Дерево любові, 2017. Фото надано авторкою

Артефакти Каті Бучацької

Із собакою, що зустрічав відвідувачів на вході до виставки Каті Бучацької в The Naked Room, я познайомився три роки тому, на проєкті «МÁРÁ» у Port Creative Hub. Там я бачив і китів, що викинулися на берег. Тоді ці скульптури були залучені до складної трирівневої експозиції. Бучацька разом із Віталієм Коханом влаштували гру з глядацьким досвідом, що стала для мене приводом подумати про неспівмірність сприйняття мистецтва між кожним із нас. Зараз же ці твори постали одними з-поміж інших нескінченних експериментів мисткині. Це перша виставка особистих робіт Каті Бучацької. І вона, безперечно, дуже персональна.

Пес із виставки «МÁРÁ», 2017. Фото Євгена Нікіфорова
Кити із виставки «МÁРÁ», 2017. Фото Євгена Нікіфорова

Раніше Катя не хотіла ділитися особистими творами: «Я всегда делила то, что я делаю для себя и для проектов. Я представляла это как два разных мира. Тут для меня открывается что-то, что я о себе, может, и ждала узнать, но скрывала». Проєктні роботи, за словами Бучацької, іноді бувають дещо віртуальними. Себто вони вимагають лише ідеї, реалізацією якої авторка часом і не займається. В особистих же творах її приваблює саме можливість щось зробити самій. Ба більше, особисте Катя визначає як те, що не можеш не зробити, інакше воно зависне у пам’яті та переслідуватиме. За п’ять років, представлених в експозиції, такого назбиралося достатньо. Виставка побудована на римах і сплетіннях, а також — гуморі. Бучацька з іронічною легкістю переплітає місця та події, образи та історії. Із «Дуже персональної виставки» можна було б скласти розгалужений каталог з усіма ситуативними перегуками тем, років, сюжетів, назв, посилань, форм, сенсів та метафор. Я ж обмежуся уривками цієї уявної системи. Між розділами є зв’язок, що повсякчас обривається. Можете спробувати обірвати його повністю і читати частинки в довільному порядку, як есе-пазл.

Загальний вид експозиції «Дуже персональна виставка» Каті Бучацької, 2020. Фото Євгена Нікіфорова

* * *

Собака та кити розташовані у протилежних кутках, ніби обрамлюють виставку. Поміж — експериментальні полотна, особисті скетчі, знайдені об’єкти, стереозображення, портрети друзів, колаборативні скульптури, рисунки по пам’яті, замальовки zoom-занять з Майстерні можливостей… Загалом різноманітні артефакти життя та мистецтва. Виглядає, ніби хтось випадково прочинив вщент заповнену шафу і все випало, але не на підлогу, а на стіну. Це одна з найбільш радикальних форм розташування предметів мистецтва на стінах The Naked Room. Тут повисли не лише полотна, а й об’єкти. Рима до собаки на вході — «Cкотчтер’єр», змотаний зі скотчу пес, який ніби випадково підстрибнув і прилип до стіни.

Скотчтер’єр, 2020. Фото Євгена Нікіфорова

* * *

На підлогу випала «Кісточка-гойдалка», яку я сплутав із вусом Сальвадора Далі. Насправді це гілка пальми, що була частиною виставки «Фотографії з позаминулого року» минулого року. Тоді Бучацька, в дусі спекулятивного реалізму, шукала відгомін доісторичної епохи у сучасному повсякденні. Спостерігала реліктові види тварин і рослин — хвощ, папороть, водяний горіх чилім, динозаврів з виставки на ВДНГ. «Живі динозаври» справді були в Києві — у вигляді механізованих та озвучених гумових скульптур в реальному масштабі. Так істинна сутність лишає слід у фейкових переродженнях.

На підлозі: Гілка пальми або Кісточка-гойдалка, 2017. Фото Євгена Нікіфорова

* * *

Жартівливою містифікацією доісторичного займалася Катя і під час резиденції на острові Бірючий 2016 року. Там виникла робота Solder — два об’єкти, злютовані зі знайдених пивних кришечок і шматочків металу. Кришечки, заіржавілі до нерозрізнення марок пива, зімітували археологічні знахідки та склалися у фіктивне намисто. Другий об’єкт зімітував давнє знаряддя праці. Дуже влучним для подібних містифікацій видається один дуже специфічний медіум — діорама! Ці фейкові експонати могли б стати елементами діорами у науково-природничому музеї, якби він працював зі сучасними художниками. 

Solder, 2016. Фото надано авторкою

* * * 

Бучацькій цікаво експериментувати з медіа, і не лише з «новими». Прагнення до «роботи руками» підштовхує її і до доволі старих матеріалів, таких як левкас. Левкас — це тип ґрунту, що використовувався у середньовічному живописі, а згодом в іконописі. Сама підготовка дерева для малювання на левкасі стала для Каті постійною медитативною практикою, підґрунтям для ідей. 

* * *

Один із перших левкасів Бучацької — «Свідомо втрачена робота» — навмисне порізаний болгаркою натюрморт. Цікаво, що цей акт самовандалізму призвів не до знищення зображення, а до його модифікації. Абразив, яким художниця шліфувала повехню, став радше інструментом творення. «Втрачена» робота не буквально: так називають відсутні фрагменти історичних фресок чи полотен. Римою до зображення, що втрачається, є «Зображення, що створюється». В його основі лежить схема з підручника Якова Перельмана «Занимательная физика», яка описує просту оптичну ілюзію («Цыплёнок в яйце», стр. 78). За допомогою двох ламп і двох картонних силуетів нам пропонують показати друзям фокус – псевдорентгенівське зображення курчати в яйці. У своєму левкасі Бучацька хаотично нагромаджує образи, ніби пропонуючи уявити механіку створення кожного з них. 

Свідомо втрачена робота, 2015. Фото надано авторкою
Зображення, що створюється, 2018. Фото надано авторкою

* * * 

Інший левкас, «Харчовий ланцюг», Катерина Яковленко називає проявом насилля, з яким ми зіштовхуємось щодня. Це саркастичний коментар про людське ставлення до тварин: на двох фрагментах 1) чоловік відрізає голову свині та 2) бабуся з онуком годують салом пташок. Людина радіє одним істотам, водночас спокійно вбиваючи інших. 

Харчовий ланцюг, 2020. Фото Євгена Нікіфорова

* * *

Тварини потрібні людині не лише для їжі. Левкас «Помилкове припущення Л. Гальвані» інспірований історією «тваринної електрики». Італійський науковець XVIII століття Луїджі Гальвані якось експериментував із мертвою жабою. Він відкрив, що м’язи можуть скорочуватись, якщо провести через них електричний струм. Так виник цілий розділ фізіології — електрофізіологія, що вивчає електричні явища в біологічних об’єктах, а самі ці явища назвали гальванізмом. Під впливом цієї історії на фестивалі ленд-арту у Могриці Бучацька орудувала мультиметром — пристроєм для вимірювання різних показників, зокрема електричного струму та напруги. Катя намагалася запалити невеликий світлодіод, використовуючи лише різницю потенціалів природного середовища. У пошуках потрібної напруги у 1 вольт вона підмикала два контакти мультиметра до мідної і залізної трубок, що були встромлені в землю, листя дерев, стебла трави. На жаль, цього не вистачило. Картина зображує препаровану жабу, а також рослини та розрахунки навколо них — поєднує два помилкових припущення.  

Помилкове припущення Л. Гальвані, 2017. Фото надано авторкою

* * *

Цьогоріч на Могриці сталося дещо, що визначило для Бучацької колір року. Для колективної роботи «Післясад» на території, де проходить резиденція, викопали ями людського зросту вглиб. В одну з таких ям Катя впала надвечір: коли темнішало, задивлялася на місяць. Фізична травма стала предметом іронії над своїм замріяним падінням в скульптурі «Колір року 2020». Це форма ноги, що позначена червоно-синьою плямою — раною-подряпиною, що перетворюється на синець.  

Колір року 2020, 2020. Фото надано авторкою

* * * 

Ще до винаходу електрики, до появи керосинових ламп та освоєння нафти, світло видобували з ворвані — китового чи тюленячого жиру. Цей побічний перегук із Гальвані підштовхнув Бучацьку до автопортрета з гарпуном. «Однак добувати ворвань ставало все дорожче, оскільки чисельність китів падала, і доводилося відправлятися все далі і далі — за мис Доброї Надії, в далекі води Тихого океану» — цитата з книги Пулітцерівського лауреата Деніела Єргіна «Видобуток» стала назвою автопортрету. А під ним лежать ті самі кити — не просто так викинулися на берег. Між іншим, їм було звідки впасти на підлогу: насправді під автопортретом розміщене полотно «Синє море». «Я целый год хотела увидеть море и написать его синим, а когда увидела, оно было совсем другого цвета, но я помнила о намерении, поэтому я взяла син…» — на цьому слові картина обривається. Як бачимо, Катя таки дописала (буквально) роботу. 

«Однак добувати ворвань ставало все дорожче, оскільки чисельність китів падала, і доводилося відправлятися все далі і далі – за мис Доброї Надії, в далекі води Тихого океану», 2020. Фото Євгена Нікіфорова
Синє море, 2016. Фото надано авторкою

* * *

Про захоплення Бучацької ранньомодерною наукою свідчать замальовки експонатів з Surgeon’s Hall Museums в Единбурзі. Це основний медичний музей Шотландії, в якому «зала хірургів» презентує здобутки хірургії XVIII-ХХ століть. Там не можна фотографувати, тому Катя робила замальовки справжніх шматків шкіри з татуюваннями й тлумаченням їхніх символів, а також відтворення рани від пострілу в обличчя. Серед іншого там можна було знайти штани, скроєні з людської шкіри. Там художниця робила також скетчі різноманітних скелетів і кісток найхимерніших тварин. Одна кістка з замальовок пізніше опинилася в проєкті «Рекорд болю».

Катя хотіла зайти на територію мистецтва з чимось, що ним початково не є, тому обрала музейний експонат. «Ми потрапляємо у музейну кімнату: кістка динозавра, гіпсова відливка тіла палеонтолога, що ії знайшов, і його щоденник. Які зв’язки можна вибудувати між цими об’єктами?» питає Бучацька. «вона ніби дає нам усі елементи, які має дати, і полишає кімнату, ховаючи себе як авторку» — пише Борис Філоненко, шукаючи ключі до розуміння цього проєкту. 

* * *

Деякі малюнки з Surgeon’s Hall Museums, а саме скелет змії та кісточка кажана, а також сузір’я Південної Корони (Corona Australis), стали «Замальовками, які через обставини двадцятого року набули іншого значення». Річ у тім, що за висновками одного з досліджень, коронавірус — це гібрид вірусів змій та кажанів. Так послідовність трьох скетчів склалася у візуальний ребус, що передрік першу в світі глобальну пандемію — «кінець світу», який всі ми переживаємо прямо зараз.

Замальовки, які через обставини двадцятого року набули іншого значення, 2019. Фото Євгена Нікіфорова

* * *

Левкас «Я не хочу йти звідси» дає іншу перспективу кінця світу. Тут зображено виверження вулкану та героя, який не боїться цього. Він не лише не намагається врятуватися, а й погіршує своє становище. Сповнений апатії, він лежить в очікуванні смерті. «О, Вернер», — видихає він, натякаючи на стрічку німецького режисера Вернера Герцоґа «Ла-Суфрієр: Очікування однієї неминучої катастрофи».

Я не хочу йти звідси, 2020. Фото надано авторкою

* * *

Через назву прослідковується рима з полотном «Хм… А чому я знову прийшов сюди?». Це рімейк фрагменту з графічного роману «Here» Річарда Макґваєра. Назва відсилає до першої фрази звідти: героїня заходить у кімнату і не може згадати, навіщо. Бучацька перейняла спосіб побудови зображення — ідею накладання кількох подій в одній комікс-панелі, змінивши самі події. 2015 — основний рік. На нього накладається 2020 рік цитатою Папи Франциска: «Il cibo è un piacere divino, come il sesso» («Їжа — це божественна насолода, як і секс»). Кадр із вовком, що несе в зубах скривавлену лапу, Катя відтворила безпосередньо з оригінального фрагменту комікса. Тільки у її версії це вовчиця, адже місце подій було перенесено у Ватикан. Вовчиця, яка вигодувала Ромула та Рема 771 року до нашої ери.   

Хм… А чому я знову прийшов сюди?, 2020. Фото надано авторкою
Фрагмент з графічного роману «Here» Річарда Макґваєра.

* * *

Якось харківський художник Костянтин Зоркін подарував Бучацькій магніт із дерев’яною краплею. Не в змозі просто повісити її на холодильник, Катя вирішила перетворити подарунок на сльозу. Портрет на металевій пластині вийшов у стилі Амадео Модільяні. Так виник «Плач Жани Ебютерн» — дружини італійського живописця. Пов’язаним із цим предметом видається «Той, хто не заходить вдень». Це вилита з воску чоловіча голова, що була частиною виставки «Перлина для трансгуманістичного короля». Спеціально для The Naked Room мисткиня додала під оком ґніт, перетворивши об’єкт на свічку. Якщо її запалити, голова «заплаче» восковими сльозами. 

* * *

Із сучасних медіа, з якими працювала Бучацька, є, наприклад, стереозображення та варіозображення. Варіокартинки «Дерево любові», «Спина собаки — голова коня» та «Уранополіс» були частиною фестивалю молодих художників на Мистецькому арсеналі 2017 року. У них мисткиня зламала сам принцип варіативності. В «Уранополісі» пес стоїть на фоні моря — і майже нічого не змінюється. Так само зі спиною та головою — змінюється суть, опис, але не форма. 

У «Дерево любові» підкреслено ідентичну природу фетишів, які часом продають у метро — псевдототемних дерев, що мають принести щастя, здоров’я, гроші, успіх, кар’єрне зростання чи, врешті решт — любов. «Думаю, нас всех питает любовь. Мне кажется, любовь — это сила, которая только и может заставить что-то делать», ділиться мисткиня. 

Дерево любові, 2017. Фото надано авторкою
Уранополіс, 2017. Фото надано авторкою

* * * 

Основне питання Бучацької до себе: «Хороша я людина, чи ні?» — залишається підвішеним у творі, що відокремлений від решти. Інсталяція «Оператор раю» зайняла окрему від усього іншого стіну. В ній Катя наслідує індустріальні лайтбокси Сергія Браткова, а саме — роботу «Оператор пекла». На цьогорічному симпозіумі в Могриці Катя сфотографувала чоловіка, що управляє екскаватором. Він здався художниці таким печальним і милостивим — протилежністю похмурого образу Браткова. Фото надруковане на напівпрозорій плівці, під якою світиться неонова синя хмарка. Поруч на підлозі лежить скульптура мертвого зайця, якого збирається вкусити змія. Її щелепи, що нагадують ківш екскаватора, ще не зімкнулися. Художниця ніби лишає собі та нам питання: стиснути, чи ні?

Оператор раю, 2020. Фото Євгена Нікіфорова
Оператор раю, 2020. Фото Євгена Нікіфорова

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та нажміть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: