exc-5f993d0a9b16be70ef949e5d

Прогулянки з художниками Дніпром: про виставку «Зрозумів тебе» в галереї «Артсвіт»

У вересні 2020-го року в дніпровській галереї «Артсвіт» відбулася II Програма резиденцій для художників: протягом трьох тижнів дев’ять артистів із різних міст України досліджували контекст Дніпра та працювали над створенням власних проєктів під кураторством Єгора Анцигіна та Люсі Іванової. Результатом резиденції стала колективна виставка «Зрозумів тебе», що триває з 1 до 31 жовтня.

Аміна Ахмед відвідала галерею та ініціювала колективну прогулянку з художниками, під час якої познайомилася з авторами, містом та місцями, що лягли в основу робіт. У тексті авторка зосереджується на діалозі між Дніпром і творами та описує свої враження від безпосередньої участі та взаємодії із художниками. Більш детальний опис робіт можна знайти в тексті Івана Скорини.

Знайомство з Дніпром, роботами та учасниками відбувалося у форматі колективної прогулянки. Я попросила художників і художниць показати та розповісти про місця, що стали відправними точками для проєктів, або були пов’язані з їхніми роботами в будь-який інший спосіб — так чи інакше, всю виставку об’єднує контекст міста та взаємодії. Прогулянка з учасниками, як і розмови, були радше стихійно спланованими — одні долучалися, інші йшли в справах, із кимось я гуляла наодинці, ми також відволікалися на типові туристичні розваги як, наприклад, похід на секондгенди, обіди в «екзотичних» місцях, вечірки, зустрічі з художниками тощо. Готуючи матеріал, свідомо чи ні, я намагалася провести якомога більше паралелей, створити якомога більше алюзій та ремінісценцій. І хоча не всі артисти артикулюють партисипативність та предметну-орієнтованість своєї художньої практики, мій текст, як і моє враження від фінальної виставки, узагальнює і згуртовує, створюючи штучну спільність авторів навколо цих методів.

Переважно всі художники вже тривалий час мешкають у Києві, втім, наприклад, Катерина Берлова, Олена Сіятовська та Владислав Рябоштан виросли в Дніпрі. Назвою проєкт завдячує Богданові Бунчаку — його паразитична фраза «зрозумів тебе», що її він часто використовує наприкінці розмови, стала найбільш ємною для характеристики результату взаємодії, взаємодії учасників один з одним, із містом, взаємодії між художниками та кураторами.

Єгор Анцигін і Люся Іванова — проспект Дмитра Яворницького

1.jpg
1.2.jpg

Єгора Анцигіна та Люсю Іванову зустріла дорогою до місця зустрічі з художниками. Вони вже вдруге курують резиденцію в «Артсвіті» — обидвоє родом із Дніпра, навчалися в Дніпровському театрально-художньому коледжі, згодом у НАОМА, нині живуть і працюють у Києві, також займаються художньою практикою. З-поміж художників, які подавалися на участь у проєкті, для Люсі та Єгора важливо було сформувати різноманітну за художніми методами групу митців — цей принцип став вирішальним у процесі добору учасників. Упродовж резиденції куратори разом із командою галереї працювали над програмою знайомства із містом, займалися обговоренням проєктів та допомогали авторам із реалізацією художнього задуму.

Єгор Анцигін: Мы поставили задачу сделать резиденцию художников, у нас нет цели кого-то учить. Мы не знаем, что такое правильно, а что неправильно, у нас есть интерес классно провести время и сделать выставку. Мы можем сказать, что нам нравится, но если артист хочет другого — будет так.

Люся Іванова: С каждым художником было проговорено множество вариаций на протяжении многих часов, проекты достраивались, отменялись, менялись подрядчики и так далее. Кто-то пришел на следующий день после обсуждения и говорит: «У меня новая идея». Вообще всех просто пугали дедлайны.

Резиденція організована для молодих художників, для деяких учасників цей досвід ще перший або просто незвичний, тож спостерігати за кураторською опікою було особливим задоволенням. На публічній розмові з художниками Люся та Єгор першими проводять artist talk, оминаючи свою кураторську практику, розповідають про себе як художників, — сприймаю це за приклад для молодших колег. Поруч із кураторами була доступна розкіш випадання з процесу присутності тут і нині — наприклад, можна було не стежити за дорогою й не думати про інші речі, що зазвичай турбують, коли опиняєшся в незнайомому місті, — усе вирішувала магічна уважність Люсі й Єгора. У розмовах художники також зауважують комфортність взаємодії із кураторами, втім, повсюдно «нарікають» на надто насичену програму знайомства з містом і брак часу на відпочинок.

Катерина Берлова — секондгенд «Берлін» — кафе «Салі»

2.1.jpg
2.jpg

Катерина, як колишня мешканка міста, показала нам секондгенд «Берлін» — альтернативу «Humana», в якій ми були напередодні ввечері. Розмову про її проєкт на резиденції (відео «Прогулянка») розпочали в кав’ярні поруч і продовжили дорогою до та з кафе «Салі» — їдальні для працівників місцевого металургійного заводу. Формат мого тексту випадково збігається з темою роботи авторки — у відео художниця реконструює дитячі спогади та досліджує процес підлаштування під іншого, спостерігає за тим, як починає вигадувати якісь розваги й докладати зусиль, щоб іншому теж було цікаво. Усі зйомки відбувалися на Лівобережжі Дніпра, де виросла Катерина, втім, для ергономічності нашої прогулянки ми побудували інший, зручний для нас, маршрут.

З часом, міста, в яких проводиш дитинство, а потім їдеш, залишають по собі просто спогад: коли повертаєшся, усе ніби знайоме, але водночас чуже, відтворити маршрути минулого стає дедалі складніше.

— Когда я была маленькая, мы ходили на дедушкину дачу, она мне казалась очень большой и я думала, что она очень далеко […] я плохо ориентируюсь и мне очень легко заблудиться, я не помнила как туда попасть и все время ходила новыми улицами, а мне казалось, что она рядом, где-то здесь, но я все время сворачивала чуть-чуть не туда или заходила слишком далеко.

Індустріальні пейзажі навколо металургійного заводу створюють враження позачасового простору. Монотонність оточення перегукується з тим, як художниця планує доопрацювати відзнятий матеріал.

000053310006.jpg
000053310007.jpg

— Я планирую дальше работать с этим материалом, потому что его очень много. Мне очень нравится слабое, скучное время, мне нравится время, которое не сильно заметное, и именно поэтому мне хочется сделать этот материал менее активным. Сейчас есть какие-то интенсивные моменты, например, где я блюю или что-то еще делаю, но там также много эпизодов, где я просто иду. Мне просто хотелось снять этот день. Мне нравится то, как сильно меняется первая мысль, идея о воспоминаниях, переживаниях — бесконечная трансформация того, как это происходит, когда я понимаю, что приедет чужой человек или, например, когда я сама изначально об этом думаю. Сначала я просто записывала свой голос, когда гуляла, записывала все то, что я вспоминала и в какой-то момент поняла, что мне не интересно то, что я вспоминала, а мне интересно слушать свой собственный голос, потому что он мне кажется чужим, краденным — как-будто все интонации я откуда-то взяла, украла у каких-то людей. Мне очень нравилось то, что я сама на себя смотрю со стороны и нравится это перевоплощение, этот опыт все время сильно меняется. Опыт того, как я это вспоминаю, — это один опыт, но в конечном результате от него остается очень мало и именно это мне важно. Я не знала, как это будет выглядеть в конце, та картинка, которая складывается после, — мне нравится.

Variable Name (Валерія Карпань, Марина Хрипун) — станція метро «Металургів»

3.jpg
3.1.jpg

Поруч із «Металургами» жвава дорога та закинутий Палац Ілліча, колишній культурно-освітній центр у Дніпрі. І на відміну від Києва та Харкова, станції метро в Дніпрі — незалюднені площі, тут можна стояти біля входу і просто спілкуватися, нікому не заважаючи.

Художниці працюють переважно з партисипативним мистецтвом та культурною освітою, займаються дослідженням локальних наративів, процесів комунікації та обміну в міському середовищі, практик пам’яті та комеморації, а також візуальною (цифровою) антропологією, інклюзивністю й мультисенсорними досвідами. І наскільки масивною є їхня практика, настільки ж багаторівневою є їхня робота «8 зала. Міф про місто, що розширюється під землю та над землею», яка поєднує радянські й сучасні міські міфи та культи (а саме культ метрополітену, космічної промисловості та підсвічування). Так само зграбно Валерія й Марина об’єднали окремі пазли-інтервенції в єдину мозаїку-сузір’я. На вході до метрополітену залишилася інсталяція сузір’я, а оформлення станції аналогічне оформленню тимчасово реактуалізованої зали Дніпропетровського національного історичного музею імені Д.І. Яворницького.

Валерія Карпань: Мы работали с идеей подсвечивания, подсвечивания мест, на которые возлагались большие надежды, и которые, предполагалось, приведут к атопическим реализациям фантазий и желаний.

Марина Хрипун: Когда мы ехали на резиденцию у нас уже была тема, с которой мы хотели работать — тема техноутопии, город между метро и космосом, между двумя транспортными системами, которые обещали какое-то великое будущее при совке. Метро открылось в 1995-м, хотя построили его в 1980-х. […] Но посещаемость метро довольно низкая. [В работе] мы также говорим, что это скорее связано с чем-то символическим, с ритуальностью — мало кто пользуется метро, но всем нравится об этом говорить, также людям нравится говорить, что они не пользуются метро, но рады тому, что оно существует.

В.К.: Но во время Советского Союза метро мог получить только город миллионник. То есть Днепр, чтобы получить метро, присоединил какой-то пригород.

М.Х.: Вторая локация — 8-й зал музея был закрыт и нечаянно нами обнаружен. Этот зал посвящен современности, но поскольку сейчас существует конфликт нарративов (конфлікт радянської і націоналістичної пропаганд — прим. ред.), он не доступен для посетителей. Экспозиционный дизайн был сделан в 1976-м году, и нас собственно заинтересовал этот зал своим оформлением, там, например, люстра в виде огромной ракеты, это все подталкивало к нашей космической идеи, когда открыто о ней нельзя было говорить, но можно было проследить в каких-то визуальных символах. Когда мы зашли в зал, увидели большую красную платформу, которая в перспективе уходит в какую-то черную бездну и в эту бездну мы поместили проекцию платформы метро.

В.К.: Отделка потолков метро, сделанная из каких-то специальные плит, такие же используется на потолке в Музее.

М.Х.: Интересен также момент неопределенности — нам достаточно легко было поместить туда проекцию, потому что современное искусство само может создать историю и нарратив, что позволяет избежать конфликтных моментов и дать возможность другим высказаться на эту тему. […] Через такие интервенции можно показать музейные закулисья, что вот есть дизайн экспозиции и он сам по себе о чем-то свидетельствует и может быть полноценным артефактом, экспонатом, что он тоже является маркером эпохи, который заставляет задуматься, и как прикольно, что сейчас можно непосредственно с ним взаимодействовать.

В.К.: Еще есть графический элемент — созвездие, которое соотносится с изначальной идеей подсветить метро.

М.Х.: Изначально мы и задумали созвездие, как проекцию станции метро на звездное небо, чтобы очертить эти рамки, между которыми существует этот город, а потом уже из этого все и образовалось.

В.К.: Практика подсвечивания распространена в Днепре, на выходных часто устраивают лед-шоу и подсвечивают лазером трубы неработающих заводов. Тут все подсвечивается, это тоже как какой-то символ богатства.

Олена Сіятовська — простір «Придніпровський барвінок»

4.1.jpg
4.jpg

Напередодні розмови з Оленою помітила її манікюр — вогники на кінчиках нігтів — очевидно, у галерейному просторі розпитувати про процедури краси недоречно, тому обмежилася лише компліментом. Власне поговорити ми встигли під час перерви між спілкуванням із берлінським художником Паблом Германном на балконі нещодавно відкритого мистецького простору «Придніпровський барвінок». І поки більшість і далі обговорювала мистецтво, нове місце та інші важливі речі, ми обговорювали зовнішність. Місце й ситуація — референс до експлікації роботи авторки. У текстовому супроводі художниця наголошує, що їй «важливо показувати побутові процеси, що є частиною життєвої правди, частиною реального, що ховається поза видимими соціальними декораціями… я акцентую увагу на ніби-то незначних, але приємних процесах. На простому задоволенні мисткині, про яке чомусь соромно говорити в галереї».

Питання, що мене цікавило найбільше — яка з процедур була найбільш приємною (фототерапія, маска для обличчя, LPG-масаж чи манікюр), я так і посоромилася поставити. Натомість ми обговорили підлітковий вік, бо юність Олена провела в Дніпрі, експерименти з зовнішністю та відвідування салонів.

Згадуючи роботу художниці, захоплююся її «безсоромністю» — окрім розповіді про художниць-феміністок, утвердження права вибору щодо свого тіла в тексті, Олена сміливо демонструє у відео «непривабливі» кадри процедур краси, водночас естетизуючи їх, і в такий спосіб вкотре наголошуючи на бодіпозивному характері роботи.

5.jpg
5.1.jpg

Після лекції була в гостях у Віталія Шупляка, Максима Ходака й Марка Чегодаєва, усі троє мешкали в одній квартирі житлового комплексу «Баку». Віталій Шупляк єдиний, хто не «нарікав» на насичену програму знайомства з містом — ще на початку резиденції художник застудився й майже весь час провів вдома. Натомість, попри хворобу, на виставці художник представив дві роботи: «Авітаміноз», проєкт із гіпсовими об’єктами, де в якості ливарних форм численні використані обгортки таблеток, та відеоінсталяцію «Гіпертензія». Обидві роботи об’єднані спільним дослідженням меж та криз реальності, зв’язок між творами виникає також завдяки умовам пандемії.

— Досвід карантину, епідемії, він, на мою думку, дуже сильно посилив прив’язаність до пристроїв і систем (мова про проєкт «Гіпертензія» — прим. ред.). Мене зацікавило те, як я почав відчувати, що обов’язок і примус бути онлайн міцнішає. На резиденції я теж розумів, що мушу постійно слідкувати за телефоном, бо в будь-який момент можуть зателефонувати куратори тощо. Знаєш, ти ніби відчуваєш, як пристрій, який ти тримаєш у руці, поступово набирає ваги. Ніби відчуваєш, як щось, що ти несеш у кишені, раптово починає ваговіти й тяжіти. Я це підсумовую досить просто — зараз ми можемо спостерігати, як статус оффлайн стає більш статусним, як би тавтологічно це не звучало. Тобто зараз мало хто може собі дозволити тривалий час бути поза мережею. Якби я сказав собі, що от я хочу побути оффлайн, максимум я міг би дати собі кілька днів перерви. Мені не дуже подобається, що технології, під таким камуфляжем допомоги й спрощення, водночас містять якісь непомітні гачки.

Богдан Бунчак — Дніпровська єпархія Православної Церкви України (сусідній сквер)

6.1.jpg
6.jpg

У суботу вранці разом із Богданом Бунчаком ми вирушили до Дніпровської єпархії Православної Церкви України подивитися на картину, яку Богданові так і не дозволили виставити в межах виставки. Втім, аргументуючи відмову карантином та вихідним, всередину єпархії нас так і не пустили, тож картину ми розглядали крізь скляні двері, а розмову перенесли в сусідній сквер.

Під час публічної розмови з художниками в «Артсвіті» Богдан влаштував своєрідний перформанс, і замість того, щоби знайомити слухачів зі своєю практикою, художник показував світлини своїх численних родичів і познайомив усіх присутніх зі своєю родиною. Себе Богдан індентифікує як дослідника й художника, уже кілька років поспіль автор працює із темою міжінституційних взаємин сучасного мистецтва та церкви. Знаючи про належність Богдана до сім’ї священнослужителя, постійно постає питання чи експлуатує художник своє походження? І ніби випереджаючи мою провокацію, Богдан зауважує: «У мене немає іронічної чи саркастичної позиції, що для багатьох може здаватися дискусійним, якщо бути дипломатичним і делікатним. Для мене ця практика — як певна робота, яку ти робиш, переслідуючи свої мотиви, свої цілі. Я хочу спробувати зробити так, щоб, у якомусь найкращому випадку, церкви й інститути, інституції сучасного мистецтва, максимально зблизилися, щоб і одні, й інші зробили крок ближче до мене». 

Як і Віталій, Богдан на виставці демонструє два проєкти: архів православних друкованих видань «Stoglav», що сумнівно поєднується з контекстом міста, та роботу «Присвячується» — за фактом, порожнє місце, де мала б висіти картина Олександра Мірошниченка та Наталії Мірошниченко «Присвячується відкриттю будівлі православної єпархії у м. Дніпропетровськ».

Скріншот інстаграм сторінки @stoglav.archive
Скріншот інстаграм сторінки @stoglav.archive

Владислав Рябоштан — станція метро «Вокзальна»

7.jpg
7.1.jpg

Із Владиславом зустрілися біля метро «Вокзальна» — станції, що найбільш наближена до центру міста. Низька відвідуваність, про яку згадували Валерія Карпань та Марина Хрипун, тут очевидна.

— Станции метро в Днепре отличаются от большинства станций в Киеве или Харькове тем, что станции были построены очень размашисто. В Днепре четыре основные станции, промежуточные между двумя конечными, лежат через заводы и промзоны. Они очень своеобразные, просторные, с высокими потолками, на некоторых есть специальные выходы для КПП заводов, потому что метрополитен в основном строился для рабочих. Собственно, заводы не работают и метро получилось рудиментарным. Планируют достроить продолжение станций, но пока так и не достроили, хотя строительные работы идут уже лет 20, если не больше. По сути, за эти 20 лет станции совершенно не изменились, они никак не дополнялись, не улучшились, они какими были, такими и остались, продолжение этим станциям не построили.В своих работах я много пишу и заводы Днепра, и железную дорогу (разных мест, не обязательно Днепра), отчасти это может быть связано с детством, потому что я вырос недалеко от железной дороги, заводов, в общем, в промышленном районе, который и должен был обслуживать эти заводы.

На відміну від художників, які беруть участь у резиденції, практика Владислава обмежується винятково живописом, а саме промисловим пейзажем.

000053310005.jpg

— Меня привлекает фактурность объектов, например, ржавое железо, брошенные объекты, их история, объемность, вещественность этих объектов. Живопись, в принципе, как-то позволяет их запечатлеть, фотография же слишком буквально, прямо и конкретно показывает эту вещь, а живопись все-таки позволяет сделать такой, более художественный отбор, выбрать, что именно важно, а нынешняя живопись позволяет сделать какую-то фактуру объемную. Например, взять фактурную пасту и накидать ее на холст, или даже не брать холст, можно взять любую поверхность, можно взять кусок того же железа и на нем имитировать живопись. […] Все-таки для людей, чаще всего, пейзаж должен быть красивым, чаще всего под пейзаж берутся какие-то закаты, рассветы, леса, красивые облака, а в моем понимании, в живописи не обязательно должно быть что-то красивое, попсовое, то, на что люди привыкли смотреть, что в их понимании всегда «красиво». Заводы, промышленные объекты, метро, станции какие-то, вагоны, ржавое железо тоже могут быть по-своему красивыми. Посыл в том, чтобы немного попытаться расширить взгляд на живопись, показать, что красивое — это не только то, что люди привыкли видеть красивым.

Максим Ходак — пам’ятник Аксельроду

8.1.jpg
8.jpg

Про роботу Максима Ходака найліпше скажуть коментарі на сторінці конкурсу, а також роботи, які надсилають діти. Цікаво, що після низки публікацій у ЗМІ, малюнки «улюблених олігархів» і далі надходили. На момент написання тексту, у колекції вже є портрети Юлії Тимошенко, Ігоря Коломойського, Петра Порошенка, Ріната Ахметова, Віктора Пінчука. Натомість питання, що мене хвилюють, — якщо маніпуляція художника була свідомою, чи є свідомою участь у конкурсі людей, які змушують своїх дітей малювати олігархів та чим вона (участь) мотивована? Очевидно, відповіді я ніколи не дізнаюся.

Про стереотип олігархічності Дніпра, зокрема який досліджує у своєму проєкті Максим, говорить місце нашої зустрічі — пам’ятник Аксельроду. Цей монумент присвячений олігархові Геннадію Аксельродові, його поставили ще за життя мільйонера, втім, незабаром після встановлення пам’ятника олігарха вбивають. Достовірних даних щодо причини вбивства, як й інформації про ініціатора створення монумента, у відкритих джерелах знайти неможливо.

Марк Чегодаєв — поїздка в таксі

9.jpg
Фото Марка, зроблене одним із водіїв
Фото Марка, зроблене одним із водіїв

З Марком говоримо після публічної програми в «Артсвіті» й перші десять хвилин згадуємо твори, в яких присутні історії тимчасових взаємин у таксі, мої улюблені — «Ніч на Землі» та інтерв’ю з Енді Ворголом. У якійсь із розмов Максим Ходак зазначає, що робота Марка Чегодаєва — найбільш романтичний проєкт на резиденції, думаю, так і є. Говоримо, викликаємо таксі.

Наша поїздка з Марком виявляється позбавленою вищезгаданої романтики. Аромантичність нашої подорожі підтверджує доречність формату, який використовує художник: Марк не обумовлює поїздку відстанню, кінцевими точками, власними потребами тощо, єдине відносне обмеження — часове, у водія було максимум дві години, щоби встигнути показати місто. Натомість наша поїздка залишається в категорії типового, а маршрут набуває варіативності лише в контексті під’їзду до будинку. Тісний зв’язок із водієм ми не встановлюємо — ніхто з нас зумисно його не ініціював, ми з Марком були зосереджені на собі, а водій визначив свою присутність тим, що зробив голосніше пісню «я иностранец, я чужестранец…».

Післямова

10.jpg

Робота Марка Чегодаєва наштовхує на думку розглядати резиденцію як історію тимчасових взаємин. І якщо поєднувати дві основні інтенції виставки — взаємодії та розуміння, виникає питання, а чи зрештою відбулося порозуміння? Тендітна лінія розмежування «зрозумілості» та «зарозумілості» розмивається, якщо комунікація з кінцевим реципієнтом — глядачем, була нечіткою. Важливо також зазначити, що під «глядачем», у випадку резиденції, ми розуміємо не фахову аудиторію, а глядача непідготовленого. Такі осередки як «Артсвіт» зокрема створені й для того, щоби познайомити із сучасним мистецтвом, наблизити глядача й художника один до одного, і ця місія, як на мене, є дуже важливою. Коли я говорю про широку аудиторію, я не маю на увазі, що мистецтво має бути менш критичним, або «розжованим», я думаю, що варто ставитися з більшою ніжністю та уважністю до учасників партисипації, інакше концепція «мистецтво заради мистецтва» набуває іншої конотації — конотації односторонньої критичної дії, що лише вчергове стверджує привілегійований-елітарний статус художника.

Перший проєкт, що здається очевидним прикладом дискомунікації — проєкт Максима Ходака, проте, Максим зумисне вдається до маніпуляції, що є частиною художнього задуму. Натомість у роботі Олени Сіятовської майстриня манікюру дає незграбний коментар, називаючи Валі Експорт «праматір’ю манікюру», можливо, це був жарт, можливо, це була частина розмови, але у фінальному ролику ця заувага сприймається як підсумовування творчості австрійської художниці. Інший приклад нерозуміння художнього жесту — інтервенція в музеї. «8 залу» я відвідувала самостійно, тому мала змогу спостерігати за реакцією працівників музею. Крім того, що не всі знали про інтервенцію, жінка, яку обрали наглядачкою зали, так і не зрозуміла, про що саме проєкт. Втім, вона була в абсолютному захваті від Валерії та Марини — їй здалося дивовижним, що дівчата так вміло працюють із сучасними технологіями. Приклад працівниці музею є симптоматичним, він демонструє зацікавленість та готовність до взаємодії із сучасним мистецтвом, але брак комунікації, що була б розрахована й на неї — робить порозуміння неможливим. Втім, чи причина в художніх творах, комунікуванні робіт, абощо — привід для іншої дискусії.

Процес спроби налагодження контакту можна помітити в роботі Богдана Бунчака — щоб дійти згоди із церквою, художник використовує зрозумілий формат спілкування — абсолютно бюрократичний, що зрештою не призводить до бажаного результату, але хоча б дає можливість говорити однією мовою. Іншою ілюстративною роботою процесу процесу порозуміння можна також вважати «Таксі» Марка Чегодаєва: особисте спілкування, що є центральним у роботі художника, дає змогу всім бути взаємно корисними — водії знайомлять Марка з містом, Марк розповідає про резиденцію, виставку і водночас є фінансово вигідним для водіїв, а для декого, наприклад, для водія Сергія, який відвіз художника до Скверу Героїв, можливо, навіть і терапевтичним.

Повертаючись до паралелі роботи Марка Чегодаєва із резиденцією, що я її провела на початку післямови, хочеться згадати першу назву проєкту «Таксі», що звучала як «Далі історія замовчує», і якщо перейменування в контексті роботи Чегодаєва можна вважати вдалим, то більш точної ілюстрації для підсумування резиденції годі шукати.

Більше матеріалів