Чи потрібен музей селу?

exc-5e0d0d0dbb6d5e7d70658964

Музейна тема в Україні стає більш актуальною, але питань до теми не меншає, навпаки їх стає значно більше.

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

«Чи потрібен музей селу?» — цим питанням я сам себе озадачив в серпні цього року, коли перебував у місті Новоукраїнка на Кіровоградщині. Мій візит до Новоукраїнської ОТГ був заздалегідь спланований. Ціллю стали процеси децентралізації, а саме — робота з ідентичністю об’єднаної територіальної громади. Працюючи з такою темою, важко оминути локальний музей (якщо він є) та людей, які працюють в ньому або з ним. Під час знайомства з Геращенком Миколою Олексійовичем, директором краєзнавчого музею Новоукраїнського району, одразу спробував пояснити йому ціль мого візиту через призму проєкту «Музей відкрито на ремонт». Директор відразу зрозумів, які теми мене цікавлять і що варто показати та розповісти до відвідин музею.

Музей Новоукраїнського району розміщений в пристосованих приміщеннях на другому поверсі центрального будинку культури. Перед самим музеєм директор вирішив показати мені Центральний палац культури «Ювілейний» 1969 року, в якому після нещодавньої реконструкції ще можна розгледіти «благородні» модерністичні форми. На першому поверсі ДК, перед входом до великої спортивно-танцювальної зали, розміщений типовий стенд з фото і текстами, який розповідає про історичні та культурні принади Новоукраїнського району. Поміж десятків фото я звернув увагу на одне чорно-біле, на якому око одразу запримітило модерністичну будівлю з написом «Музей трудової слави». Перше що спало на думку — музей не існує з 90-х, і хто зна на що перетворене приміщення зараз.

«Мені терміново потрібно сюди! Де цей музей?», — цими вигуками я перебив розповідь директора, коли на тому ж таки стенді помітив фото того ж таки музею, до якого заходять люди з підписом «2015 рік».

Як стало мені відомо, Музей трудової слави знаходиться в селі Комишувате Новоукраїнського району та був відкритий у 1985 році. Він створювався як філія Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, але в 90-х був реорганізований у структурний підрозділ, в результаті чого музейне приміщення передали на баланс сільської ради. Пізня пора, стан доріг та той факт, що село Комишувате не увійшло до складу Новоукраїнської ОТГ, в сукупності з метою мого візиту, не дало мені змоги відвідати уподобаний музей зі стендів у ДК.

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Уже за місяць я повертався до Новоукраїнки з робочим візитом і особливою метою — відвідати забутий музей. Провідником зголосився стати той самий директор Новоукраїнського музею Микола Олексійович. Між районним центром і Комишуватим приблизно 22 км. По дорозі я пояснив свою настирливість тим, що інтернет не дав мені потрібної інформації про музей, до якого ми прямували. Все, що доступно в мережі — це переважно статті присвячені аграрній премії імені Гіталова, що традиційно вручають саме в цьому музеї.

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

З розповідей директора районного музею стало відомо, що музей було спеціально присвячено та відкрито до ювілею місцевого аграрного «ідола» радянського періоду, двічі героя радянського союзу, депутата ВР СРСР від УРСР — Олександра Васильовича Гіталова. Мені одразу пригадалась аналогічна історія з Татарбунар, Одеської області. Саме в Татарбунарах знаходиться не менш цікавий музей, який був відкритий в тому ж таки 1985 році як музей Татарбунарського повстання, а ініціатором будівництва став місцевий авторитет радянських часів — Василь Тур, що так само був героєм соціальної праці та депутатом ВР СРСР від УРСР. Музей в Татарбунарах має меморіальну кімнату Василя Тура, яка займає ледь не 1/5 всього музею, до того ж картинну галерею при музеї, яка від початку роботи музею і до смерті місцевого авторитарного партійного чиновника функціонувала як місце приватних зустрічей. «На широку ногу жили пацани», — подумав я, коли одразу провів аналогії з ще одним унікальним музеєм, який був спеціально побудований в тому ж 1985 році в селі Кмитів на Житомирщині з ініціативи (вхожого в ВР СРСР) Йосипа Буханчука — нині це оспіванний ДЕ НЕ ДЕ Кмитівський музей образотворчого мистецтва імені Йосипа Буханчука, який отримав у назві ім’я ініціатора його створення, але втратив профіль своєї діяльності — музей радянського мистецтва.

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Під’їжджаючи до села, в моїй уяві сформувався чіткий образ музею, який є виразною модерністичною домінантою поміж сільських хат, але образ одразу розсипався: навпроти музею я побачив низку чотириповерхових житлових будинків. Наступна будівля після музею — це триповерховий готель з кафе, а далі по курсу — ресторан «Степ», який фасадом виходить на центральну площу села, де величезний універмаг, двоповерхова пошта, сільрада і центральна алея, обабіч якої велетенська школа та багатоквартирні житлові будинки на декілька поверхів. І все це періоду 70–80-х років ХХ ст. І хоч музей знаходиться одразу при в’їзді в село, ми поїхали далі, через весь той модерністичний спадок радянського періоду вглиб села, щоб взяти ключ від музею у секретарки сільської ради. Повернувшись до музею, я став перед ним, озирнувшись на «сільський мегаполіс», і у мене відняло мову.

Село Комишувате одне з 25 експериментальних сіл в Україні, в яких за постановою 20 з’їзду КПРС створювались умови комфортного проживання наближені до міста. Чому в Кіровоградській області таким селом стало Комишувате — важко не здогадатись. Цим всім модерністичним інфраструктурним спадком село завдячує своєму уродженцю двічі герою соціалістичної праці — Олександру Гіталову. В радянський період було чи мало таких «людей-маяків», образ яких створювали в інтересах партії, щоб освітлювали трудовий шлях радянського робочого. Але масштаби інвестицій у село вражають донині.

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Вхідний портал до музею утворюють два барельєфа вирізаних в камені з авторським підписом — архитектор Губенко А. Л. і художник Костенко М. Р. Сюжет даного монументального об’єкта, розповідає історію землі від 1917 року до 1980-х років. Ліворуч вирізняється фігура чоловіка, скоріше самого Гіталова, який входить браво до музею, міцно тримаючи жінку за руку. На запитання чи то дружина Гіталова, отримав чітку відповідь: «Ні! Не схожа». Цікавим мені здалося і те, що сюжет представлений з сімома чоловічими фігурами та вісьмома жіночими, але за кермом «залізного коня» сиділа жінка. Барельєф обрамлений червоним гранітом з місцевого Капустянського кар’єру — той самий граніт, який був дуже популярним в радянський період в оздобленні знакових споруд тієї епохи по всьому радянському союзі. Зайшовши всередину музею, ми потрапили в суцільну темряву. Директор районного музею довго намагався увімкнути світло, що в результаті йому вдалося, але частково. Ліворуч від входу я одразу зацінив двері з написом «00». Це далеко не дрібниця, в більшості регіональних музеїв убиральні не доступні для відвідувачів, а в багатьох їх навіть немає. А тут вбиральня в холі першого поверху в музеї, який у селі. Крізь мерехтіння люмінесцентних ламп виднівся велетенський стінопис на протилежній від входу стіну. Автором цього твору є Бабій Г.Н., котрий в притаманній для того часу стилістиці зобразив панораму села, що на вигнутій стіні схожа на діаграму. На передньому плані встановлена невеличка стела з портретом Гіталова і власне сама нагорода його імені, нагрудний знак і диплом лауреата.

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Уже в холі було помітно, що назвати музей занедбаним не можна: на підлозі новий лінолеум, колони і стіни довкола стінопису поштукатурені і побілені. Було зрозуміло, що інтер’єр першого поверху, напевно, втратив оригінальне оздоблення. Ще під час попереднього візиту до Новоукраїнки мені довелося познайомитися з місцевим будівельником, який брав участь у будівництві цього музею. Він розповів, що кошторис проєкту будівництва спеціально знизили до суми, яка була меншою за 100 000 карбованців. Така маніпуляція цифр давала змогу реалізувати проєкт на локальному рівні без погодження згори. Коли почали реалізовувати музей, економія далась у знаки, і будівельники почали використовувати для внутрішнього оздоблення керамічну плитку, яка Гіталову здалась пригодною лише для вбиралень. Підрядник змушений був за власний кошт закупити плитку, яка, скоріш за все, постраждала від покращень.

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

За стіною з панорамою села розташовані три експозиційні зали. Перша зала коротко і лаконічно представляє історію села. До речі, історична назва Комишуватого — село Татарове. Перейменування відбулося в 1946 році, з офіційним формулюванням: «Задля впорядкування географічних назв». Але по факту видимою причиною стало «тавро зрадників» кримськотатарського народу та їх депортація. Сама експозиція починається з імперського періоду. Приємно було констатувати, що первісна експозиція збережена до нині, яку розробляли художники-декоратори з обласного музею. Зазвичай, саме експозиції традиційного побуту українського народу в українських музеях страждають найчастіше від спонтанних оновлень та доповнень принесеними «експонатами» від місцевих жителів, які самостійно обирають місце для свого подарунку серед авторських експозицій. Так і виходить що в них може бути 3 прялки, 10 утюгів, 5 рублів, декілька десятків рушників з «брокардівською» вишивкою — і все це з залишками молі та запахом нафталіну.

До нині чітко простежується типовий музейний наратив, який присутній переважно у всіх краєзнавчих музеях, створених у радянському періоді. Принцип дуже простий: показати убогість українського селянства та робочого класу на фоні ненависного буржуазного класу, де «1917 рік» змінив все найкраще — знищив гнобителів, буржуазію і дав змогу процвітати робочому класу. Перший трактор на селі, з усміхненим трактористом, на фоні напівпритомного коня, що тягне примітивного плуга разом з зубожілим хліборобом — типова картина для українських музеїв. У третій експозиційній залі, яка логічно мала б бути присвячена подіям «революції 17-го року», все про Гіталова. Про це важко не здогадатися, особливо, коли вже від першого залу, впираєшся поглядом у чималий портрет Гіталова. Під його головою — група чоловіків, які теж є реальними персонажами: колеги по тракторній бригаді. Зайшовши до самої зали, можна помітити, що у цієї композиції є продовження: з правої сторони стінопису аналогічний сюжет, але з жінками. Великий жіночий портрет — то землячка Гіталова, менш славетна героїня соціалістичної праці — Кравченко Лідія Микитівна. Як пояснив мені Микола Олексійович, персонаж Лідії Микитівни з’явився в експозиції задля уникнення прямих закидів, що музей присвячений виключно Гіталову, а для повної картини героїчної праці Новоукраїнського району, при виході з експозиції, висить невеличкий стенд з портретами та короткою біографією всіх героїв соціалістичної праці Новоукраїнського району, которих шість. Стилістика стінопису та стенду явно вказують, що це свіжі доповнення.

Далі за музейним сценарієм мала би йти експозиція, яка прославляє «Вєлікую побєду», і все, що слідувало аж до середини 80-х років. Та в цьому музеї мене чекав справжній сюрприз: другий поверх був після демонтажу. Залишились великогабаритні речі та сама архітектура первісної експозиції.

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

«То чи функціонує музей?», — знову запитав я у свого супроводжуючого. З його слів після першої зустрічі я зрозумів, що ні, але свіжий ремонт на першому поверсі вказував на протилежне. Піднявшись на другий поверх, музей здавався закинутим, але виявилося, що він функціонує за потреби. За радянських часів музей був обов’язковим для відвідування певних груп: школярі, колгоспники, делегати з району тощо. Для когось це було навіть місцем паломництва. За «кращих» часів в музеї працювало 10 осіб, а після розпаду радянського союзу його підтримували до 1994 році, допоки жив Гіталов. Найскладнішими були 10 наступних років. Тоді музей почав зазнавати наративних трансформацій: експозиція першого поверху залишилася майже незмінною, за винятком 3-ї експозиційної зали; натомість експозиція другого поверху майже повністю зникла. Саме в ті роки постало гостре питання — яка подальша доля музею. З цим питанням музей залишився один на один з селом. Тоді була ініціатива передати приміщення музею релігійній громаді, але духовники відмовились, зважаючи на те, що будівля стоїть на старому цвинтарі.

У мене залишилося дуже багато питань і бажання поговорити з Миколою Олексійовичем, але часу обмаль, потрібно повертатись до Києва. У відповідь на моє останнє моє питання, «яка, на вашу думку, головна проблема, що завадила музею продовжити функціонування, після переходу на баланс сільської ради», я почув не зовсім те, на що очікував. Головна проблема функціонування музею в селі пов’язана з бюджетним кодексом України, в якому не передбачено можливості фінансувати музей з бюджету села. Тоді і постало переді мною питання: «То чи потрібен музей селу?».

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Повертаючись з музею, я намагався осягнути все почуте і побачене. Почав активно гуглити і шукати більше інформації для зіставлення з почутим. Мене особливо зацікавила трансформація музею в часи незалежності: з 1994 і до 2005 року громада села всіляко бережно опікувалась музейним приміщенням та експозицією. Попри все про потенціал та первісну ідентичність музею говорив лише напис на фасаді — «Музей трудової слави». У 2005 році Кіровоградська обласна адміністрація ініціювала створення щорічної обласної аграрної премії імені Олександра Гіталова. Тоді ж була підтримана ініціатива проведення нагородження лауреатів безпосередньо в самому Комишуватому. Для приміщення музею виділено фінансування, яке витратили на ремонт та певні покращення. З того часу, раз на рік, до музею знову під’їжджають відвідувачі з усієї Кіровоградської та сусідніх областей на нагородження лауреатів аграрної премії.

Недовго думаючи, повернувшись до Києва, я зібрав не велику експедицію ДЕ НЕ ДЕ і повернувся до «Музею трудової слави». Цього разу в експедиції взяли участь Женя Моляр, яка як ніхто розуміється на наративах, породжених в радянський період. Олексій Биков — безперечний лідер польової дослідницької діяльності та документаліст серед усіх дослідників модерністичного спадку, і Євген Стернійчук — надійний логіст більшості експедицій ДЕ НЕ ДЕ, бо ви навіть не уявляєте, як іноді складно буває своїм ходом подорожувати Україною.

Уже традиційно, заїхали до Новоукраїнки, оглянули декілька цікавих об’єктів та монументальне мозаїчне панно «Україночка» на однойменному ресторані, який саме зараз знаходиться на стадії повільної реконструкції і під загрозою можуть опинитися оригінальні інтер’єри 70-х років 20 ст. Директор районного музею знову зголосився нас супроводжувати до села Комишувате. Але цього разу настрій у нього був зовсім інший і висловлювання стали лаконічними. Пізніше він нам сам зізнався, що дещо стурбований такою увагою до музею і до села в цілому з нашого боку. За його словами йому дуже буде неприємно, якщо десь хтось з нас напише про музей та село щось у негативному контексті.

Пізніше нам стало відомо, що Микола Олексійович — уродженець села. Довгий час працював у місцевій школі вчителем географії. Він живий свідок усіх трансформацій, які сталися з селом з середини 20 ст. до сьогодення. Було зрозуміло, що він, як ніхто, опікується усім історичним спадком та репутацією не лише свого рідного села, а й всього району — все ж таки директор районного музею. Розповівши про деякі аспекти нашої спільної діяльності, директор продовжив розповіді, пов’язані з музеєм трудової слави.

Ми знову направились до секретарки селищної ради за ключем. Перший об’єкт, який зацікавив Олексія Бикова стала церква, що була перебудована з пристосованого приміщення. Саме в цей момент наш супроводжуючий розповідав історію про те, що свого часу церковники відмовилися використовувати музейне приміщення під церкву. Биков влучно запитав, яке приміщення використали для нової церкви, у відповідь ми почули — колишній дитячий садок.

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Цього разу Микола Олексійович не став вмикати блимаюче світло в музеї, а дістав ліхтарі і так проводив екскурсію. З розповіді нам стало відомо, що нові покращення в музеї відбулися у 2015 році. Саме тоді з’явилася нова підлога в холі. Раніше в експозиційних залах першого поверху був паркет, але він почав просідати чітко в тих місцях, де були могили старого цвинтаря. Ще раніше сільська громада власними силами збудувала новий дах, бо музей заливало.

Проходячи експозицією першого поверху, ми не могли не уточнити історію і авторство велетенського стінопису в 3-му експозиційному залі. Виявилося, що автором був художник з Новоукраїнки, і стінопис з’явився в 2015 році на місці іншого оригінального розпису яке відображало події революції 1917 року. За словами директора, оригінальний стінопис дуже постраждав від перепаду температур і почав сипатися, його просто закрили щитом, на якому і з’явився новий сюжет.

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Піднімаючись на другий поверх, Олексій Биков зауважував та фотографував кожну деталь в оригінальному інтер’єрі. Виявилось, що навіть сходи тут індивідуальні. За його словами, про це свідчить зріз по ребру кожної сходинки. Минулого разу, піднявшись на другий поверх, мої колеги, як і я, навіть не запитали, де ділась стара експозиція, а просто почали вдивлятись в суть того, що лишилось. Микола Олексійович, зрозумівши напрямок діяльності Євгенії Моляр, запитав її думки чи має цінність гобеленовий триптих, який зустрічає кожного, хто підіймається по сходах. «Має», — лаконічно і ствердно відповіла Женя, розвіявши будь-які сумніви у нашого нового друга.

Стоячи в експозиції другого поверху, я осягнув, що музей в такому стані, як є зараз, а особливо його історія функціонування, дуже цінний для критичного переосмислення ролі радянських музеїв у формуванні історичних наративів, не лише великих міст та столиць, а навіть малих населених пунктів та сіл колишнього союзу.

Експозиція на другому поверсі в такому вигляді, як вона є зараз, цінна, і як найкраще демонструє експонування радянського періоду української історії в наших музеях. По-перше — фрагментарність. Деяких періодів або не було представлено з самого початку, а деякі видалені в часи незалежності. Гобеленовий триптих як уособлення монументального мистецтва в Україні з одного боку — «красиво», а з іншого — не зрозуміло, що з цим «совєтским рудиментом» робити. Навпроти гобелену, в центрі зали, знаходиться «лобне місце», однозначно «місце» вождя, якого давно прибрали, але слід на підлозі вказує, де він стояв. Абсолютна аналогія з архітектурними ансамблями центральних площ великих і малих міст, коли все вказує на те, що з цього місця щось прибрали. Довкола «лобного» місця була розкинута експозиція періоду після Жовтневого перевороту 1917 року до середини 80-х років 20 ст. Левова частка експозиції займала тема «вєлікой побєди». З усього що лишилось — велетенське фото сільського обеліска «ВОВ 1941–1945 рр.» і мідний настінний «ордєн побєди» — такі меморіали єдине, що обійшла хвиля декомунізації, хоча вони до нині прославляють культ «вєлікої побєди».

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

А от несподіваним сюрпризом для кожного, хто зайде за ріг експозиції на другому поверсі, стає Володя, якого перемістили з лобного місця за кут. За Володьою — фондова кімната, де і можна віднайти усю демонтовану експозицію. Це все реалії сьогодення — пласт української історії радянського періоду стигматизований і надійно, без будь-якого шанобливого ставлення, зваленний десь у сховищах, подалі від публічного осягання. Так і трапляється, що ми в офіційному трактуванні нашої історії відмовляємося від усіх здобутків українців в радянський період, на користь іншої держави. Мова йде про науково-технічний прогрес та інше. І, як у випадку з цим музеєм — на заміну нам поставити нічого. На місці старих експозицій в музеї з’являються «українські світлиці», завалені трухлявими ткацькими станками та прогнившими прядками. Цей прийом — продовження та популяризація радянського музейного наративу, який базувався на протиставлені «зубожілого українського народу з примітивними знаряддями праці» — шароварщина, одним словом.

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Оглядаючи музей ззовні, Олексій Биков звернув увагу на лаконічну форму самого — куб. Після ми ще оглянули модерністичний спадок села. Важко переоцінити ретельний підхід архітекторів-проєктантів, які працювали над генеральною забудовою 70-80-х років 20 ст. Чітке районування забудови зовсім не притаманне для українського села, але присутнє в селі Комишувате. Донедавна діяло централізоване опалення, досі діючий водопровід та централізоване водовідведення.

Биков відмітив збереження оригінального вигляду більшості споруд. У деяких деталях запримітив ознаки раннього (післявоєнного) періоду модернізму. Особливо цікавими, на думку Олексія, стало лаконічне декоративне оздоблення, деяких багатоквартирних будинків, традиційним для того періоду, багато-функціональним матеріалом — плиткою «кабанчик». Прогулюючись селом, ми зустрілися з сільським головою, який радо нас запрошував на власну екскурсію по селу, але ми змушені були відмовитись, бо було вже пізно. Він, як і наш супроводжуючий, дуже переживає за репутацію села і не залишає надію, що з музеєм «щось можна зробити».

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Пишучи цей допис, я зіштовхнувся з розумінням того, що вже переживаю за долю «Музею трудової слави». В наш час тих, хто належним чином може осягнути цінність подібних об’єктів — мало. А тих, хто в них вбачає «зло» — тьма. Я переконаний в тому, що музей потрібен цьому селу. Якби це було не так, навіщо було створювати музейну кімнату в школі, яка знаходиться за будівлею. А де ще, як не в цьому музеї продовжувати зустрічати аграріїв щороку. Він ніколи точно не стане прибутковим, але може бути магнітом для тих, хто готовий вкладати у село. Повний музей відвідувачів раз на рік — також перемога. Можна довкола цього і побудувати всю наступну життєдіяльність музею. Головним залишається питання — хто цим буде займатися на місці. Я вкотре відчуваю власну відповідальність перед тим, що можу спонукати «благодєятєлєй» приїхати до цього музею займатися «покращеннями». Тепер дуже модно всім кому не лінь робити різноманітні поверхневі виставкові, проєкти і називати це модним словом МУЗЕЙ; та популяризувати «ніщо» використовуючи PR і рекламу.

Так само, в цьому дописі, хочу запевнити директора музею Новоукраїнського району, та усіх, кого цікавить репутація села Комишувате і його музею, що я не маю намір критикувати, а якщо в цьому дописі і присутня критика — спробуйте в ній знайти конструктив.

На завершення такого довгого допису, який мало хто подужає дочитати, хочу нагадати, що лейтмотивом написаного стали роздуми на тему, чи потрібен музей селу. І мова йде не лише про саме цей музей, а про багато інших, які ми знаємо і про які нічого не відомо широкому загалу. Для мене досі залишаються найунікальнішими ті музеї, які знаходяться в селах та малих населених пунктах. Вище я вже писав про музеї в Кмитові та Татарбунарах, ще варто згадати про музей в селі Сонцівка Покровського району Донецької області. Це музей Сергія Прокоф’єва, який так само почали створювати в другій половині 80-х років 20 ст., де народився всесвітньо відомий композитор. Музей хоч і є філіалом Донецького обласного краєзнавчого музею, але в період з 2014 до 2017 залишився сам на сам з селом, в якому знаходився. Тоді, в результаті бойових дій на сході, він втратив зв’язки з Донецьком, а відповідно й будь-яку фінансову підтримку з боку держави із-за бюрократичних процедур. Протягом цього часу виконавчі органи обласного і державного рівня не вбачали нагальної потреби в актуалізації та вирішені цього питання, а в результаті, музей позбувся комунікацій і виник ризик, що всі працівники полишать свою роботу, не отримуючи понад два роки заробітної плати. Але в цьому випадку й у випадку з двома іншими музеями — Великоанадольським музеєм лісу в селі Графське та меморіальним музеєм Немировича-Данченка та Корфа в селі Нескучне — жоден з працівників не полишив музей, а фінансову та матеріальну допомогу забезпечували громади тих сіл, де споруди розташовані.

Може з’явитися хибне враження, що рішення проблеми стануть зміни до бюджетного кодексу України. Звичайно, можна піти таким шляхом, і дозволити сільським бюджетам утримувати музеї, але вони ніяким чином не будуть захищені від того, що сільські ради забажають перетворити профільний музей, скажімо на музей села. Подібну ситуацію, більш глобального масштабу ми спостерігаємо в Кмитівському музеї. Житомирська обласна рада, яка за законом зобов’язана забезпечувати фінансування музейної діяльності, належних умов праці та фінансування наукової діяльності, зі свого боку не лише належним чином не виконує зобов’язання, а ще й всіляко намагається чинити тиск на керівництво музею та відкрито впливати на наукову та профільну діяльність Кмитівського музею образотворчого мистецтва імені Йосипа Буханчука, науковим профілем якого є робота з радянським мистецтвом. Село Кмитів входить до Глибочицької ОТГ, в децентралізованій реформі для закладів культури набагато більше шансів та можливостей отримувати належне фінансування, ніж за старого адміністративного устрою. Але чи буде збережений Кмитівський музей, у разі переходу в підпорядкування ОТГ, і чи не буде громада чинити аналогічний тиск на музей чи вимагати змінення профілю на музей ОТГ?

Світлина: Олексій Биков

Світлина: Олексій Биков

Наостанок хочу зазначити, що в цій колонці я навмисно дуже часто використовував словосполучення «музей» та «село», в надії на те, що рано чи пізно музейне питання ставатиме не лише актуальним, а й матиме позитивні глобальні зрушення та з’являтимуться реформатори, які будуть діяти не лише за власними переконаннями, а досліджувати тему та шукати інформацію. Вірю, що гуглівські пошукові алгоритми видаватимуть цю статтю тим, хто опікується та опікуватиметься долею музеїв, особливо у селі, і стаття наштовхуватимемо на роздуми та конструктив у прийнятті рішення.

Більше матеріалів