудовується діалог і наратив.

Nan Peng Zuqiang
Кадр з фільму Peng Zuqiang «Nan», 2020

Поява великої кількості фільмів «про себе» контрастує з відбором минулого року, де домінувало кіно про суспільні явища. Втім, у 2020-му таке рішення програмерів видається цілком логічним. У часи, коли збільшується соціальна дистанція, а суспільні відносини перебудовуються, саморефлексія виходить на перший план. Водночас ревізії зазнають стосунки з родичами, які залишаються поруч навіть під час тотального локдауну або ж віддаляються фізично, але не на особистісному рівні.

Стосунки з близькими виходять на новий рівень — на рівень самопізнання і присутності у тих місцях, які для старшого покоління залишилися лише спогадами. Режисери та режисерки відправляються у подорож, щоб повернутися до своїх коренів і стати ближчими до сім’ї. А, можливо, як герої Everything Will Not Be Fine Адріана Пірву та Олени Максьом чи The First Woman Мігеля Іка, шукатимуть не близькість, а нову родину.

The First Woman Miguel Eek
Кадр з фільму Miguel Eek «The First Woman», 2020

Повернення до коренів, пам’ять і архів

Коли ми говоримо про повернення до коренів, то насправді виходимо далеко за межі конкурсу First Appearance. У фестивальному хіті Their Algeria Ліни Суалем авторка розпитує своїх близьких про Алжир, який, наприклад, її батько ніколи не бачив, хоча й вважає себе алжирцем, а не французом. Переможець конкурсу повних метрів Radiograph of a Family філігранно розповідає про батьків режисерки, звертаючись до сімейного архіву, історичної хроніки та використовуючи елементи реконструкції.

Кадр з фільму Firouzeh Khosrovani «Radiograph of a Family», 2020
Кадр з фільму Firouzeh Khosrovani «Radiograph of a Family», 2020
Кадр з фільму Firouzeh Khosrovani «Radiograph of a Family», 2020
Кадр з фільму Firouzeh Khosrovani «Radiograph of a Family», 2020
Кадр з фільму Firouzeh Khosrovani «Radiograph of a Family», 2020
Кадр з фільму Firouzeh Khosrovani «Radiograph of a Family», 2020

До речі, цей же фільм отримав ще одну нагороду — секції «Креативне використання архіву». IDFA вперше ввів її торік, таким чином артикулювавши тенденцію, що кристалізувалася останніми роками. Це чергове коло зацікавлення історичною хронікою, яке бере свій початок у часи після Другої світової.

Тоді багато авторів почали звертатися до матеріалу, знятого під час війни (наприклад, Ален Рене, Михайло Ромм, Пол Рот та інші), надаючи йому нового сенсу, осмислюючи феномен нацизму та й банально розважаючи авдиторію захопливими історіями, які швидко прижилися на телебаченні.

IDFA трохи розширює рамки історичної хроніки та приймає також роботи з використанням сімейних архівів. Зазвичай спроби таким чином зберегти пам’ять або знайти відповіді отримали декілька основних видів утілення. Перше — це коли архівний матеріал говорить сам за себе, а режисер лише розставляє акценти. Подібний стиль знайомий тим, хто дивився архівні фільми Сергія Лозниці, а в конкурсі First Appearance так створено The Sky is Red Франчіни Карбонелли — реконструкцію величезної пожежі у чилійській колонії, внаслідок якої загинула 81 людина.

Друге втілення — це коли архів стає своєрідною базою або частиною історії, яка розвивається також у площині reenactment, іншими словами — реконструкції. Інколи ігрової.

Тут хочеться зробити крок убік і звернутися до фільму The Metamorphosis of Birds Катаріни Васконселос (до речі, учасник цьогорічного Берлінале) — ймовірніше, ігрової, багато у чому сюрреалістичної картини, створеної на основі листів, які міг писати дідусь авторки для її бабусі.

The Metamorphosis of Birds Catarina Vasconcelos
Кадр з фільму Catarina Vasconcelos, «The Metamorphosis of Birds»

З документального тут — декілька кадрів наприкінці та згадані послання. Але привиди, кадри у кадрі та навіть актори — це цілком імовірні елементи минулого. Принаймні, якщо погодитися, що воно розгортається лише у нашій уяві, а свідками цих подій були декілька людей, які не здатні поділитися з нами повноцінним досвідом.

Постановочність і авторський погляд

Фільм Divinations Леандро Пікарелли починається з кадрів розбурханого вулкана та ігрової сцени з закадровим цитуванням давньогрецького філософа Емпедокла. Це лише один із багатьох прикладів елементів ігрового кіно, якими рясніють фільми програми. Зокрема, трошки вище я згадував The Metamorphosis of Birds.

Розмиття межі між ігровим і документальним кіно — не нове явище. Можна згадати фільм No lies Мітчелла Блока, де автор запитував жінку про пережите нею зґвалтування на камеру, піддаючи її газлайтингу. Ставлячи нетактовні запитання, автор викликав обурення та дискомфорт глядача, який лише наприкінці дізнається, що все, що він побачив, було акторською грою, яка базувалася на реальних свідченнях, а режисер навмисне нас провокує.

Цей фільм свого часу поставив запитання про межі документу та поняття правди у ньому, а також заклав «золотий канон» такого роду кіно. Врешті-решт, якою б правдивою не була реконструкція чи задум, наприкінці автор має викрити себе, як фокусник, який пояснює, чому його ілюзія спрацювала. До речі, у програмі був один фільм, який знятий за цією ж схемою, і, попри повністю ігрову реальність, сумнівів у тому, що це все-таки документалістика не виникає.

Подібні стрічки констатують, що правила у документалістиці як такі більше не діють. Це підтверджує і вибір журі конкурсу First Appearance, які обрали найцікавіші за поглядом і подачею картини. Головну нагороду конкурсу отримав This Rain Will Never Stop — єдиний чорно-білий фільм у конкурсі, який окрім неринкової кольорової гами також пропонує безкомпромісний авторський погляд на мирне життя та війну.

Спеціальну відзнаку отримав фільм Last Hillbilly Діани Сари Бузгарроу — поетичний погляд на побут американських фермерів. Картина у декількох главах, частково елегійно, у стилі Роберта Бернса, частково критично, скоріш, по-фолкнерівськи, розповідає про людей, яких найчастіше бачать через товсте скло стереотипів. Last Hillbilly також безпосередньо надає слово своїм героям, включаючись у дискусію, яка дедалі більше розгортається навколо поняття голосу та репрезентації.

The Last Hillbilly Diane Sara Bouzgarrou, Thomas Jenkoe
Кадр з фільму Diane Sara Bouzgarrou та Thomas Jenkoe «The Last Hillbilly», 2020

IDFA вже не один рік збирає фільми про ті групи та з тих куточків світу, які часто недорепрезентовані на світових кінофестивалях або показуються через оптику інших, немісцевих режисерів. Так, цьогоріч до конкурсу First Appearance потрапив фільм Showgirls of Pakistan Саада Хана, який у дуже швидкому темпі на трьох прикладах розкриває перед нами весь страх і ненависть роботи пакистанських танцівниць із її жорсткою цензурою, нападами та погрозами. Цей фільм вражає формальними рішеннями на межі з кітчем, і неможливо не відмітити сміливість програмерів, які розгледіли та відібрали Showgirls of Pakistan.

Кадр з фільму Saad Khan «Showgirls of Pakistan», 2020
Кадр з фільму Saad Khan «Showgirls of Pakistan», 2020
Кадр з фільму Saad Khan «Showgirls of Pakistan», 2020
Кадр з фільму Saad Khan «Showgirls of Pakistan», 2020

Такі голоси стають все ціннішими, тому що нарешті дають поглянути на проблематику без зайвих домислів, через призму погляду самих представників спільнот. Це розуміють не лише на IDFA. До прикладу, найбільший американський кінофестиваль незалежного кіно Sundance запустив спеціальну програму підтримки режисерів, які належать до корінних народів США, а подібна диверсифікація для перемоги у головній оскарівській категорії вже зчинила справжній шитсторм.

У документалістиці така інтеграція проходить без гучних скандалів, і вже невдовзі можна передбачити появу великої кількості фільмів, знятих indigenous people про себе і від свого імені.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: